Падеспань - Івченко Михайло

Він посміхнувся, чмихнув на лампу й став роздягатись.

Під ним важко зарипіла канапа, але він натяг на себе якусь стареньку ковдру й приємно зітхнув.

— Хто ж тут з тобою живе?

— Товаришка одна, вона медичка!

— Де ж вона тепер?

— Поїхала додому. Та, мабуть, і не повернеться. Ми з нею разом працювали на заводі.

— Хіба ти була на заводі, Цимульку?

— Аякже, була, ще й як працювала! — жваво сказала Цимуля.— Цілих два роки працювала.

— Де ж ти саме працювала?

— А на порцеляновім.

— Здорово! А я думав, що ти тільки в анкеті.

— Ну, в анкеті! Навсправжнісінькою була робітницею. Страшно любила, розумієш, розписувати чашки... Цілу добу сиділа б.

— Оце називається пролетаріат...

— А ти думав, як же!..

— Ну, ти зовсім молодчага, Цимулько! їй-богу!

— Ну, а як же!..

— Ну, дивись, вона ще й хвалить сама себе! Мені це подобається!

— А чому ні? Хіба я не заробила?

— А скажи, Цимульку, тепер тебе не тягне на завод?

— А що ж! Як коли, то й здорово потягне. Так би знялась і пішла!.. Я навіть літом збиралась махнути.

— Ну, то й що?

— Та не знаю! Мабуть, поїду на батьківщину. Знаєш, у нас там літом дуже гарно. Люди, правда, живуть бідно, але в лісі... Так і не виходила б звідти. Що тої ягоди... грибів... квіток. А купатись у лісових озерах, як дно чисте, піщане, а вода синя-синя... немов у казці...

Цимуля збентежено урвала й глибоко зітхнула.

— В тебе хто-небудь з батьків є? — важко поспитав Дрогодза.

— Ні, нема нікого. Я сирота.

Вона коротко сказала й затихла, ніби до чогось прислухаючись. Дрогодза поворухнувся і, зарипівши пружинами канапи, глухо обізвався:

— А я, знаєш, Цимулю, не люблю тепер природи. Якось не відчуваю її.

— Чому ж так?

— Не знаю... мені все якось холодно і важко на душі...

— Чого ж так?

— Це, певне, з революції так...

— Ну, таке!..

— Так, я в цім майже певний.

— Що ж ти тоді любиш?

Але Дрогодза раптом змінив тон і задиркувато додав:

— А тобі хіба треба знати, що я люблю?

— Ну, а то що? Звичайно, цікаво знати. Цимуля тихо зітхнула й лукаво прислухалась.

Але Дрогодза рвучко повернувся, зіскочив з канапи і, підійшовши навшпиньках до Цимулі, нахилився й важко засопів:

— Цимулю! Цимулечко!

— О, що тобі!

— Холодно, понімаєш! Цимулечко!

— Отакої! Так що ж я винна?

— Та пусти хоч трохи погрітись!

— Ну, дивись ти! Та що я тобі?

Вона дивилась на нього образливо й глузливо. А він стояв похилено й безпорадно.

— Знаєш, Цимульку, ти дуже гарна дівчина!

— Ну, то й що з того?

— Я ніколи не знав, що ти така гарна!

— Ну, та що тобі?

Вона висунула з-під ковдри голу руку і, заклавши її за голову, прислухалась.

Та він у ту пору раптом упав, упився хижо губами в руку і пристрасно зашепотів.

Вона рвучко посунулась, звелась, і поглянула без міри тужно, й злякано застогнала. А він, нестямний, кусав і пестив її.

І раптом зашепотів густим нестримним потоком. Вона болісно й безпомічно усміхнулась і, погрозивши пальчиком, лукаво прошепотіла:

— Циц, Климку!

Він зрадливо підморгнув і, піднявши ковдру, упав поруч неї.

Коли Цимуля прокинулась, крізь віконниці синіми смужками бив уже ранок. Вона мерщій зіскочила з ліжка і, як звичайно, кинулась до віконниць і, відчинивши їх, задивилась.

