Записки Кирпатого Мефістофеля - Винниченко Володимир

Клавдія зараз же лякається й насторожується.

Я спокійно, силкуючись говорити сердечно, зпочатку викладаю їй самі аргументи, не хотячи відразу лякати вимогою. Хай сама зробить необхідний висновок. Але, коли переходжу до того, що не можу лишити в неї свого сина й поясняю через що, вона зразу випростовується, немов наготувавшись боронитись. І я бачу, що вона вже слухає мене не розумом, не лоґікою, а тільки почуваннями, й усі її реакції будуть тепер тільки від сих почувань. Вона починає догадуватись, що в неї хотять одняти те тільце, яке давало їй щойно таке звіряче раювання. І вона вже не чує й не розуміє ніяких арґументів.

— Що значить?! — з жахом шопоче вона. — Що ти хочеш сказати?

— Почекай, Клаво, ти зпочатку вислухай! Вислухай до кінця, об'єктивно, спокійно!

— Господи! Ти збожеволів!..

— Та почекай же ради Бога! Ти вислухай усе, зрозумій, стань у моє становище, а тоді вже…

— Ні, це… це… Так ти хочеш, щоб я тобі віддала Міку?! Так?

— Я хочу, щоб ти зпочатку зрозуміла, що я кажу тобі…

— О, я чудесно розумію! Чудесно. О-о! Ти не хочеш мати зо мною дітей, бо я негідна цього; ти не можеш лишити в моїх руках свою дитину, бо я негідна цього. О, я це давно добре розумію! Але ти ще хочеш одняти дитину? Так? Але ти перше за все повинен убити мене. Що ж, убивай, убивай, проклятий! Убивай!

Вона схоплюється, випростовується, немов би готуючися грудьми зустріти мій ніж. Такої люті й ненависти я ніколи не сподівався побачити в ній. Вони мене дивують і викликають щось одповідне.

— Не хвилюйся, Клавдіє, й не кричи! Я з тобою говорю по-приятельськи, а ти…

— О, по-приятельськи! О, ти приятель! Я це бачу. Ти хочеш узяти в матері дитину й оддати своїй любовниці, якійсь…

— Клавдіє!!

Я теж схоплююсь і ступаю до неї. Я почуваю, як мої очі горять, і мускули в руках судоржно скорчуються.

У спальні чується пронизуватий плач Кості й шикання Ольги Петрівни. Клавдію немов підхоплює цей плач, вона вибухає риданням, біжить до стінки й починає битись об неї головою. Влітає Ольга й, обнявши її за плечі, відтягає від стіни. За Ольгою вбігає Костя і з вереском кидається на мене. Схопивши мене за ноги, він кусає їх, хрипить, вищить. Я силкуюсь одідрати його руками, кручусь по хаті. Клавдія серед ридання кричить щось і рветься до нас, чи мені на поміч, чи Кості. Ольга з викривленим смугляво-сірим лицем метушиться між нами.

Мені, нарешті, вдається струснути з ноги Костю й, одшпурнувши його в куток, вибігти в коридор. За мною несеться істеричний крик Клавдії, плач Кості, грюкіт стільців.

Я довго не можу очутитись і ввесь час стискаю кулаки з такою силою, що ниє в пучках. Під'їжджаючи до свого дому, починаю почувати біль вище коліна. Намацую рукою й находжу прокусане, мокре від слини місце на штанях і біль у нозі.

Шапочка лякається, бачучи мене. Я сяк-так переказую їй усю сцену. І знову почуваю, як палюча хвиля люті спазмами стискує моє горло. Я йду в ванну й підставляю голову під холодний душ. Шапочка стоїть тут же з рушником у руках і помагає мені витерти голову.

Потім ми сидимо в їдальні й удаємо, що обідаємо. Шапочка вважно й турботно поглядає на мене. По обіді я лягаю на канапу, в кабінеті, а Шапочка з якоюсь книжкою сідає біля мене в фотелі. Ми не балакаємо. Вона прикидається, що читає, а я, не прикидаючись, лежу й думаю все про те саме.

Нарешті, Шапочка не витримує й ласкаво-сердито каже:

— Ну, годі про це думать! Вона не хоче, не може віддати кудись свою дитину. Це так природно і зрозуміло. Треба примиритися з цим і дати їй спокій.

— Не можу! Не можу з цим примиритись!

— Ну, що ж ви можете зробити? Що?

— Не знаю. Але я мушу щонебудь зробити. Мушу! Ви кажете дати їй спокій? Але ж вона… Вона почне користуватися своєю владою, почне ставити всякі умови, робити сцени. Вона зіпсує нам життя. Мені треба якось паралізувати цю владу. Найкраще, звичайно, це перестати почувати звязок з дитиною. Нема її для мене, роби з нею, що хочеш, мені плювать! Тоді влади не може бути. Але що ж я зроблю, коли я ідіот, ганчірка, баба, паршивець! Тиждень подержусь, а з якогонебудь приводу й побіжу до них. А потім? Вам брехатиму, буду соромитись вас, вам буде тяжко від цього. Та з якої речі вам усе це, нарешті? Ви ж зовсім не це мали на увазі, даючи мені згоду на наш союз. Та ви ж через рік, через пів року підете від мене!

