Втікачі - Власюк Анатолій

Ця думка лише пунктиром намітилась у його мозку і не встигла глибоко уміститись там. Кожний із безнадійно хворих уважно дивився на нього, і він не побачив у їхніх очах безумства, ніби сталася жахлива підміна, і за ґрати запроторили невинних людей. Ця думка теж не встигла угніздитись у його мозку, бо задзеленчала мобілка у кишені. На диво, один із хворих, на якого він у цю мить дивився впритул, не відсахнувся, не злякався дзвінка, як цього ж дня зробив черговий привезений пацієнт, якого оглядав Віктор Андрійович, коли так само зазвучала мобілка. І ця думка теж не встигла вгніздитись у його мозку, а загалом три думки наразі не привели до глобальних висновків, що вже могли би викристалізуватись, але чекали слушної нагоди. Але Віктор Андрійович помітив загальмованість у своїх рухах, ніби час тут зупинився, злившись з простором, і поки він діставав мобілку із кишені, зв'язок припинився. Проте він був вдячний долі, бо це був сигнал, що треба вибиратися звідси. Матвій без слів зрозумів його і швидкими кроками пішов уперед, а Віктор Андрійович, дивлячись собі під ноги, почвалав за ним. Уже коли Матвій зачинив браму, Віктор Андрійович подумав про те, що якби ще мить – і він би залишився тут назавжди. Дякувати Богу, що вільного місця немає, але ж і святе місце порожнім не буває.

26

Сергійко розумів, що сьогодні має трапитися щось жахливе. Він не знав що, а, найстрашніше, не міг відвернути цього лихого зі свого життя. Жахи йому не снились, хоча траплялося часто, що він довго не міг звечора заснути, а коли засинав, то треба вже було вставати. В'ялості в тілі не відчувалось, і він міг увесь день щось робити і не втомлюватись. Втім, яка там робота! Життя в селі видавалося йому суцільним відпочинком. І, справді, хіба можна вважати роботою випасання кози чи годування кроликів? Він любив цих тваринок і одного разу зрозумів, що любить їх більше, ніж людей. Він відгонив козу Маньку поближче до лісу, припинав її, а сам або лягав на траву й дивився, як біжать по небу хмари, або сидів, обхопивши голову руками. Збоку могло видатися, що він про щось посилено думає, а насправді взагалі нічого не йшло йому до голови. Здавалося, Сергійко змирився з долею і навіть перестав думати про маму. Нинішній тато був до нього терплячим і уважним, ревно стежив, аби син регулярно споживав таблетки, а коли ті закінчились, поїхав до міста і привіз нові. Де він їх дістав, було невідомо, і Сергійко про це його не запитував, хоча знав, що без рецепту в аптеці їх не видавали.

Одного ранку Сергійко твердо сказав, що більше таблеток вживати не буде, бо відчуває себе цілком здоровим. Батько не став наполягати на протилежному, а лиш сумирно зауважив, що пігулок залишилося до кінця місяця, тож нехай би Сергійко їх допив. Юнак мовчки вислухав його і зробив так, як просив батько. Більше вони у розмовах до теми таблеток не повертались.

Сергійко бачив, як батько щораз ставав більш похмурим, коли до них навідувався отой дядечко з великим животом, який постійно вимагав грошей. Тато йому давав щось, загорнуте в папір, і той негайно йшов геть, не заглядаючи, що там, і не перераховуючи вкладені туди гроші, але нові відвідини розпочинав з того, що сварився з батьком, бо той минулого разу дав йому мало грошей. Тато був спокійний на вигляд, хоча Сергійко знав, що всередині нього все нуртувало, і боявся тієї миті, коли тато міг вибухнути і зробити щось лихе. Цього ніколи не траплялось, але Сергійко знав, що так може статися; і санітар Василь усвідомлював, що Святослав – Божа дитина, яка найкраще його розуміє. Сергійко вже не реагував, коли тато називав його Святославом, і ставився до цього з розумінням, і навіть одного разу виручив батька, бо отой дядечко з великим животом поцікавився, чого він називає сина Святославом, якщо минулого разу кликав Сергійком. Великий сум поселився в очах санітара Василя, бо він не знав, що має відповісти, а Сергійко знайшовся що сказати: "В мене два імені. В ЗАГСі назвали Сергійком, а в церкві хрестили Святославом". Звичайно, це була свята брехня, але Сергійко бачив, як зволожились батькові очі від почуттів до сина.

