Записки Кирпатого Мефістофеля - Винниченко Володимир

"Геть, поганий хлопче! Присягаюсь тобі й т. д.". А через що, на віщо він тикав ту картку в лице дитині, — ніякісінького інтересу. "Пустощі, шибеник, попсованість паскудного хлопця". От традиційне, найлегче, заспокоююче пояснення. І тільки, коли я настояв, удалось вияснити, що Костя хотів дати Міці поцілувати свого тата. І знову ніякої аналізи, ніякого розуміння й ніякого бажання зрозуміти. Ага, поцілувати, дурощі! І заспокоїлась. А тут же, може, ціла трагедія дитячої душі? Може, підносячи цю картку для цілування, Костя хотів примиритися з існуванням Міки, хотів звязати себе й його в одне ціле; може, тут була довга боротьба з собою, великодушність, бажання щось зрозуміти, рішити? І раптом за це шарпають його, лають, шпурляють у куток, стогнуть, ойкають. Що повинен почувати Костя до Міки? Що?

Шапочка мовчить і зпід-лоба, суворо, загадково дивиться на мене. А я вже не можу втримати себе, мені хочеться говорити, говорити, — так мені немов легче трохи.

— Або ж така річ. Костя дуже занятий тепер питаням про свого тата. Раз-у-раз цілує його фотографію, пристає з розпитуваннями, — силкується, очевидячки, заняти якусь позицію у світі, визначити себе. Що ж на це Клавдія? Лає його батька при Кості, дратується від чеплянь Кості, плаче, жаліється на його тата і клопочеться тільки про те, щоб швидче відсунути те, що турбує її. Тикає йому в руку шоколадку або п'ятака й заспокоюється. Але хиба Костя заспокоїться від шоколади? Йому треба знати, де його тато, через що в усіх є тато, навіть у такого малого, як Міка, а в його немає. Через що мама лає його тата? Як можна лаяти ту істоту, до якої він почуває таку побожність? Усі ці питання мучать його. І через що якийсь там Міка? Чого для Міки все, а він занедбаний? А підросте Міка, й буде та сама історія. Таксамо той буде питати, й, замісць відповіди, будудь образи й йому, й його татові, й усьому найдорожчому для його. А їй байдуже. Як дерево, що випускає з себе листя, й більш нічого не хоче знати про те листя.

Шапочка сидить із тим самим виглядом. Потім, коли я вже мовчу, підводиться, пильно-пильно дивиться на мене, далі зразу закидує руки за голову й каже:

— Ттак-так!

І ввесь той вечір у її очах уперта задума.

— — — —

А другого дня знову сцена з Костею. Він десь добув (у сусідської дівчинки, каже) маленького, мідяного хрестика, ввесь час цілує його, хреститься перед ним і щось шопоче.

Клавдія вражено, широко дивиться на мене і швидкошвидко оповідає про це, перестрибуючи з одної думки на другу.

В колисці лежить Міка й, задравши ніжки, робить ручками поривчасті рухи. Костя усміхається й удає, що він цілував хрестика на жарт.

— Господи! Та я ж не вчила його молитись! — жахається Клавдія, немов виправдовуючись переді мною.

І мимоволі мені жаль їх усіх. А найбільше мені жаль цього крихітного тільця в колисці, яке ще не чує нічого й не розуміє.

Клавдія, нарешті, бере Костю за руку й веде його в кухню мити йому рота й лице — мотузочок, на якім висів хрестик, увесь був у гнидах. Я лишаюся сам з Мікою. Він лежить мовчки й, немов виконуючи якусь роботу, ретельно вимахує ручками. В мене дурновате чуття, що тепер, коли ми наодинці, він уважно подивиться на мене й пізнає. Але Міка водить очима, не помічаючи мене. Рухи безпомічні, — ні волі в них, ні думки, як листя на дереві гойдається від вітру.

І раптом я чую, що ніколи не зможу піти від його, що він мій до самої моєї смерти, що де б із ким би я не жив, він завсіди буде в мене. І Клавдія буде моєю, й Костя, й Ольга, й усе їхнє життя. Хочу я цього, чи не хочу, але ніколи вони вже не можуть бути чужими, байдужими мені.

