Падеспань - Івченко Михайло

А сама роздобрієш, як мегера, одягнеш капота й квоктатимеш індичкою.

— Ціц, Климку! Що ти говориш?

— Я не хочу, щоб у мене була якась квочка! Я не брався з квочкою жити...

— Що ж тобі треба, Климку?

— Щоб ти була мені товаришкою, в усьому рівною. Розумієш?

Але руки Цимулі мимоволі починають плутати рушника над ліжком. Очі їй кліпають і запливають слізьми.

— Я не знаю. Що ти хочеш від мене? Ти ж сам цього просив!

— Просив!.. Просив!..

Він починає сердито великими ковтнями пити каву насуплено й грізно. Цимуля поволі одягається й, не сідаючи до столу, бере книжки й зошити та йде до технікуму. По дорозі вона з болем і гострою образою пригадує, що це не перша вже сварка. І кожного разу Цимуля не знала, з чого зривалась суперечка і в чому вона сама повинна, і рясні сльози колюче лоскотали в горлі й напливали великими горошинами.

Дрогодза, як звичайно, приходив пізніше. На перших лекціях його зовсім не було в авдиторіях. Потім він ішов з текою під рукою до лекторської, звідти до ректора, далі з насупленоврочистим виглядом підходив до студентів і поважно, тоном суворого начальника починав говорити.

Він інколи пробігав очима й спинявся холодно й байдуже на Цимулі, але так, ніби зовсім не помічав її. Цимуля починала неспокійно кліпати очима й невдоволено одвертатись. Та біль образи якось швидко проходив, але вона ще довго лишалася в тім розм'якшено-мрійливім настрої, коли хочеться десь самій серед гурту заховатись в затишний куток і мріяти й тішити себе теплом та рясними спогадами.

їй пригадується в лісі... Трохи пізніш береза й верба ніжним шовком розпустились би оце й зазирали б похило в озеро. Вода в озерах підстелена небом, але чиста й смачна до солодкого болю. Тоді ж сідає на розкоряку іви лісовик і починає по-старечому повільно збирати воду коряками й гнати її на ліси. І від того весняного пахтіння в лісі, що тепер раптом насунуло їй густою хмарою, серце їй солодко німіє й по тому розливається густим опарним потоком по тілу. Вона заплющує очі й застигає. Але в цю пору хтось лукаво кидає над самим вухом:

— На добраніч!

Вона розплющує очі й незрозуміло дивиться.

— Ми вам пошкодили?

Перед нею стоїть математик і смикає свої конопляні вуса.

— Не висипаєтесь? Сердешна людина! Отак багато праці! Гучний регіт в авдиторії глушить дальші слова математика.

А Цимуля дивиться й, протираючи очі, густо червоніє. Втім, ця дрібна подія в нудоті академічного життя за півгодини вже забувається, і вона знову на дальшій лекції з аграрної економії, ніби ще більш упірнувши в себе, починає міцно й солодко мріяти... Інколи їй приходить якась невиразна думка, і вона нагадує собі, що це, певне, весна наганяє їй такий сон, але й ця думка одлітає, і вона знову впурнає, ніби цілячи крізь соломинку золоте сонячне вино...

І раптом щось зривається й підпливає вгору до серця. І тоді хвиля нуду заливає всю її зсередини.

Вона ще який час напружено прислухається. Так, справді та гостра хвиля нуду підпливає їй до горла — і тоді всю її обдає гарячою парою. А навкруги неї все — і математик з конопляними вусами, і студенти на лавках — починають танцювати й мутніти, розрізуючись у сльозах.

До Дрогодзи вона зовсім не підходить, але той на великій перерві зазирає до її авдиторії й ніби ненароком кидає їй байдуже й холодно:

— Сьогодні я не обідатиму дома.

