Падеспань - Івченко Михайло

Та раптом він ніби зірвався, гостро повернувся і, міцно вдаривши підборами, розважливо махнув рукою й додав:

— Ех, пропадай ти, тєлєга наша! Все четирє колеса! Гуляй вовсю, Цимулю, їдять його мухи! Понімаєш?

— Чого ж так?

— Бери, брат, все от жизні! Начхать на всьо!

І він запально вдарив знову підборами, а тоді в п'янім захопленні поглянув на неї великими, осоловіло-здивованими очима. Цимуля приснула сміхом.

— Культ молодості! Діоніс там, Аполлон чи якась інша шпана! Словом, я поклоняюсь і Діонісу, й Аполлонові! По-німаєш?

— Понімаю! — уголос реготала Цимуля.

Десь обірвався танець, і вони обоє майже разом вийшли, і Дрогодза мерщій кинувся в гурт, ніби чимсь сконфужений чи згадавши за свої обов'язки розпорядника. Та швидко він повернувся й, пробігаю чи повз Цимулю, допитливо кинув густим, ніби підмоченим у пиві, голосом:

— Ти швидко йдеш додому? Цимуля хитнула головою.

— Так не тікай! Підемо разом! Добре?

Вона знову байдуже хитнула головою, а він, сконфужений, мерщій зірвався й побіг далі до гурту. І його грубий, обрив-часто-густий голос долітав звідти порваними хлипавками. А в танцювальній залі, в густих клубах диму ще плавала пара, але поволі крізь неї світло електрики померхнуло, бо в вікна виростали гостро й виразно зелені полотнища ранку, і під їх подихом танці завмерли.

Вже сходячи вниз, у коридор, вона швидше відчула, ніж помітила, й тільки по тому зиркнула й побачила, як на помості, півповерхом вище, стояв Кавченко й щось вибачливо говорив двом незнайомим дівчатам, що, здавалось, атакували його своїм уїдливим сміхом. А він перед ними розперізувався, упадав і, певне, почував себе справжнім героєм.

"Міщани! — подумала Цимуля.— Сьогодні ловлять його, знаючи, що він швидко кінчає, і, певне, обидві раді віддатись, щоб потім обплутати його своїм міцним, задухуватим побутом міщанства".

Ця думка раптом гостро кольнула її, і вона зразу ж сіпонулась і ступила кілька кроків униз. Але вже на помості між двома східцями вона спинилась і знову подивилась угору. Звідти сміялись їй лагідно й добродушно очі Кавченкові, і вона не стерпіла й привітно кивнула йому, сама зайнявшись ясним блиском синіх очей.

І по тому, сконфузившись і зашарівшись, гостро повернула й побігла вниз. Але внизу вже чекав на неї студент Афонасо-пуло, низенький на кривих ногах грек, і, посміхаючись сливово-блискучими на оливковім обличчі очима, щось весело хитав головою й жартома погрожував пальцем:

— Ай, ті, Цимулю! Ті що ж там фігури розводиш?

— Ах, це ти, Оладочку?

— Ну да, я! А ті Кавченка нащо збиваєш?

— Я? Та ти справді?

— Розказуй, розказуй! Я все бачив!

— Ах ти ж, Оладочка! Таке й вигадав!

— А знаєш що? Він парень хороший. Я тобі од душі його бажаю.

І Афонасопуло широко й щиро вдарив себе в груди.

— Ті знаєш? Я з ним два роки живу! Ну, в общем,— хороший товариш, ті понімаєш? Тільки гордий, понімаєш, і вгору пнеться. А так, в общем, поряд очний чоловік!

Цимуля дивилась на нього, ледве стримуючись від сміху, що, здавалось, ось-ось мусив рясно бризнути. І, певне, це ще більш підбивало Афонасопула.

— Нє, кромі шуток! Я серйозно кажу. їй-богу, парень душа! Ну й красивий, понімаєш! їй-богу, первий красавець у нас! А я люблю красивих мужчин, понімаєш.

Але Цимуля урвала його просторікування.

— Слухай, Оладочку, ти краще проведи мене додому. Добре?

— Согласен! Сто можна! Ідьот!

Афонасопуло, ліниво перевалюючись, подався з Цимулею до роздягальні. Вони поволі одягались і весело перемовлялись між собою, коли прискочив Дрогодза.

— Слухай, Цимулю! Ти вже тут? Ну, гаразд! Тоді йдемо! А, й Сопулько тут? А ти що тут робиш?