Від сеї раптової свідомости мені стає моторошно, страшно, як людині, що симулюючи божевілля, почуває, що дійсно божеволіє, й що ніколи його не випустять із лікарні.

Я хутко прощаюся й поспішно виходжу.

Надворі мороз. Зеленими кристальними искрами блищить сніг. Сухо риплять і вищать санки. Ліхтарі світять яскряво, легко.

Мені хочеться руху, швидкої їзди, свисту вітру в вухах. Я беру "ліхача" й велю як-мога швидче їхати в напрямі Лаври. Вуха горять, мороз і вітер, як бритвою, шкрябають щоки, зривом миготять стрічні санки. Але моторошне, гнітюче чуття не проходить. І мені здається, що воно стоїть позаду мене в санках і холодно дихає мені в шию.

— Назад, звощик! На Хрещатик! Швидче! На ввесь дух!

Серед світла, дзвінків трамваїв, чорної, рухливої маси тіл на тротуарах — мені легче.

Зрештою, все це дурниця. З якої речі? Моє сумління чисте. Я робив і роблю все, що можу. Навіть Шапочка не може осудити мене. Найбільш вибачливий мораліст не може вимагати від мене більше. Чого ж мені?

Але, як тільки я починаю думати про це, так зараз же, невідомо через що, я чую знову страх і одчай. І що більше думаю, що більше справедливих арґументів приводжу, то виразніще почуваю, що я брешу, й що я не маю рації. Не лоґікою, не сумлінням не маю рації, а чимсь иншим, що не потребує, очевидно, ні лоґіки, ні сумління, ні моєї волі. І я знаю, що, не вважаючи на всю чистоту й лоґіку й сумління, я ніколи не буду чужий до сеї маленької, нетямущої істоти з хисткими ручками. І коли так, то звідси йде вже инша лоґіка, йде розвиток її в мені самому, неодхильний, неминучий, як неминуче мусить текти вода з високого місця на низьке. І через те ніколи Клавдія не може бути мені чужа; до самої смерти я буду звязаний із нею. От що!

І вона сама це, здається, почуває, почуває якимсь иншим способом, ніж звичайні почуття. Тим то й ця тваринна, принишкла, хитра покірність, це вичікування чогось, це купання при мені Міки, ця відсутність найменшого дивування з моїх безцільних одвідин. От воно, справжнє розуміння! О, вона знає, до чого вона йде!

В мені потрохи, як у воді, що починає кипіти, з'являються бульбашки гніву. Гей, Клавдіє, бережись! Погану гру граєш!

— Звощик! До вокзалу!

Ми женемо вгору Бібіковським Бульваром. Широкий, у витких складках зад ліхача-візника сидить твердо й упевнено. Мені чогось приємно дивитись на його.

"Та що ж таке?"… — раптом з непорозумінням питаю я сам себе. — "Та не хочу я цього! Не приймаю, не скорюсь! От, не скорюсь! От, не скорюсь та й годі!"

— Звощик! Назад! Так, так, назад!

У мене, мабуть, сидить Шапочка. Сидить і чекає. Вона теж угадує. Вона теж розуміє. Ні, сліпим силам я не скорюсь! Тепер це вияснено. Тепер мені нема чого ходити туди. Я вільний, я чистий.

Шапочка в мене. Я підходжу до неї, обнімаю й міцно, радісно цілую її. Ніколи, після першого поцілунку, я цього не робив. Шапочка, вся зашарившись, уся спалахнувши назустріч моїй радости, не протестує, не противиться, але й не відповідає. Вона тільки спішить угадати, зрозуміти мою радість.

Я, як можу, виясняю їй. І їй, і самому собі. Вона слухає вважно, наївно розплющивши очі. Коли її щось дуже захоплює, цей наївний вираз раз-у-раз спливає їй на лице. Милий, гарний такий вираз!