Вона спокійно хитає головою й мовчки одвертається од нього. Втім, коли він трохи відходить, вона знову обертається й запитливо стежить за ним. Очі їй тепер великі, прозоро-сині, заволочені лісовою млою, ніби все наскрізь проймають і всмоктують у себе, як у безодню. Вони бачать Дрогодзу вперше, як якусь дивну потвору, щось з далекого давна знане, але тепер тільки невиразно пригадуване...

Весну вона виразно й січно відчула сьогодні тільки вперше і тільки з того, що — допіру вийшла з дому — у ніздрі вдарило розпареним у росі й сонці молодим зелом, по дорозі червоніло в молодих спичках сонце, із саду поміж сірого торішнього листу покрученими баранцями витикався бур'ян, і січно, невгамовно, ніби дражнячи, хтось лузав у повітрі співи.

Та замість того щоб утишити й злагодити, це ще гостріш уразило, і весняний ранок потьмарився і відійшов геть далеко, ніби десь за жовті скляні двері.

Цього ранку, як звичайно, вона йшла до технікуму, але на розі одної вулиці несподівано спинилась, замислилась, повагалась і по тому повернула зовсім в інший бік.

У поліклініці по довгім чеканні вона, схвильована й збентежена, зайшла до амбулаторії й зразу ж оступилась.

На неї дивились веселі гостро-насмішкуваті очі, а обличчя, все посипане сивиною, здавалось, зосередковано вдивлялось У неї.

— На що скаржитесь?

Вона ледве промурмотіла й злякалась. І по тому, як він звелів, почала нашвидку роздягатись, відчуваючи десь у глибині тьмяний сором і протест. Холодні й жорстокі пальці спокійно й байдуже полізли по животу, якось колько надавили, постукали, і ті ж самі веселі насмішкуваті очі гостро, як голодні миші, задряпали її, а сивувате обличчя глузливо промурмотіло:

— Ну-с! Є!

Лікар ще раз уважно й гостро оглянув її, ніби бажаючи упевнитись, і по тому поспитав:

— Ви що ж, давно замужем? Вона ледве прошепотіла:

— Ах, усього два місяці.

— Ну що ж, маєте собі забавку. Певне, вже тижнів з шість.

Вона густо почервоніла й закліпала віями.

— Але можна й аборт зробити, коли хочете. Правда — шкода! Перші діти — звичайно здоровий народ! Але тепер це просто робиться.

Все ж вона нічого не могла сказати і тільки покірно дивилась великими довірливо-зляканими очима, забувши навіть одягтись. Він ще раз вивірливо й поблажливо поглянув і додав:

— Але з цим можна й почекати. Час ще терпить.

І по тому повернувся від неї й кинув у глиб кімнати:

— Кличте! Хто там далі?

І тільки тоді Цимуля помітила, що вона ще й досі стоїть роздягнена, а на неї з кутка дивиться високий, увесь у білім, а сам чорний, з густою бородою чоловік і мовби посміхається,— і, схаменувшись, заходилась зразу ж одягатись.

До лікаря підступила якась літня жінка, коли Цимуля, тепер цілком забута, прожогом вискочила з амбулаторії. Вона йшла, вся пошарпана й покошлана всередині, з гарячим болем, що залив їй мозок, і зовсім байдужа до всього. І тільки пройшовши кілька кварталів, вона уважніш поглянула на вулицю,— на брукові застигли омертвіло жовті промені сонця, довгі тіні густо врізувались у пішоходи. Очевидно, було вже зовсім пізно.

Втім, вона йшла все далі й далі, зовсім не думаючи, куди, власне, й чого ради вона йде.

І тільки коли вдарило їй свіжим заспокійливим духом молодого зела, вона мимоволі підвела зір свій й здивовано спинилась: перед нею вросли важкі присадкуваті стовбури Пролетарського саду. По прикорнях густо яскравилась і вилискувала на сонці молода трава. Десь із-за шпиля донесло гострим пахтінням води, і Цимуля, не вагаючись, мерщій повернула до саду й пішла нагору.

