Записки Кирпатого Мефістофеля - Винниченко Володимир

Клавдія Петрівна навмисне ворушиться, але Міка спить міцно. Тоді вона обережно віднімає його від грудей, застібається і скидає серпанок. Оченята спокійно заплющені, брівок майже немає, вуста затиснені строго й важно. Тепер є й вираз, і немов свідомість у сих крихітних, зворушливо-негарних і чистеньких рисах.

— Подивіться на підборіддя! — пошепки каже Клавдія.

Я дивлюсь і зразу пізнаю себе. Щось моторошне й несхопливе на мить пробігає по мені, немов я на хвилинку подвоївся й побачив себе, що лежу на руках у сеї жінки.

— Так, ніби нагадує моє підборіддя… — кажу я з силуваним усміхом.

Підборіддя подовжнє, з такою ж ямочкою на кінці, як і в мене.

— А от… Подивіться!

І Клавдія Петрівна, обережно відкотивши укривальце з грудей Міки, показує на маленьку, завбільшки з горошинку, родинку, трохи вище пупця. Знову те саме почування моторошности, як од чогось надприродного. Ця родинка тамсамо, що й у мене, й таксамо нагадує жука, тільки моя великого хруща, а ця крихітне сонечко.

Міка робить губами так, наче хапає щось, і Клавдія Петрівна, злякавшися, швиденько закриває його й несе у спальню. А я поспішно закурюю й чудно-схвильований ходжу по кімнатці, роблячи три кроки й повертаючи назад. Як усе це чудно й… недобре!

Вернувшися, Клавдія присаджується боком до столу й мовчки чекає. Я не знаю, як почати, й питаю:

— Ваша сестра перший рік у Київі?

— Так, перший. Вона була за народню вчительку. Склала трохи грошей і вступила на курси. Тільки невдачно склала… — тихіще додає Клавдія.

Я розумію, в чому ця невдача.

— Ну, нічого! Це справа поправна. Так от, Клавдіє Петрівно, по-приятельськи, по-доброму обміркуємо деякі питання. Га?

Клавдія Петрівна кидає на мене коротким поглядом і, хвилюючись, потупившись, неголосно відповідає:

— Хиба ви тепер говорите зо мною по-приятельськи?

— А як же? Що ж ви можете закинути мені?

Вона деяку хвилину мовчить, немов борючися з собою й, нарешті, кидає:

— Через що ви мені кажете "ви"?

І зараз же, не даючи відповісти мені, гаряче каже далі:

— Хиба це щиро? По-приятельськи? Ви боїтесь, що я не так зрозумію. Але це неправда, ви знаєте, що я… зрозумію так, як треба. Але вам просто не хочеться! Чужість! І як же тут по-приятельськи? На віщо?

— Гм! Але ж ви самі ввесь час кажете мені "ви"!

— Що значить?… Я мушу так говорити, коли вам неприємно инакше. Але я… Але мені ніяково й соромно казати "ви"!

— Ну, добре, давай на "ти"!

— Ні, я примусом не хочу!

— Та чого ж примусом? Я тільки… Ну, як тобі сказати? Я тільки думав, що так більше підходить. Але я згоджуюсь, що це неправильно. І коли хочеш знати, то мені й самому якось ніяково. Ну, край! Так? Давай руку!

Я усміхаюсь і простягаю руку. Клавдія Петрівна сидить непорушно, дивлячись униз, потім помалу й соромливо подає свою.

— От і чудесно! А тепер давай балакать! Насамперед кватиру треба змінити негайно. Далі, взяти прислугу, купити меблі й добре годуватися. Хазяйнує сестра?

— Сестра. Тільки…

— Значить, ми з нею підрахуємо ваш бюджет. Це перше.

— Так, але ми вчора заплатили за помешкання. Й Оля каже, що не можна кидати грошей, треба добути…

— Дурниці! Здоров'я дорожче за гроші. Ну, це ми з нею обміркуємо. Так. Тепер, значить, далі… Ти хочеш жити в Київі?

— Так, поки…

— Чудово. Тим краще. Значить, мені можна буде відвідувати вас?

Клавдія Петрівна мовчить.