Сьогодні зранку мав знову прийти отой клятий дядечко з великим животом, і Сергійко розумів, що станеться щось лихе. Ще звечора батько приречено сказав, що у них немає грошей, а той чоловік знову їх вимагатиме. Сергійко чув, як тато всю ніч крутився на ліжку, але жодна думка не йшла йому до голови, і він не знав як зарадити лихові з однієї простої причини, що просто не думав про це. Але Сергійко знав, що сьогодні вимагання отого дядечка з великим животом припиняться раз і назавжди. Ця впевненість у невідворотності події давно поселилась у Сергійковій душі. Зараз на волі він міг з точністю пригадати, що своє потрапляння до психіатричної лікарні теж передбачив, і це не було вигадкою, бо він знав про це, коли ще був здоровий, коли хвороба зсередини лише почала руйнувати його тіло. Мабуть, за все в цьому світі треба платити, і хвороби надсилаються нам не лише за гріхи наші. Хвороба – це аванс за те, що ми пізнаємо дещо більше в світі, ніж інші прості смертні. Сергійкові випало стати передвісником деяких подій, і психіатрична лікарня стала найлегшою формою випробування за ймовірність глибшого розуміння сутності життя. Єдине, що жахало Сергійка в цій ситуації, — так це неможливість відвернути лиху подію. Здається, він би й хотів це зробити, але дивовижний стан скутості не лише тіла, а й насамперед душі охоплював його, і Сергійко розумів, що запрограмоване кимось наперед не можна перепрограмувати. Ти лише звичайнісінька людина, і не тобі тягатися з вищою силою. Ця вища сила не завжди уособлювалась у нього з Богом, бо Бог був уже чимось сталим у людській свідомості. Вища ж сила для Сергійка була більш мобільною і несподіваною у своїх проявах, ніби двійник Бога за своєю суттю, але не схожий на Нього, власне, через свою непередбачуваність. Ці та інші думки на рівні імпульсів гніздились у Сергійковому мозку, але якби юнакові розшифрували це, він би щиро здивувався, що таке відбувається в його голові. Хімія, якої він наприймався за останній місяць, надійно заблокувала, здавалося, сам процес мислення і, мабуть, потрібен був не один місяць, а то й рік, щоб розблокувати його, якщо це взагалі було можливим.

Сергійко достеменно не знав, яким саме чином тато сьогодні позбудеться настирливого дядечка з великим животом, але що це станеться неодмінно сьогодні, було йому відомо. Коли зранку той прийшов до них і від самого порогу почав лаятися з батьком, Сергійко вирішив не з'являтися між ними, ніби розкрита ним напередодні велика таємниця вже не цікавила його, як і не цікавило те, яким саме чином будуть розвиватися події. Він знав причину, він знав суть, він знав наслідок, а подробиці події були для нього несуттєвими. Тож він знову заснув, коли дядечко з великим животом накинувся на батька. А потім голоси стихли, щось упало на підлогу, але Сергійко того не чув чи вдавав, що не хоче чути, поринувши у своє сонне марево, коли йому навіть на підсвідомому рівні ніхто не заважав. Коли він прокинувся, так і не зрозумівши, а що, власне, бачив у цьому короткочасному мареві, хоча щось, звісно, було, — тато стояв над ним і уважно дивився йому в очі. Він щось хотів сказати, але Сергійко був сама невинність, і будь-які слова могли зіпсувати сімейну ідилію. Тато коротко сказав, що пора снідати, і вийшов із кімнати. Сергійко ще декілька хвилин поніжився у ліжку, ніби він сьогодні був не самим собою, а вигаданим у мріях хлопчиком, який є ідеальним і хоче жити ідеально в ідеальному ж світі. Та треба було вставати, аби не переборщити у вибраній власноруч ролі. Сергійко намагався вичавити із себе сліпучу усмішку, але розумів, що на його обличчі викарбувалася потворна гримаса, і дав собі спокій з експериментами над самим собою. Зрештою, йому байдуже, чи дізнається батько про те, що він, Сергійко, розуміє, що той убив дядечка з великим животом, який заважав їм жити. Звісно, Сергійко про це знав, а не лише здогадувався, але не в його силах було це зупинити, відвернути, бо занадто мізерним він виглядав на тлі вищої сили.

Вони снідали мовчки. Вівсяний "Геркулес" з медом уже починав набридати Сергійкові, але батько зранку неодмінно готував цю страву, кажучи, що в ній багато поживних і корисних речовин, необхідних організму людини. Санітар Василь не смів дивитися йому в очі, і вперше після втечі з закладу Сергійко подумав про свого батька. Мій батько, подумав він, не вбив би людину. Це було аксіомою, не вимагало доказів, і Сергійкові стало моторошно. Яким би надокучливим не був дядечко з великим животом, але він, як і кожна людина, мав право на життя, дане йому Богом. Сергійко знав, що ніколи не скаже цього санітарові Василю, але той міг прочитати це в його очах, і юнак схитрував, непомітно скинувши на підлогу окраєць хліба. Тут же хутко його підняв, обтрусив, подмухав, здуваючи невидимі пилинки, і поцілував, як вчила його бабуся. Якби бабуся була живою, вона би порадила йому, що має робити, і вже точно не допустила би лиха. Санітар Василь, здається, навіть і не звернув уваги, що впав окраєць хліба, й напружено й методично розжовував кашу, боячись за свій хворий шлунок.

На цілий день Сергійко побіг з козою Манькою під ліс, і ніщо в цьому світі його більше не турбувало. Так само мовчки повечеряли, попиваючи козяче молоко, і Сергійко пішов спати. Сон не йшов до нього, але юнак тихенько лежав на ліжку, аби санітар не подумав казна що. Десь через півгодини Василь зайшов до кімнати і виріс над Сергійком. Той вдав, що спить, хоча очі були ледь розплющені, як у кота. Санітар хвильку постояв, а потім вийшов із хати. Через вікно Сергійко бачив, як той важко штовхав тачку в напрямку лісу. Закінчувалося ще одне земне життя, але на Сергійка з усією силою навалилася важкість, і він уперше з часу втечі із закладу міцно проспав аж до самого ранку.

27

Коли Віктор Андрійович перебував у колишньому монастирі з безнадійно хворими, Олин телефонний дзвінок врятував його від того, аби він не залишився там назавжди. Це була звістка ніби з тамтого світу, й сама Оля буцімто вже поселилася там назавжди, настільки далекою вона була від нього, точніше, настільки далеким він був від неї.