Падеспань - Івченко Михайло

Нарешті, скориставшись із паузи, він поспішив вивести даму з кола, полегко зітхнув і оглянув уважніш густі лави люду, що обступив колом середину зали.

І зразу ж гострим джгутом ударила жага, до п'яного розпалена в танцях, і очі знову зайнялися пожадливим блиском. Він рішуче повернув до дальшого гурту і, підійшовши до одної студентки, ґречно й підкреслено врочисто вклонився й проказав:

— Дозвольте запросити вас!

Дівчина швидко й пильно зиркнула, геть зашарілась і жваво кивнула головою. Вони кілька хвилин зачекали, впіймали ритм і зразу ж встряли в коло. Дівчина напружено й пильно стежила за танком, боячись збитися з такту, тим-то й рухи в неї виходили трохи незграбні. І від того вона червоніла, і все ж скоса й зацікавлено позирала на свого партнера, такого святочно-врочистого сьогодні, з підкресленою вродливістю, тоді як звичайно він був просто Мишко Кавченко з дев'ятого триместру і, властиво, нічим не відзначався.

Певне, його це теж десь зворушило, бо він раптом повернувся до неї, і коли вони розступились у зворотах ритму й вона тепер плавко відійшла від нього, він раптом уперше помітив широку каштанову косу, якусь незвичайно м'яку лінію, що оповивала увесь її стан, ніжне зашаріле обличчя і куточок шиї під волоссям, певне, запашний і теплий. І все це раптом ударило гарячою хвилею радості, злилося з юрбою, з гамором, з важким пахтінням, з силою розлитого, яскравого світла, що сліпучими скалками било в очі, і піднесло його на якусь дужу наелектризовану хвилю. Він раптом посміхнувся і, ще раз провівши оком по дівчині, стиха сказав:

— Слухай, Цимульку! Яка ти цікава сьогодні!

Вона, геть зашарівшись, засипала його густим синім блиском очей.

— Ну? Та не може бути!

— Справді! Побий мене Бог!

— О, як страшно!

— Ні, серйозно! Ти сьогодні якась святочна... як панянка! Дарма що в комсомолі стоїш.

— Ну що ж, під пару тобі сьогодні.

Він тільки позирнув кмітливо й нічого не відповів. Десь у танці вони знову розірвались. Вона закружляла, а він, озирнувшись, побачив, як її саме обнімав якийсь рижий, ластовинястий, з широкою незграбною кісткою добродій, і в обіймах його вона видавалась тепер уразливо та тривожно ніжною й до гостро-болісного лоскоту в серці рідною. Тим-то, коли вона знову повернулась, йому стало притишено-тепло й радісно.

— Слухай, Цимулю! Як все-таки прекрасно буває! Справді ж?

— А буває,— стиха відповіла вона.

— їй-богу! Виходить, що не тільки наші лекції й заліки, а є ще щось цікавіше, дуже гарне? Тоді хочеться якось жити й радіти з усього. Правда ж, Цимулю?

Цимуля нічого не відповіла, тільки згідливо кивнула головою й густо зашарілась. Тим часом музика наспіх провела кілька тактів і зразу ж несподівано обірвалась, хоч пари, ще захоплені рухом танців, прокружляли кілька кіл і тільки тоді спинились, зразу ж розірвавши загальний ланцюг.

І зразу ж віддаль хтось розчинив двері на балкон, і в залу поповзло густими сивими клубками морозяне повітря. Цимуля раптом здригнулась, безпорадно озирнувшись. Тоді Кав-ченко ґречно показав рукою, сам схилившись уперед, і вони обоє пройшли до вікна в кінці зали. Обом хотілось говорити про щось зовсім нове й незвичайне, і все ж обоє вагались.

1 тому радо прилипли до вікна і на яку пору, одірвавшись від гамору зали, задивились у глибінь ночі.

Звідти, ніби крізь прозору кригу, сипнуло кількома скал-кастими ліхтарями, але далі тільки сиві силуети дахів услали ніч і спокійно блимали рясні зірки. Вони мерехтіли ледве помітним промінням, нагадуючи довгі похмурі бори, гладеньку блискучу зимову путь і радість сподіваного вогника, як ознаки житла й тепла. І, певне, це викликало Кавченкові ще якісь інші спогади, бо він раптом повернувся й розчулено сказав:

— Слухай, Цимульку! Що б ти зараз хотіла в житті?