Афонасопуло густо почервонів й ніяково посміхнувся. Але Дрогодза мерщій ускочив до роздягальні й, схопивши одежу, хватькома заходивсь вдягатись. Він позирав на Цимулю, що стояла й весело розмовляла з Афонасопулом, і неприємно кривився. Втім, він устиг помітити дивно змінене обличчя Цимулі, в якімсь новім освітленні, як обличчя давньої святої, що доброхіть узяла на себе муки життя. Тільки два запашні серпневі яблука горіли їй на тонкім обличчі, і очі сині, бездонні, здавалось, розкрились, щоб вилити все світло, і тільки скорботна смужка тепер загострилась у тінях і ніби обрізувала трохи химерний, насмішкуватий рот. Вона на мить, може, й несвідомо, поглянула на нього і злегка посміхнулась. Дрогодза невдоволено крякнув і швидше завозився з рукавом.

Проте він догнав їх обох вже біля виходу й зразу ж широко розчинив двері і сам перший вийшов.

Надворі тихо сіяв легенький покволий сніг. У світлі ліхтаря він гуляв і бавився пухкими метеликами, а десь далі в завулках і в глибині дворів стояла справжня сіро-задумана зимова ніч, хоч зі сходу вже дхнуло далеким молодим ранком.

Всі троє йшли вулицею. З-поза будинків з північного сходу зривалось на вітер.

Афонасопуло, перевалюючись на своїх кривих ногах, повів носом й смачно сказав густим горлово-хрипким голосом:

— Весна! їй-право, весна! Я, понімаєш, чую, як вона пахне. Ой, ті!

— А ти часом не з гончаків бува, Сопулько, що так далеко чуєш?

— Ой, ті, Дрохоса! Все шутіш!

Дрогодза на його слова гучно зареготав, але Цимуля раптом повернулась до Афонасопула й заговорила тим мрійливим щирим голосом, що буває тільки між молоддю:

— А я люблю весну. Справді! У нас оце тепер починають шуміти ліси по-новому, по-весняному. Провесна! Провесна! Розумієш, Христофорику, нема нічого кращого за провесну!

Афонасопуло, певне, впіймав цей розчулений тон і, підлагоджуючись легко під нього, сказав:

— Що тут провесна! У нас так це вже настояща весна. Ой, це, понімаєш, море зриває! Такі, понімаєш, криги гонить, розбиває. А як підхопить, понімаєш, з рибалками й понесе на Ахтирі... Ой ті чорт! Ну і, знаєш, море весною — так це щось особенне. Це, понімаєш, шумить, хвиля тобі грає, піна шумує, а в степу вітер тоже, понімаєш, шумить. Ой ті, що говорить, понімаєш!

Афонасопуло справді захопився й розчулено говорив хрипко-горловим голосом. Але до нього підійшов Дрогодза і, вдаривши по плечу, сказав:

— Ти що тут напулюєш, Сопулько! Брось, брат, наливать! Давай краще закуримо!..

Афонасопуло угнувся й, вивернувшись скоса, зневажливо поглянув на Дрогодзу.

— Сопулько! Не бузі! Чуєш? — закричав Дрогодза.— Диви, як розходився, куркулячий шматок.

— А ти чого лаєшся?

— А ти хіба не куркуль? Ти ж куркуляка, чорти б тебе забрали. Я не знаю, як ти ще держишся в нас. По-моєму, таке буржуазне сміття мітлою треба виганяти.

Але, певне, ці слова не дуже подобались Афонасопулові, бо він раптом на розі одної вулиці, вже майже на околиці міста, заходився прощатись. Він особливо сердечно й ґречно стиснув руку Цимулі, а прощаючись з Дрогодзою, хрипко й лукаво засміявся.

— Куркульня овеча! — навздогін йому крикнув Дрогодза, але Афонасопуло помахав рукою й додав:

— Ой ті, комісар!

Та втім, він зразу ж повернувся й спокійно пішов далі у глиб нічної темряви.

— Сволоч! Куркульня! Підлабузнюється, піндос солоний! Не люблю його,— сказав Дрогодза, коли вже Афонасопуло не стало видно.

— А чому? — наївно поспитала Цимуля.

— Підлабузнюється, сволоч,— стипендію хоче дістати!

— Ти! Ти всіх ненавидиш! Хотіла б я знати, кого ти любиш? — з досадою зауважила Цимуля.

— А наприклад, тебе?