Шапочка нетерпляче, з досадою підкидує плечем.

— Покиньте дурниці!

— Ні, це не дурниця, а факт. Вам повинна надокучити ця тяганина. Вам надокучить це відривання мене, подвоювання. Тепер вам і шкода, й ви розумієте, а потім ви почнете инакше почувати. Та ви от що зрозумійте, Шапочко!..

Тут я сідаю й беру її руку у свою, наблизивши до неї своє лице.

— Вона для мене… рідніща, ніж ви.

Шапочка несамохіть вириває руку й поширює очі.

— Вона?!

— Так, вона! Вона гидка мені, ненависна, але рідніща.

— Я цього не розумію.

— І я не розумію. А так почуваю. Вона — моя справжня жінка, от що. Розумієте? Вона ніколи не може бути мені чужа, поки в неї мій син. Я не знаю, може, це психоз, хоробливе щось, але я ввесь час, власне, це схоплюю в собі. І це мене найбільш лютить. Я просто готов убити її!

Я встаю й починаю ходити по хаті.

— Тим, що ви її вб'єте, ви не перестанете бути батьком цеї дитини, — стомлено, тьмяним голосом каже Шапочка.

Я зупиняюсь одразу, з страхом.

— Що ви хочете цим сказати?

Шапочка блідо дивується.

— Нічого особливого. Те, що ви цим не розвяжете питання.

Шапочка ще щось говорить, але я вже не чую. Так, я все ж таки лишуся батьком сеї дитини. В цьому все питання. Значить, мені треба перестати бути батьком, і тоді все розвязується.

Я чую, що в мені в сю хвилину зародилась і вже живе якась думка; я навіть знаю, яка саме, але вона така страшна й безглузда, що я не хочу бачити її, не хочу помічати, тільки почуваю, як од її народжіння все чудно притихло в мені. Настала раптова, сторожка тиша, нема ні гніву, ні обурення, ні ненависти; все розбіглося, затаїлось, і на порожньому місці помалу суне щось темне, невиразне, моторошне.

Я поспішно підходжу до Шапочки, хапаю її за руки, садовлю на канапу, й сам сідаю поруч з нею.

— Ну, годі про це! Бог з ним! Якось то буде. Я дурниці, розуміється, казав. Хай буде так, як є! Ми дужчі за це. Правда? Адже це не розстроїть нас? Ні?

— Не знаю! — різько відповідає Шапочка і прощається. — Проводжати мене не треба! Не треба, я кажу!

Ага, он як! Звичайно! Так і мусить бути!

"Все-одно не перестанете бути батьком сеї дитини".

Я з ляком схоплююсь, похапцем одягаюсь і вибігаю з дому. Мені треба як-найшвидче розсіятись, розважитись, одвернути увагу від усього цього.

Перебіраю, куди б його піти. До Сосницьких? О, ні! До Панаса Павловича? Ні, ні!

Скрізь-скрізь ці Андрійки, Діми, ці явні, чи потайні ланцюги. Я йду вулицею й, дивлячись на вікна, з огидою уявляю собі за ними пари, скуті ланцюгами дітей, які вовтузяться, випручуються, ґвалтують, стогнуть, плюють одне одному в лице, дряпають очі. І що довший той ланцюг, то апатичніщі, безнадійніщі стогони, то більше звички й байдужжя в цих образах і плювках.

— — — —

Так, розуміється, це найкраще за все: Клавдію негайно треба випровадити з цього міста! Дати їй грошей, забезпечити на далі, і з питанням покінчено. Коли дитина підросте, за її вихованням можна буде стежити збоку й навіть брати до себе на якийсь час. Але негайно, негайно забрати їх звідси!

Трохи раніще, ніж звичайно, їду до Клавдії. Мене зустрічають похмуро, сторожко, вороже. Але, коли виясняється, що я відмовився від учорашніх намірів, обличчя відмерзають, хоча щодо переїзду в инше місто відповіди не маю. Як же буде з Олею? Без Олі ніяк неможливо.

— Ольга Петрівна може перевестись…

— Так, але з цим багато клопоту…

Ольга Петрівна має йти на лєкцію, й ми лишаємось удвох. Клавдія мовчить. Костя, одягнений, стоїть біля неї і пхикає: тітка Оля перед лєкцією обіцяла піти з ним на прохід, але я перебив, і тепер прогулька пропала. Він усім тілом ліниво навалюється на коліна Клавдії й тягне:

— Ма-а-мо!

Клавдія машинально відпихає його й думає, дивлячись кудись убік.

— Ну, Клавдіє, я чекаю рішучої відповіди. Це єдина умова, яку я ставлю. Здається, її можна виконати…

— Ні той, ні той не має батька… — гірко шопоче Клавдія і скорботно хитає головою.

— Ма-а-мо! Я хочу гуля-а-ть!

— Про це, Клавдіє, краще не будемо говорити тепер. Колись ти сама побачиш, що… Ну, та це все-одно. Так як? Га?

— Я без Олі не можу рішити.

Костя шарпає матір за рукав, схлипує й пацає ногою.

— Мамо, ти чуєш?…

— Ах, одчепись ти від мене, ради Бога! Чого ще тобі треба? Чого?

— Я гуля-а-ть хочу!

— