Записки Кирпатого Мефістофеля - Винниченко Володимир

Вона з жахом слухає, не сміючи перервати мене. Коли я, нарешті, доходжу до того моменту, як він лежав у мене на руках під кватиркою, я корчусь од огиди й немов одстрибую від сього назад. Не можу далі говорити.

— Ну, словом, тепер кінець… — кажу я й замовкаю.

Шапочка теж мовчить. Мене хилить до сну і знову нудить, як учора. Згадую слова аптикаря про те, що верональ діє й на другий вечір. Я кажу про це Шапочці й лягаю на канапу. І в ту ж мить засипаю, почуваючи солодку млість.

Прокидаюсь од внутрішнього штовхана і швидко сідаю. Мені здається, що хтось голосно, трівожно подзвонив.

— Що вам? — злякано питає Шапочка, теж підводячися з фотеля.

— Дзвонили, здається?

— Ні, я нічого не чула.

Навколо тиша, з вулиці ні згуку.

— Яка година?

Дивлюсь на годинника: чотирі хвилини по четвертій. Я думаю, що він зупинився і прикладаю до вуха, — йде.

— Чудно! Яка година?

— Хутко, мабуть, ранок, — тихо каже Шапочка.

— І ви нікуди не ходили?

— Ні.

— Через що?…

— Я… ждала, що ви прокинетесь.

Лице синяво-бліде, вимучене, тепер уже не дитяче.

Я встаю й починаю ходити по хаті.

— Я, власне, прийшла до вас учора, щоб попрощатись, — раптом тихо каже вона. — Але ви заснули…

— Попрощатись?

— Я хотіла виїхати з Київа.

— Через що?

— Щоб не перешкаджати вам і… не мучити. Я думала, що ви не можете перемогти себе, і що це завсіди буде стояти нам на перешкоді. Ви мучились би, й у нас нічого не вийшло б. Того життя, яке ми хотіли… утворить. І я хотіла виїхати.

— А тепер?

— А тепер?… Що ж тепер їхать? Тепер я вже нічого не знаю. Це таке все страшне й… Я омертвіла. Вибачте, я дуже втомлена. Можна мені лягти?

— Ох, простіть, ради Бога!

Я кидаюсь будити Миколу, й, не вважаючи на протести Шапочки, ми робимо їй справжню постіль на канапі. Коли Микола виходить, я цілую руку Шапочці, прощаюсь, і ще раз питаю:

— Так тепер не поїдете?

І вона ще раз одповідає:

— Що ж тепер їхать?

— — — —

Біля десятої ранку ми з Шапочкою їдемо до Клавдії. Шапочка підожде на вулиці, а я ввійду, довідаюсь, і вийду їй сказати. Мені доведеться, мабуть, лишитись, а вона, поїде додому. Про вчорашнє ми не балакаємо, але я почуваю, що вона приняла все те, й тепер ми йтимемо разом.

Коли ми висідаємо з саней, і я вже хочу йти в вестібюль будинку, Шапочка зупиняє мене, дуже хвилюється, хоче щось сказать і, нічого не сказавши, тільки легенько штовхає від себе.

Перед дверима Клавдиної кватири я так слабну, що машинально притримую рукою серце, яке ніби зсувається ввесь час униз. Мені здається, що я не зможу подзвонити. І тут же зразу шарпаю за ручку. За дверима розкочується заливчате дзеленчання дзвоника, й зараз же хтось біжить по коридорі.

На порозі стоїть Ольга Петрівна з зляканим обличчям. Побачивши мене, вона здивовано, з полегченням скрикує:

— Це ви? Ой, Господи, я думала, пожежа, поліція! Чого ви такий? Що сталось?…

Я з непорозумінням дивлюсь на неї. Мене до такої міри вражають її слова, тон, увесь вигляд її, що я стою перед дверима й мовчу.

— Та що з вами?!.. Якове Василевичу!.. — лякається вона. — Входьте ж, ради Бога! Що сталось?

— Як Міка?

— Нічого! — все більш та більш дивується вона. — Та входьте ж, холод іде!

Я машинально входжу. До нас біжить Клавдія, теж перелякана, похапцем поправляючи пенсне. Волосся їй розплетене й густою, гарною хвилею спадає на плечі й на груди.