Вона поглянула на нього тим довгим, пронизливо-запитливим поглядом, що стелить оксамитні тіні й вивіряє найтонші почування, й задумано відповіла:

— Не знаю!

Але він хитнув енергійно головою й увесь струснув плечима, зачесав рукою чуба й, ніби рвонувшись до вікна, тихо відповів:

— Ех! Як все-таки тісно тут!

— Що тісно? — здивовано поспитала вона.

— Все. Розумієш? Наше життя, наука, оці злидні. Я не знаю, коли цьому кінець буде!

Тоді вона подивилась на нього вивірливо й застережено:

— Куди ж ти так рвешся?

— Розуміється, на волю! Перш за все — бути самостійним! Самому заробляти, мати на свої потреби засоби й жити так, як тобі хочеться.

— Тільки й усього?

— А що ж ще треба?

Вона дивилась на нього серйозно глибокою густо-рясною синявою очей, ніби не вірячи й не впізнаючи його. І нарешті гостро похитала головою й додала:

— Ні! Це все ще не те.

— А що ж тобі треба ще?

Та вона повернулась уся до нього й, скорбно поглянувши, простягла руки.

— Ну хіба ж можна отак жити? Це ж страшно! Поніма-єш? — І по тому тихше додала: — По-моєму, людина мусить мати хоч трохи учасливості й дбайливості до іншого.

Він же зневажено поглянув і, посміхнувшись, додав:

— Але до кого? Скажи мені, до кого?

І, по тому змінивши тон, зухвало поглянув на неї, ніби змірюючи її, й розпачливо додав:

— Слухай, Цимульку! А ти хіба певна за себе?

— Я? А нащо тобі?

— Я хочу знати, який з тебе товариш. Що ти за людина?

— Людина? А себе ти знаєш?

Вона раптом круто повернула, збираючись виходити. Він догнав її і, щиро сміючись, узяв під руку й пішов до середини зали. Вона ще дивилась на нього насуплено й схвильовано, але потроху м'якшала, і вони влилися в гущу молоді, весело гомонячи.

Тим часом у залі хтось гукнув:

— Мазурка женераль!

І зразу ж, в одну мить вишикувались лави, і цей широкий, розгонистий танок порізав залу рвучкою лавою танцорів.

Цимуля тепер знову йшла в парі з Кавченком і, здавалось, була зосередкована на танкові; коли ж вони удруге розійшлися, у віддалі їй виразніш упали в вічі густі, рівні брови, що зрослися йому на переніссі, і їй видалось у цім щось без кінця їй рідне. І раптом ударила думка, що він так само, як і багато інших, з першою нагодою не вагаючись взяв би її, щоб потім зразу ж одвернутись і забути про це. І їй стало чомусь прикро.

В залі йшли ще бучні, сп'янілі танці, і сиві табунчики морозу вривались у розчинені двері й зразу ж тут танули. Хтось з-під стіни сипав конфетті. Воно зіймалось угору і, бавлячись та переливаючись у світлі електрики, розсипалось на плечі танцюристам і ріденьким снігом падало на підлогу.

І коли ця метелиця впала на очі Дрогодзі, що допіру повернувся знизу, йому пригадалась сива в місячнім світлі різдвяна снігова порохня, коли його батько, старий дячок з села Вербівки, йшов до різдвяної утрені; в хаті перед божницею горіла лампада, а він, припавши до вікна, бачив снігову метелицю, похмурі низки верб на канаві й безліч промінястих, розсипчастих вогнів у церкві. І в цю ж мить чомусь упала в око й несподівано викликала цілий потік тьмяних соків дівчина, і, власне, зразу не вона, а велика пишна каштанова коса її та придолинок шиї, що разом з косою впадав у око ніжною з пушиною плямою й болісною тривогою різав серце.

Дрогодза ближче підійшов і гостро приглянувся:

— Ат, чорт! Варочка Цимуля! Та невже вона?

