Опришки - Гжицький Володимир

Туди гуцули найчастіше ходять. А досить щоб один зацікавився, то вже й усі знатимуть.

Наче потоки з гір після зливи, спускалися в доли опришки. Озброєні рушницями й пістолями, з сокирами за поясами, летіли, мов орли, відважні, безстрашні любимці народу — чорні хлопці. Йшло їх сорок два, двома загонами, по двадцять одному в кожному. Це була відповідь панам на збільшення їхньої залоги, відповідь на підвищення податків, відповідь на жорстокість смоляків і панських слуг.

Завдання Бойчукові було дане ясне: спалити княжий двір і корчму в Яворові і приліпити там Фочин універсал на церкві. З Яворова йти на Ясенів і Криво-рівню. Там спалити фільварки орендарів і корчми. В тих селах також на видних місцях розклеїти універсали. Орендарів витяти впень.

Для свого загону Довбуш виробив такий план. Він засяде в знайомому лісі над Космачем і чекатиме заграви в районі Яворова. Пошле в село опришка до одного з вірних людей з наказом поширити чутку, ніби Довбуш в Яворові. Чутка обов'язково має дійти до княжого двора. Сіромський вишле підмогу в Яворів і тим самим ослабить оборону замку. Тоді швидким ударом опришки оволодіють замком.

Так і зробили. Залягли на узліссі над Космачем. Звідси видно було вогники у княжім замку. Це горіли смолоскипи при в'їзді у двір. Сам замок тонув у темряві. Село також потопало в чорних хвилях ночі, і тільки де-не-де блимали на її тлі крихітні, мов пшеничне зерт но, світелечка каганців у бідних гуцульських хатах.

Більшість опришків як припали до землі, так зразу і поснули. Не спали тільки вартові і Довбуш. Не раз він сидів на цьому місці, вичікуючи, поки стемніє, щоб прокрастися до коханої. Як же тоді по-молодечому билося серце! До подробиць пригадує перші хвилини зустрічей, як завмирала Дзвінка на його грудях. А потім її невтомні пестощі і ласки...

Аж здригнувся і провів рукою по зволоженому потом чолі.

"Де ж усе це зараз? — подумав.— Отут вона, поряд,— та не моя. Уже, певне, спить, привикла ж лягати рано. Поруч лежить Степан. Гугнявий, неохайний і нелюбимий! І він має право, законне право брати цілими пригорщами те щастя, що мені, Олексі, доставалось краплинами..."

Думка стала нестерпною, Проганяв її, а вона настирливо лізла в голову, свердлила мозок, знущалась.

"Що, коли б зараз, поки хлопці сплять, махнути туди?" — з'явилась на мить друга. Зірвався з місця. Аж зброя на ньому брязнула. Отямився, сів. Не на забаву прийшов сюди. До неї він ще зайде, і зайде скоро.

Нервове напруження трохи спало. Похилив голову на коліна, бо сидів на землі, підібгавши ноги, і почав дрімати. Втома брала своє.

Розбудив його голос вартового:

— Почалось, отамане!

— Що почалося? — не зрозумів спросоння Довбуш.

— Заграва на небі.

Отаман швидко встав і вийшов на узлісся. Над Ле-дескулом і Лесевою палахкотіла заграва. На брудно-червоному тлі неба клубочились чорні дими. Тепер треба було ще дочекатися посланців із села, і тоді вже починати самому. Уже була пізня ніч. Давно погасли в селі вогні, затихли в лісі сови. Перекотився по небі Великий Віз. Йшлося до світанку.

Нарешті почувся тривожний звук військової труби, тоді шум і гамір. Серед нічної тиші ті звуки видавалися грізною бурею, лютим поривом вітру. Але тривало це заледве кільканадцять хвилин. Тоді все стихло.

Минуло ще з півгодини, а розвідники не показувались. Довбуш почав уже хвилюватись, коли раптом почувся знайомий крик сови. Це Пугач давав про себе знати. Йому відповів Довбуш, і скоро старий побратим став перед ним разом з Іваном Рахівським.