— Можна, Клавдіє Петрівно?

— Що значить? — майже, пошепки каже вона. — Ти ж сам знаєш, що… На віщо ці питання?

— Ну, от. Так.

Я думаю, про що б іще умовитись і не знаходжу нічого. Мені чогось ніяково.

В цей час у спальні чується раптовий, голосний плач Міки. Клавдія Петрівна, як опечена, схоплюється з стільця й біжить туди. Я теж із трівогою спішу за нею.

Біля колиски на приставленому до неї стільці стоїть Костя і знову винуватими, округлими очима дивиться на Клавдію.

— Що ти зробив йому?! Що ти зробив?! — з жахом кричить Клавдія Петрівна.

Костя ще більше лякається й белькоче:

— Я нічого не зробив… Я тільки хотів поправити укривальце…

— Брешеш, поганий хлопче! Кажи, що ти зробив? Кажи, бо я тебе!..

Костя затуляє руками голову, як од ударів, і присідає на стільці. Клавдія Петрівна кидається до Міки, який, між иншим, уже спить і не чує нічого.

Вона ще деякий час стоїть, нахилившись над ним, потім запинає колиску білим запиналом і, повернувшись до Кості, що скорчився на свойому стільці, грізним шопотом говорить:

— Як ти ще колинебудь посмієш тільки підійти до його, тільки підійти…, я тобі не знаю, що зроблю. Забірайся на кухню, там сиди! Геть!

Костя скоса, понуро й коротко, як наїжене звірятко, поглядає на матір, зсувається з стільця й помалу йде до дверей. Біля порогу він вибухає риданням і вибігає, злісно й дуже грюкнувши дверима. Його ридання викликає в мені жаль, а грюкання дверима роздратовання і трівогу. Хто його знає, що він почуває до Міки, цей хлопчина? Мабуть, ревнує до його матір і ненавидить за те, що той одняв у його її любов. А Клавдія ж не вміє добре ні пояснити, ні кермувати його почуваннями, тільки й знає, що кричати на його або цілувати безглуздо.

Роздратовання з Кості переходить на Клавдію, а трівога стає важкою, застиглою.

— Ах, паскудний хлопець! Це страх, що за дитина! Скільки разів казала я йому: не смій підходити до колиски! Просто, хоч бить починай…

Я втримую себе, щоб не сказати їй чогонебудь гострого.

Ми переходимо знов у першу кімнату й деякий час мовчимо. Клавдія, видно, вже забула про сей маленький інцидент і думає про инше, знову хвилюючись. Але її хвилювання й увесь притихлий, боязький, трохи не понижений вигляд — гидкі мені. От вона вже й забула, вже заспокоїлась, питання вичерпане, вона думає тільки про себе. Скрізь і завсіди тільки за себе, її все хвилює, сердить, радує остільки, оскільки торкається її. Як тільки відсунено причину, що зачіпає її безпосередньо, вона вже не думає, не реаґує, заспокоюється. Передбачення, аналізи, здатности до висновків — ані крихти немає в неї.

Адже ясно, що між дітьми заводяться тяжкі, ненормальні, погрозливі відносини. Ясно, що треба зараз же, негайно поставитись до того уважно, розумно; треба щось робити, робити систематично, любовно, спокійно, не випускаючи ні на мить із уваги й не заспокоюючись. А вона вигнала Костю в кухню, аби Міка не плакав і не баламутив її сліпого, бурхливого материного чуття, й на тім скінчила. Ну, на якого біса був цей жах? Що тут такого жахливого сталось?

— Можна завдати тобі одне питання, Якове? — раптом боязьким, насиченим хвилюванням голосом говорить Клавдія.

І ця її манера підходити здалека, не просто до мети, а несміло й ніби підповзаючи, теж дратує.

— Будь ласка, питай.

З усеї сили намагаюсь говорити спокійно.

Вона мовчить. От мовчить і мовчатиме ще довго, потім трошки підповзе і знову замовкне.

— Ти не розсердишся? І не буде гидко?

— Чудна ти, Клавдіє! Звідки ж я знаю, про що ти будеш питати? Питай.