— Що? Що таке?!

Я, почуваю, що на мене налягає смертельна туга й одчай, силкуюсь усміхнутись і кажу:

— Нічого не сталось! Я зайшов довідатись, як Міка. Він здоровий?

— Господи! — сміється Клавдія. — Здоровий, здоровий! Невеличкий нежить, трішки чхає, але температури нема, і взагалі нічого не бракує йому. Хочеш подивитись на його? Він не спить.

— Ні, дякую, я поспішаю в суд. Я тільки на хвилинку забіг довідатись. Дуже турбувався. Простіть! Потім…

Я мимрю ще щось і похапцем боком висуваюсь у двері, не прощаючись і не дивлячись на них. Хтось з них іще довго дивиться мені у слід й не скоро замикає двері.

— Зовсім здоровий… — кажу я, підходячи до Шапочки.

Вона не розуміє.

— Як здоровий?… Хто?

— Він! Зовсім здоровий! Легкий нежить тільки.

Ми мовчки йдемо вулицею кудись угору, я трохи попереду, вона позаду: розчавчені, знищені, осміяні.

— В Мопасана в оповіданню це легче виходило… — кажу я з усміхом. — О, ні!.. — раптом кричу я на всю вулицю і змахую палицею.

Шапочка злякано хапає мене за руку, але я вириваюсь і хочу повернути назад. Прохожі здивовано, вражено дивляться на нас.

— Якове Василевичу, залишіть! Схаменіться! — неголосно каже Шапочка, втримуючи мене за руку.

— Ні, пустіть! Пустіть, Шапочко! Я не можу. Я не можу так. Пустіть же!

— Добре, я пущу; добре, пострівайте тільки! Скажіть мені, що ви хочете зробити? Звощик! — гукає вона. — Пострівайте, не треба! Сідайте, проїдемо трохи! Сідайте ж, негарно, дивляться на нас!

Я до крови закушую губу й сідаю в сани.

— Прямо! — каже Шапочка візникові.

У мене в очах сліпий каламут; хочеться ричати й бити когось, бити кулаками в лице, в очі, топтати, гризти.

— Ні, я не можу, я мушу! Я!..

— Не треба, не треба, голубчику, не треба!.. — швидко-швидко гладить мою руку Шапочка й ховає її собі в муфту. І як-тільки я хочу говорити, вона ніжно, жалісно говорить "не треба, не треба", гладить мою руку, пригортається до мене. Це чудним способом утишує мене. І я потрохи зовсім отямлююсь.

Ми ще довго мовчки їздимо вулицями, й, нарешті, Шапочка зупиняє візника біля свого дому. Я не хочу йти до неї, але вона тим самим ніжним, невідступним голосом упрохує, й я скоряюсь.

— Ви не бійтесь, ви будете сидіти в мене. Я тільки скажу декілька слів Марусі, й нас ніхто не турбуватиме.

Мені соромно, боляче соромно. Чи розуміє це Шапочка, чи ні, але вона не заговорює до мене, не дивиться на мене й довго пише комусь листи. Чи тільки прикидається, що пише?

Мене вмить щось підкидає, й я схоплююсь.

— Я піду! Прощайте!

Шапочка в ту ж мить кидає свої писання, підбігає до мене й хапає за руку.

— Куди? Ну, куди ви? Не треба, милий, не треба!

— Пустіть, Шапочко! Пустіть! Тепер я піду. Я мушу рятувати свою казку.

— Яку казку? Голубчику, дорогий, ви хворі, не треба же! Це божевілля! Це не так треба! Будемо инакше. Любий, милий, не треба!

— Ні, Шапочко, не можу. Мушу. Так ми не можемо жити. І ви самі це добре знаєте. Я мушу хоч раз довести до краю. Инакше…

Я вириваю руку й виходжу.

— — — —

Я сиджу на бричці рівно й просто. По дорозі я обмірковую, що треба зробити. Клавдії хочеться, щоб я лишався на-самоті з дитиною. Не вважаючи на вчорашнє, вона й сьогодні піде гуляти. Коли ж сама не піде, треба неодмінно зробити так, щоб пішла. Потім треба "його" дуже розігріти й тоді підставити під кватирку. Коли вони мають гарячу воду, це добре. Зпочатку вкинути в гарячу воду, потім під кран водопроводу, а тоді вже під кватирку. Тримати треба довго й, коли можна, зробити продув.