— Все в порядку, отамане, можна рушати. Опришки посхоплювалися на ноги. За кілька годин

вони відпочили і виспались. На знак отамана подалися тихо за ним.

В дорозі Іван пошепки доповідав Довбушеві:

— Тільки-но ми побачили заграву, я післав свого друга, в якого зупинився, до Сіромського і навчив, як має казати. Мовляв, Довбуш з опришками в Яворові, ось уже горить фільварок. А йде він на Уторопи й Пістинь. А коли спитають, звідки він це знає, то щоб казав, що заходив, мовляв, якийсь чоловік, може, й опришок перебраний, і говорив, що таке має бути. Але цього йому навіть не довелось сказати. Сіромський навіть не дослухав. Як почув про Довбуша, підняв свою кавалерію — дванадцять чоловік — і поскакав на Яворів. А піхота пішла слідом. У дворі залишилося тільки двоє вартівників на воротях. Вони не чинитимуть опору.

Як і торік, Довбуш без єдиного пострілу захопив замок. Вартовим велів зв'язати один одного і лежати біля воріт. Рушниці вони самі віддали опришкам. Увесь замок тонув у темряві, тільки в двох вікнах на другому поверсі світилося. Відчинивши з допомогою ломика парадні двері, опришки на чолі з Довбушем увійшли в передпокій.

їм назустріч вибіг зваблений шумом Блоха. Побачивши опришків, обімлів.

— Як то добре скрізь мати знайомих,— сказав Дов-. буш.— Ну, Блохо, скачи вперед, веди, де найбільші пани.

Лакей заметушився.

— Та заспокійся, тобі я кривди не зроблю.

Блоха готовий був після цих слів хоч під ноги Дов-бушеві постелитися. Підвів Довбуша до двох суміжних дверей.

— Тут спочиває молодий князь, а в тій кімнаті не може розродитися молода княгиня.

— Тоді спочатку підемо до князя. Іди спершу ти і скажи, що коли він схоче стріляти, то його жінці не розродитись.

Блоха пішов, а за хвилину вийшов на поріг у халаті сам князь. В руках його не було нічого.

— Сядьте, пане, і слухайте, — сказав Довбуш, ставлячи коло нього опришка з рушницею.— Зберіть зараз усі гроші, усе золото і срібло, всі дорогі речі і покладіть отут, на цей столик.— Він показав на красиво інкрустований столик біля дверей.— Це має бути швидко зроблено. А ти, Блохо, веди до старої княгині.

Поява Довбуша в спальні старої княгині була така несподівана і страшна, що серце її не витримало і вона без крику, без зойку сама віддала богові душу. Блоха моргнув Довбушеві, показуючи на суміжну кімнату.

— Хто там? — спитав Довбуш.

— Псович,— шепнув Блоха.

— Іди і скажи те, що говорив князеві.

За хвилину вийшов у самій білизні і теж без зброї Псович. Був блідий як стіна, дрижав, хотів щось сказати, але не міг. Довбуш мовчки ударив його прикладом по голові і кинув мертвого на труп княгині. Всі його рухи були чіткі, бистрі. Окинувши оком спальню княгині і кімнату її фаворита і не знайшовши в них нічого цікавого, Довбуш повернувся до князя. Купа грошей і деякі золоті речі уже лежали на столі.

— Це все? — спитав Довбуш.

— Більше не маю тут нічого.

— А де маєш?

-г— В банку, в Станіславі.

— Хитрий злодій! Накрав у народу — і в банк! Шукай решту! Я зараз прийду, Юро! — моргнув на Бендей-чука.— Поможи панові ще знайти, ти тут не чужа людина.

Він уже зробив крок до спальні княгині, коли звідти вийшла стара гуцулка і заступила йому дорогу.

— Не йди туди, сину, княгиня зараз тільки вродила сина. Не можна її тривожити.

— Тривожити не буду, а подивлюсь.

Довбуш відсунув стару набік і увійшов у кімнату породіллі.