Тепер стала вся вона, її струнке й по-молодому ніжно-соковите тіло, що на ньому затишними складками облямлялось блакитно-зелене вбрання, і тонкий, рішучий, але чистий профіль. Кофточка сіро-зеленого шовку, певне, була чужа, наспіх пригнана, але це ще більш тривожило гострим болісним чуттям.

Тим часом Цимуля віддано й зосередковано танцювала з Кавченком. Вони майже не розмовляли, такі обоє були захоплені танцями, і густі пушинки на її шиї горіли тепер засмаглим смоляним золотом.

І чомусь із самого споду ніби розірвалось і вдарило пінявим спогадом про похилий хлів у старої дячихи, де він змалку ховався в пилюзі разом з індиками й курми. І те ж саме затишне чуття солодощів, що й тоді, ще змалку, раптом ударило й тепер розлилось по всьому тілу.

Інколи Цимуля поверталась і тоді кидала на свого партнера теплий засмучений погляд, а сама сміялась.

І в тім сміху Дрогодза відчував давній забутий промінь весняного сонця, коли він розбивається в пахучій траві на тонкі скалки, а на долині в розірваних пасмах туману сюсюкають гусенята й пахне вербою та сніговою водою,— і чомусь його гостро вкололо й розхвилювало.

— Ет, чорт! Яка ж вона цікава!

Тепер Дрогодза впивався в неї пожадливо й схвильовано, великими, витріщено-баранячими очима, цмокаючи й шкодуючи, як він раніш цього не помічав.

Танець рвався, закручувався у піняві кола й потім розривався в розгонистий, рвачкий і жвавий біг. І коли пустилась Цимуля, коса її раптом відскочила від спини й повисла в повітрі вогняною стрічкою.

— Диви, як наша Цимулька старається!

— Здорово наші!

Вона ніби відчула ці зауваження і, розірвавши останнє коло, вискочила й кинулась у гурт студентства, що стояв у дверях. її зустріли радісними криками:

— Варочка!

— Варочка-шинкарочка!

Великими, злякано-бездонними очима, що по-жіночому вбирають і пронизують людину наскрізь, очима видющої самиці вона поглянула на товариство й, зашарівшись, рясно розсміялась. Зір їй на мить упав на Дрогодзу й мерщій зірвався, але той тепер ближче підійшов до неї й рішуче сказав:

— Цимулю! Танцюєш далі зі мною?

— А як я не хочу?

— Ну, а це що таке? Не валяй дурака!

Вона поглянула на нього стривожено й запитливо, і якийсь гострий острах пробіг їй по тілу. Але по тому, ніби пересиливши себе, вона байдуже хитнула головою й посміхнулась.

— Падеспань! — вигукнуло коротко й рішуче в залі.

I зараз же мотив цього танцю підхопили в гурті попід стінами й замугикали в ніс, пританцьовуючи ногою.

— Ну, так ідемо?

Цимуля лукаво поглянула, химерно знизала плечима, але кивнула головою й слухняно пішла вперед. На одну мить Дрогодзі упав брутально-глузливий погляд математика, що, здавалось, безцеремонно роздягав усі його думки. Дрогодза насуплено й задиркувато поглянув на нього й пустився в танок.

Інколи він зводив очі і тоді бачив пружаво-рясну лінію, засмагло-розчервоніле обличчя й тиху засоромлену посмішку.

— Наші комсомолки починають єрундою заніматься!

— Ну?

Цимуля повела тонко бровами й посміхнулась, химерно хитнувши головою.

— З безпартійною шпаною хвоста крутять, а в комосере-док приходять тільки так, для блізіру! — невдоволено вдруге кинув Дрогодза.

— Хіба вже не можна й слова сказати? Ти, здається, заводиш монастир, а сам в абати збираєшся?

— Який монастир? Що за чепуха! А чого ради наші комсомолки з міщанською сволоччю труться?

— А тебе завидки беруть?..

— А хоч би й так? То що з того?

— Яке ти маєш право? Подумаєш!

— А партдисципліна?

— Так не для цього ж.

— Значить, у тобі сидить ще глибоко міщанська натура.

— Ну то що з того?

— Значить, нада ісправиться!

Цимуля поглянула на нього лукаво й насмішкувато, а він уп'явся на неї витріщеними погрозливими очима.