— Ой! Аж страшно стало! Ти, може, справді задумав закохатись?

— А якби й так?..

— То це б світопредставленіє стало...— рясно засміялась Цимуля.

— А от я візьму й закохаюсь. Що ти робитимеш?

Та Цимуля з того тільки рясніш заходилась сміхом. І Дрогодза мерщій перемінив розмову й серйозно поспитав:

— Послухай! А де ж ти живеш?

— О, я далеко живу! В самий кінець міста.

— В кінець міста! Та не може бути! Так чого ж я тоді пішов?

Цимуля ж заливалась сміхом. Дрогодза йшов побіч неї й навмисно простакувато-підкреслено чухав потилицю:

— Ну, чи не пентюх я гречаний? Чого я сюди потьопався?

Вони заходили справді в кінець міста, повернули в придолинок і вибрались звідти по другий бік пригорка, де йшли тільки обірвані вулиці з ріденько розташованими будинками. Подекуди визирали обламки шпилів, чорні пащі баюр, і Дрогодза несміливо озирався й говорив:

— Чорт його знає! Як же тепер повертатимусь додому? На горі, як вони вийшли, здаля сіпонуло холодним вітром,

якісь голі кущі понад дорогою зашуміли самітно й безпомічно. Було порожньо й мертво.

На схід невиразно визначалась сіра пелена простору і Далека, ледве помітна в небі смуга задимлених лісів.

По обидва боки серед садів витикались самітні будинки. Дерева понад парканами з широкими розрослими коронами, тепер пухкими від снігу, стояли велично в урочисто-ясній задумі. Навкруги було тихо, сонно й радісно.

Цимуля раптом зірвалась і, густо застукавши об мерзлі дошки, побігла вперед. Добігши до першого ж будинку, вона схопила ручку дзвінка й заходилась люто шарпати.

Дрогодза нарешті доплівся і, поглянувши на будинок, занепокоєно поспитав:

— О, це вже тут! Постой, а що ж я тепер робитиму?

— А що? — прискаючи сміхом, обізвалась Цимуля.

— Ні, їй-богу! Як же я звідси піду?

— Та так і підеш, як сюди йшов!

— Ні, як хоч, Цимулько, а я звідси не піду!

Тоді вона знову голосно розреготалась, уся рвучись і майже навпіл перехиляючись від сміху. В коридорі нарешті хтось важко загрюкав чобітьми і, поспитавши, підійшов та заходився відчиняти двері. Цимуля повернулась до Дрогодзи й, погрозивши йому пальцем, кинула пошепки з властивою її місцевості вимовою:

— Ціц! Поцекай тут!

А сама мерщій ускочила в двері.

Дрогодза невдоволено знизав плечима й заходився ходити по дорозі. Його почав пробирати передранковий холод. Він тремтів, хукав у руки й сердито плювався, не знаючи, що далі робити.

В коридорі знову почулися кроки, і Дрогодза неохоче й ніяково підійшов до дверей.

— Іди швидше! Перебудеш до ранку!

І Цимуля знову приснула сміхом, але той сміх у цю мить видався особливо дружнім і сердечним.

На комоді блимала пузата гасова лампа, з глибини люстра над комодом визирали бірюзові просвіти, в хаті було приголомшено тихо й чуйно. І це зразу помітив Дрогодза й заходив боязко й нерішуче, прислухаючись, як зрадливо скриплять половиці. Він безпомічно озирнувся по кімнаті, поклав на вазу з фікусом кепі й нерішуче спинився.

До хати вскочила Цимуля й тихо поспитала:

— Може, хочеш їсти?

— Ні, не хочу!

— А може, будеш? В мене є булка й молоко! Хочеш? Тоді він якось розпачливо й досадно махнув рукою й

сказав:

— Ет, давай!

І справді йому подобалася ця таємнича вечеря в цій зрадливо-чуйній тиші, коли ця зовсім чужа й мало знана дівчина так дбайливо запрошує й через те здається без міри близькою.

По вечері Цимуля швидко прибрала все зі столу й рішуче сказала:

— Ну, а тепер бай-бай! Буде! Он там ляжеш на канапі! Щастя твое, що нема товаришки!

— То це я буду за товаришку? Йолкі зелениє!

Дрогодза почухав потилицю й захитав головою, але Цимуля густо й рішуче прошепотіла:

— Гаси мерщій лампу й лягай! Чого стоїш?

Це Дрогодзі подобалось.