На багатому, золоченому ложі лежала, потопаючи в дорогих мереживах, княгиня Єва.

— Добрий вечір, панно,— привітав її Довбуш.— Питайте нас, чого ми прийшли.

— Я знаю, ви хочете нас убити.

— Не всіх,— сказав Довбуш.— Але за побитих і четвертованих наших побратимів треба ж комусь заплатити.

— Заберіть все, що у нас є.

— Це ми і без вашого дозволу зробили. Але й князя ви вже свого не побачите.

— Отамане! — заламала руки княгиня.—Не робіть сиротою дитини, що тільки годину тому побачила світ! Ради бога, пощадіть мужа!

— А він щадив нас? Він пощадив би мене, коли б йому удалось мене упіймати? А ви пощадили б?

— Вас пощадила б,— вирвалось у неї. Довбуш усміхнувся.

— Я об нього не буду поганити руки. Але серед моїх хлопців є один, що йому не подарує. То ваш колишній слуга. Ви його, певне, й не знаєте, але він добре вас знає... Посидів би я з вами, але часу не маю. Накажіть своїм служницям, щоб вас і дитину перенесли з замку в якусь селянську хату. Замок будемо палити.

З-за дверей потягнуло димом. З кімнати князя почувся постріл. Княгиня скрикнула.

— Поспішайте,— сказав Довбуш.— А дитину не виховуйте на ката. Всіх катів чекає шибениця! Прощавайте!

Повернувся і вийшов, бо замок уже горів. На нього чекав в коридорі Бендейчук.

— Де князь? — спитав Довбуш.

— Там.

Бендейчук показав рукою на зачинені двері. Довбуш кивнув головою.

— Гроші забрали?

— Забрав Палій.

— Добре. Біжи вниз!

Він свиснув три рази. На цей знак опришки зійшлися до нього. З ними був Блоха.

— Де Сулятицький? — спитав його Довбуш.

— Князь його прогнав. На його місці Сіромський.

— Чому прогнав?

— Не довіряв йому.

— Сіромський гірший?

— Гірший.

— Паліть і його оселю — і в ліс! — наказав отаман.— А ти, Блохо, іди поможи перенести паню в безпечне місце.

Два опришки побігли до нового дерев'яного будинку Сіромського, і скоро він запалав з чотирьох боків.

Поки опришки добігли до лісу, з-за гір устав блідий, обгорнутий чорним серпанком диму ранок.

Довго горіли замок і оселя Сіромського. А в селі навіть ніхто не вдарив на сполох.

На Дзвінчиному грунику спали. Уранці молодожони були і вражені, і перелякані. Степан знав, що донощиків опришки не милують. Він тільки не був певний, чи знають вони про його зраду. Страшне враження справила на нього вістка про смерть князя, старої княгині і Псовича. В них була його головна опора.

Дзвінка, почувши від слуг, що Довбуш милосердно повівся з молодою княгинею, заплакала зі злості і ревнощів.

"А може, й ця дитина в неї від нього?" Почала вираховувати місяці. Трохи заспокоїлася. Але хробак ревнощів і далі точив її жіноче самолюбство.

Дзвінчук ходив як причинний. На кого ж тепер спертися? Хто ж залишився? Сіромський? Він людина нова, та й не приховує свого презирства до нього... Ніколи не пускав його навіть на поріг своєї оселі. Степан ненавидів його люто, нашіптував на нього Псовичеві, а той — княгині. А зараз він залишився єдиним його однодумцем і спільником...

Степан уявляє, як скаженітиме панок. Він же як війт повинен був уже давно бути на місці пожежі.

— Давай чого їсти, та я побіжу,— звернувся до Дзвінки.

Дзвінка сиділа на ослоні, дивилася у вікно, зайнята своїми думами. Вона чула, що чоловік щось сказав, але не зрозуміла і не перепитала.

— Ти чула, що я сказав? їсти давай!

— Я тобі не наймичка,— одказала зневажливо.— Знаєш, де що лежить, бери та й їж!

В душі Степановій все перевернулось.