Все ще збентежена, вона йшла швидко, не почуваючи втоми. Так само вибравшись нагору, вона пробігла повз поручні над кручею, де поприлипали поодинокі постаті людей, задивившись на ріку. Трохи далі їй ударило в вічі рудаво-синьою смугою річки, на містку гостріш обвіяло подувами знизу. Втім, вона ще йшла розпалена й невгамована. Та вже за містком вона помітила стару покривлену лавку й, пустившись до неї, сливе впала й, глибоко зітхнувши, втомлено похилила голову до стовбура. Вона не мала ніяких ні думок, ні намірів, і тільки одне жагуче бажання — десь розтанути в струмких подувах річки, щоб забути в них всю глибінь розпачу й безпорадності.

її потривожили глухими далекими звуками, що доходили сюди дражливим розперезано-щасливим сміхом. Проте ці звуки видались їй знайомими, і коли вона розплющила очі, на неї просто йшла Клава Коломійцева й широко хилиталась від захопленого, безжурного сміху. Попри ній флегматично перевалювався на кривих ногах Афонасопуло й захоплено доїдав вафлю.

Клава йшла просто на Цимулю, але, певне, ще не бачила її, бо весь час дивилась на Афонасопула, дражнила й рясно сміялась з нього. Той тільки знехотя відмахувався. Вже близько лавки Клава вирівнялась, поглянула вперед і, розвівши руками, радісно закричала:

— Варюся! Як ти? Оце заліки такі в тебе?

Цимуля дивилась на неї важко й зосередковано. Тоді Клава підійшла ближче й збентежено приглянулась:

— Що з тобою, Варюсю? Ти на себе не схожа. Цимуля дивилась на неї так само одверто й слухняно,

тільки скам'яніло.

— Що в тебе, з Дрогодзою щось вийшло? Цимуля рішуче захитала головою.

— Тоді, може, з заліками?

— Ні, ні,— прошепотіла Цимуля і заперечила головою, але очі раптом рясно запливли сльозами.

— Ну, тоді що ж з тобою, Варюсю? Що ж ти мовчиш? — з розпукою скрикнула Клава.

— Нічого! В мене просто страшно голова заболіла,— важко проказала Цимуля.

— Ну, дивись ти! Так чого ж ти тут сидиш? Ходімо краще з нами!

Клава мерщій взяла під руку Цимулю й завзято потягла вперед. Ззаду йшов Афонасопуло, розгублений і безпомічний. Все ж потихеньку він доїдав вафлю, яку шкода було покинути. Та вправившись з нею й крадькома витершись, Афонасопуло догнав дівчат. Він тепер легко встряв у компанію, і між ними почалась жвава жартівна розмова.

Так вони вийшли на вулицю й, підчепивши Афонасопула під руку, пішли далі. Афонасопуло опирався своїми кривими ногами.

— Дозвольте! Я ще не обідав! Понімаєш! Я не можу не обідати.

— Буржуазні звички.

І обидві, регочу чи, поволокли його далі.

По дорозі вони купили халви й пішли знову понад Дніпром. Сівши на однім з виступів, вони який час сиділи й мовчки дивились на річку. Там бураво-синіми смугами мружилась, брижилась вода, забруньковані кущі обшмаганими віниками зазирали в плеса, а далі за водами синя мла кутала густі похмурі стіни лісів. Тільки на захід розірвалися хмари, пописались у криваві патьоки й урізались гострими клинами в розлите сонце. Тоді на річці загорілось золоте озеро. Краї його набубнявіли криваво й заколивались густо й неспокійно. Згори йшов перший пароплав і по-молодому жваво та весело обзивався голим берегам.

— А що ж ми будемо робити, Варочко? Нам же іспити з економії.

Але Цимуля нахиляється й з пристрастю кидає:

— К чортам собачим!

І всі заливаються сміхом. А проте згодом беруться за читання, хоч сільськогосподарська економія чомусь не йде в голову.

— Нє, жарти жартами.