На мить я ніби звідкись визираю і з млісним чуттям жаху дивлюсь на себе, але зараз же ховаюсь і обмірковую далі, точно, докладно, жорстко.

Клавдія зустрічає мене з прихованою радостю, яку я підмічаю в її клопітних, піднятих руках, нестриманій балаканині, нервовому сміхові. З'являється неминучий чай, під час якого вона оповідає про те, що трівожно провела ніч, і яка надзвичайна дитина Міка. Я подаю репліки й даю зрозуміти, що також дуже турбувався. Вона злегка згадує про мою ранішню візиту й ще раз каже, що ні температури, ні чогонебудь серйозного немає.

— Хочеш подивитись?

— Він спить?

— Так.

— Ні, я вже посиджу з ним, як ви підете гулять.

Клавдія якось одразу змовкає й деякий час мовчить, очевидячки, приємно схвильована такою моєю щиростю.

— Костя сьогодні вже гуляв. І я боюсь… Але коли ти хочеш побути сам, то ми підемо…

— Так, мені хочеться… — кажу я серйозно.

Клавдія зиркає на мене, помітно хвилюється й хапливо прибірає посуд. Костя сидить уже на підлозі й сопе над камашами.

Утретє замикаю за ними двері.

У спальні ще зовсім видно. На шибках, немов верстви павутиння, налип мороз. На підлокотнику жовта калюжка від льоду. Рямці кватирки вкриті оксамитним инеєм, як цвіллю. Колиска акуратно запнута білим покривалом.

Я йду в кухню. На плиті стоїть великий синій казанок з гарячою чистою водою. Тут же й ванночка в кутку, закрита простиралом. Вертаюсь у спальню. Коли проходжу повз комоду, машинально дивлюсь у велике кругле дзеркало. Бачу довгасте обличчя з качиним носом і довгим підборіддям з загостреною борідкою. Зпід лахматих брів понуро й жорстко дивляться невеликі очі. Лице чуже й неприємне.

Я посміхаюсь і навшпиньках простую до ліжечка. Обережно відвертаю запинало й нахиляюсь. Мені в лице злегка шугає знайома солодкаво-молочна теплота дитячого тіла; щось у відповідь неприємно, млісно здригується в мені, але я міцно заціплюю зуби й берусь за укривальце, скоса позираючи на поважно-спокійне, рожеве, безброве личко з довгастим підборіддям. Воно ворушиться, губки починають млямкати. І раптом очі швидко розплющуються й дивляться просто на мене. І в них я бачу той самий жах, що й учора. Явний, тваринний жах. Личко кривиться, й вибухає пронизуватий крик:

— У-е-е!!

Щось стороннє, сильне, раптове відкидає мене від колиски. Я відхитуюсь до стіни і стою там.

В колисці, тихо, ніби він лежить і підслухує, затаївши дух. Я, похитуючись, навшпиньках підходжу. Очі заплющені, на маленькому личкові знову лагідна важність. Чорне волоссячко, як знаки виклику, лежать на високому чолі. На мойому чолі. Нижня губка підгорнута під верхню, й від цього вираз значности, поважности. Я боюсь поворухнутись, щоб не розплющились очі. І хочу цього, хочу, щоб він розплющив їх без жаху, без крику!

Нахиляюсь і обережно торкаюсь пальцем до ніжної атласистої щічки. Від цього дотику по мені прокочується тепла, ніжна, як щічка, струя, і ноги мнякнуть. Тільки б він без жаху подивився на мене!

Я проводжу рукою по лобику й машинально зтиха кажу: "Міко"! Голівка ворушиться під рукою, розплющуються оченята і зразу поширюються, робляться круглими, пукатими.

— Міко! Міко! — кажу я й сам почуваю, як моє лице кривиться болем.

Він пронизувато кричить, але я з одчаєм хапаю його, виймаю з колиски й міцно пригортаю до себе, немов боронячи від когось. Він усе ж таки кричить, а я ношу його по хаті, бурмочу найніжніщі слова, які я знаю з мого життя, і пригортаю його до себе.

В такому стані застав мене дзвінок Клавдії.