Був сивий, молодий, причервонений ранок. На деревах весело співало птаство, метушливо стрибаючи на галузках. Густо й рясно осипався іній, і крізь голі галузки посиніле, змолодніле небо усміхалось, і непереможно пахло весною.

І ще таячи цю ранкову посмішку, вона повернулась і раптом застигла, побачивши густі волохаті груди, рівне, якесь буденно-нудне хропіння і ніс, тепер ніби напухлий знизу... І в ту ж мить вона відчула зело весни в себе на батьківщині, в лісі, і її гостро різонуло, що сьогодні вже вона зовсім не та, що це дівоцтво — як тиха лісова квітка — неповторний момент, і його вже ніколи-ніколи не взнаєш удруге, як і цього пухнато-веселого передвесняного ранку...

І вона глибоко, ніби вжалено застогнала.

На її ліжку зарипів Дрогодза і по тому підвів заспані, руді очі. Та вона з тим же болісним смутком тихо простогнала:

— Ціц, Климку! Це я так!

А він густо кашлянув, скоса поглянув на неї, солодко посміхнувся, і та посмішка замріяно застигла на обличчі.

Промінь сонця вдарив у вікно, і чомусь від нього нагадалось йому давнє-давнє дитинство. Тоді навесні, як гусята, допіру вигнані на пашу, скубуть куцу холодну травицю й сюсюкають, а надворі пахне червоним промінням і вербою,— тоді його мати, висока й худа жінка, в кофті й спідниці, що теліпались на ній, як на жердці, тоді вона ходила по господарству й так само зосередковано й заклопотано стогнала.

Вона садовила індичок на яйця, виводила на пашу пташенят; десь у комірчині лічила крашанки, віддавлювала сир, розмішувала в макітрі опару з хмелю, вчиняючи на булку або проскурки, і завжди потихеньку смоктала бичка з махорки.

Коли ж їй випадало розжитись на "льогкий", тоді діставала вона звідкись табакерку, чорну, блискучу, з якоюсь панною в рожевім убранні, що безсоромно й високо заголила собі ноги. Та байдужа до панни й табакерки, "матушка" довго крутила цигарку й запаливши — п'яно, заплющивши очі, смоктала її. Так! То були щасливі, неповоротні золоті часи дитинства, весни, молодої трави, що повитикалась, пахучих бруньок верби й ранкового проміння!

Але як їх зневажали! Як їх зневажали! Гладка куркульня напувала батька і тоді глузувала, а то й місила своїми важкими чобітьми. Кілька років їх виганяли з хати, обдурювали на "доході", на рузі !, на всьому. А раз восени довелось їм десь тулитись у заможного господаря, бо їхню "обчеську" хату відведено під холодну. Так, так! Скільки було тих образ, грубих, жорстоких, зневажливо-брутальних! Хіба їх можна забути?

І він не забув. І коли настала революція, він один з перших вирвався з війська, наскочив на село й помстився. Пізніш він став страховищем на всю околицю, й, коли проходив вулицею, від нього злякано ховались за тинами. Так, він став героєм страшної, криваво-вогняної легенди. Серце до вінець напилось цієї п'яної помсти й на яку пору заспокоїлось і вгамувалось.

По лиці йому пробігла сласна й хижа посмішка, але він мерщій зігнав її, потер рукою чоло й зіскочив на підлогу.

Він озирнувся здивовано по кімнаті й, спинившись на дівчині, раптом застиг і поволі розплився у важку посмішку.

— Слухай, Цимульку! Як це сталось?

— Що саме? — тривожно поспитала та й звела брови.

— Значить, ми з тобою побрались? Да? От здорово! їй-богу! Ніколи б і не повірив!

Обличчя Цимульки раптом потьмарилось й пройнялося глибоким смутком.

— Це значить, можна й речі переносити сьогодні? От здорово! їй-богу, не сподівався!

Цимуля поглянула на нього запитливо, повними сліз очима.

— Чого ти не сподівався?

— Та що так швидко все станеться.

— Ах, ти це?