— Але ти не думай, що я… От ти вже розсердився.

— І не думаю. Ну, даю тобі слово, що не буду сердитись, питай що-хоч. Тільки швидче!

Вона довго, мовчки хвилюється й, нарешті, тихо, вбито кидає:

— Ти любиш когонебудь?

Tак я й знав, що про це спитає. Це зветься дружбою. Вона, мовляв, ніяких надій не має.

На мить одначе мені стає шкода її: її вигляд такий напружено-притихлий, наготований до всього і все ж таки з якимось сподіванням. Але момент дуже слушний, щоб у самому початку вияснити наші відносини. Власне, це те, що я повинен був сказати під час обговорення "умов". І я серйозно, твердо відповідаю:

— Так, люблю.

Клавдія не робить ніодного руху, й ніщо в ній не міняється. Тільки її мовчання та непорушність тягнуться занадто довго.

— Вона дівчина? — хрипким шопотом каже вона вниз.

— Дівчина.

Знову велика павза.

— Ти женишся з нею?

— Женюся.

Вона кусає нижню губу, кусає довго, важко; голова помалу схиляється, немов ховаючи від мене лице.

— Швидко? — шопотом питає вона.

Тут мені не вистачає духу сказати "цього тижня", й я легкодушно, своїм звичаєм, зриваюся з своєї твердости й кажу:

— Місяців через два.

Клавдія важко встає й, не кажучи ні слова, виходить у спальню, відвернувши від мене лице.

Я закурюю й, покашлюючи від важкого й досадливого почування, ходжу по кімнаті, натикаючись на стільці. За вікном без руху сизим димом стоїть туман, крізь який невиразно проступають обриси будинків і вікон.

Я не можу довше лишатись у цих тужно-вбогих, подібних до камер, кімнатках.

— Клавдіє Петрівно!.. Я йду. Завтра прийду в шостій годині побалакати з сестрою. До побачення!

За дверима не чути нічого. Я відчиняю їх і бачу Клавдію: вона сидить на тому стільці, на якому стояв Костя, поклавши голову на бильце колиски.

— До побачення, Клаво! Мені треба йти. Завтра я прийду в шостій.

Вона не ворушиться. Я, постоявши трохи, стараючись не стукати, прокрадаюсь тихо до своєї шуби.

— — — —

На вулиці я довго помалу йду пішки. Там, у тих кімнатках, мені здавалось, що, як-тільки я вийду з того дому, мені відразу стане лекго і спокійно. Але неспокійне, тяжке чуття висить у мені, як цей туман. І я не можу схопити, що саме в йому: незадоволення з себе, з Клавдії, — чи жаль, свідомість якоїсь вини, турбота за Міку.

Беру візника й їду до Шапочки. Але й вона, як це сонце, заткана туманом, і я змерзло щулюсь.

Після тих кімнаток, після пискливої канапки, напухлих од вохкости міщанських шпалерів, здається мені кімната Шапочки роскішною й надзвичайно затишною.

Шапочка, намагаючися сховати замішання, хвилювання від чекання та инші почуття, хмуриться й одривчасто говорить:

— Ну, сідайте! Змерзли? Руки в вас, як крижини. Чаю хочете?

І гостро, допитливо зиркає на мене, щось переносячи з одного місця на инше й удаючи, що дуже занята.

Коли вона проходить повз мене, я ловлю її за руку й долонею притуляю до лиця собі. І від цього відразу стає спокійно та тихо на душі. Тепла рука лежить на щоці.

— Моя Шапочко!

— Ну? — ніжно відповідає вона, стоячи наді мною, й дивлячись мені в очі довгим, розуміючим поглядом. Потім другою рукою підіймає пасмо волосся, що впало мені на око, й обережно пригладжує. Це зворушує мене.

— Я був у Клавдії Петрівни. Просто звідти.

Рука на моїй щоці робить рух, немов бажаючи погладити.

— Тяжко все це, Шапочко. Негарно. Погано.

Тепер мені хочеться жалітись і обвинувачувати когось.

Я оповідаю про мої сьогоднішні відвідини, а Шапочка стоїть дуже непорушно і слухає.