— Так, Шапочко, так от у чому вся річ! Треба було привести себе "до одного знаменика", як каже Панас Павлович…

— — — —

Але не встигає Шапочка щось сказати мені, як у кабінет увіходить сам Панас Павлович, у шубі, шапці, з бурульками на вусах, у калошах. Він простує до канапи, сідає й якимсь змерзлим, тоненьким голосом каже:

— Я вбив свою жінку…

І скидає спітніле пенсне, яке починає зараз же розглядати, крутячи його тремкими пальцями. Шапочка сильно хапає мене за руку й тисне так, що мені стає боляче, а сама поширеними очима, які малюють у кінематографічних героїнь, дивиться на Панаса Павловича.

— Яку жінку?! Що вам таке, Панасе Павловичу?

— Я вбив свою жінку…

Він, мабуть, увесь час повторює про себе цю фразу й більш нічого не може вимовити тепер. Потім він підводиться й іде до передпокою. Тоді Шапочка наздоганяє його, повертає назад і всадовлює його на канапу.

— Не треба, Панасе Павловичу! Пострівайте! Сядьте сюди!

— Та як це трапилось? — через щось пошепки питаю я.

— Ні, пустіть! — жалібно, напів-божевільно скрикує він і знову рветься до дверей. Ми злякано тримаємо його.

Добитись чогонебудь од Панаса Павловича нема ніякої можливости: він не чує, не розуміє питань, усе рветься кудись. У його лице мокре, жалюгідне; на блідому переніссю фіолетова смужка від пенсне; очі блукаючі, слізливі.

— Їдьте туди! — шопоче мені Шапочка. — Нічого, їдьте! Я не пущу його. Скажіть Миколі, щоб замкнув за вами двері на сходи!

Хвилин через двацять я під'їжджаю до дому Панаса Павловича. Ні юрби, ні поліцаїв нема. Значить, це трапилось уже давно, й він десь блукав. На сходах теж нікого. На мій дзвінок двері відчиняються майже моментально, ніби хтось стояв у сінях і чекав на мене.

Передо мною — Галя. Вона дивиться на мене вгору, здивовано. Ми обоє мовчимо.

— Вам кого? — питає вона, нарешті.

— Тут… щонебудь трапилось?

В сей час з'являється Варвара Хведорівна, випростована, з довгим, величним обличчям. Я непорозуміло витріщаюсь на неї, забувши навіть привітатись.

— Що тут, Галю? — рівним, тихим голосом звертається вона до дочки, немов не помічаючи мене.

— Я не знаю… — розгублено каже Галя.

— Простіть, Варваро Хведорівно! Тут, очевидячки, якесь непорозуміння. Я боюсь, що Панас Павлович хворий. Він тільки-що прийшов до мене й заявив, що…

Я зупиняюсь, не відважуючись далі говорити при Галі. Але Варвара Хведорівна спокійно й незвично для неї стомлено каже:

— Так, він стріляв у мене. Він, мабуть, подумав, що вбив мене, бо я, відсахнувшися, спіткнулась на стілець і впала. Він у вас?

— У мене.

— Скажіть йому, що я навіть не ранена. Окрім того, коли ваша ласка, попрохайте його прийти додому, мені треба побалакати з ним. Скажіть, що я постараюсь не хвилювати його цею розмовою, і що ця розмова буде остання. Він давно в вас?

— Ні, тільки-що…

— Він не був у поліції?

— Здається, ні. Так, звичайно, ні. Инакше його б задержали там. Хиба це сталось тільки-що?

— Це було біля дванацятої. Ви скажете йому?

— Неодмінно. Неодмінно скажу!

Варвара Хведорівна має такий вигляд, що я низько, поштиво вклоняюсь їй і виходжу.

Коли Панас Павлович, нарешті, розуміє, що ми з Шапочкою силкуємося вияснити йому ситуацію, він страшенно, болюче червоніє й, не слухаючи нас далі, вибігає в передпокій. Йому так соромно, що я вже мовчу, відмикаю двері й випускаю його.

— От так дурна й тяжка історія! — кажу я, вертаючись у кабінет.

— Наче якийсь кошмар приснився… — сердито каже Шапочка. — Але ж він усе ж таки хотів убити її, Якове?

— Так, як видно…

— І дурний: не радіє, що так вийшло, а соромиться.

— Тепер, може, вже й радіє.

— Їй-Богу, як кошмар.