Цимуля невдоволено одійшла й болісно простогнала. А він повернувся до неї й розважно й задоволено поспитав:

— Слухай! Може, ми сьогодні й запишемось?

— Ах, ти з цим! Я думаю, що можна ще й почекати.

— Ну, я нічого. Я тільки боявся, щоб тобі не було незручно.

— А мені що? Краще придивитись один до одного.

— Ну, я нічого не маю й проти цього.

Він підійшов до стільця, натяг штани й, поправляючи помочі, задивився на порцелянові цяцьки, розставлені на комоді. Йому впала в очі одна дуже мизикувата фігурка, що скидалась на давнього Лаокоона, і він узявся уважно роздивлятись її.

— Кому це потрібно? — зневажливо поспитав він.

1 Р у г а — церковна земля.

— Як кому? А хіба тільки тим і обходяться, що потрібно? — здивовано сказала вона.

— Такі цяцьки колись у монастирях вироблялись.

— Ну то що ж? А тепер робітниці на фабриках роблять.

— На фабриці... А хіба фабрика що таке? Це той самісінький монастир, тільки іконостас замінили машиною. А так само моляться.

— Ну, то нехай собі й моляться,— невдоволено обізвалась Цимуля.

— Що значить моляться? Значить, нехай собі стукає лобом об стовпа й байдуже!

— Ну, а тобі що до того? Нехай робить людина, що їй хочеться!

— Як то так — що хочеться? Значить, ми бились, кров проливали для того, щоб десь там якісь ідіоти стукались об стінку, шукаючи в закутку якогось Бога? Чепуха! Копійки не варто. Ти понімаєш?

Вона поглянула на нього тепер скісно, непевно й вивіряючи. І раптом він став перед нею важкий, здерев'янілий, ніби ввесь побравшись, як утопленик, зеленою тванню й ряскою, і очі вирячені так само, як у втопленика. І вона жахливо, до холоду в пальцях ніг і в глибині серця, здригнулась; а втім, угОлос зауважила:

— Який ти лютий! Хай тобі абищо!

— Ну що ж, що лютий! Лютий буду, доки не виведеться вся сволоч у нас!

Вона криво посміхнулась і тихо застогнала. І ніби той стогін засмутив Дрогодзу. Він раптом затих і став швидко одягатись.

По тому обоє сіли снідати. Якась миловида жінка зацікавлено заглянула в хату, але зразу ж і заховалась.

А в вікна били густі, білі, позолочені полотна з глибокою тепло-блакитною крайкою.

Про весну звичайно оповіщують густі запашні тумани, що їх приносить вітер з півдня й м'яко обпарює ними голі, набубнявілі віти дерев. Тоді йдуть невгамовні співи, напоєні цвітом ліщини, верболозу й сон-трави. Вони неспокійно б'ють об вікна, проходять у розщілини й дратують міцним п'яним духом вина.

І Цимуля пожадливо вбирає їх собі й важко-схвильовано дихає. Вона знає, що на озері, над синіми холодними його брижами розпласталась повітряно-ніжна верба з ледве помітною шовковою мережкою й тихо розчісує водяні хвильки.

Вона знає, що з берези капає молода, холодно-прозора, невинна, солодко-запашна кров. І ще — пахощі ліщини й торішнього листу хмарами гуляють у лісі... Це вінок плететься на молодість та дівоцтво!

Вона цілком поринає в свої спогади й тільки подеколи вчуває, як у вухах шумить кров.

Густий хрипкий кашель під ковдрою сполохує її задуму, і вона кидається геть у коридор. І по тому, як він устає і довго одхаркується над мискою, вмиваючись, вона наспіх ставить сніданок і знову вибігає в коридор.

Він ще прискає в воду, харкаючи й булькаючи.

І коли вже відходить і починає витиратись, Цимуля вбігає з коридору й запитує:

— Тобі кави чи молока?

— А хіба що?

— Та я ж не знаю, що тобі давати.

— Що хочеш, аби швидше — мені треба поспішати... А ти тут квокчеш, як квочка...

— Чого ти бурчиш?

— А того, що я боюсь, що ти почнеш розводити всяку чепуху, міщанство.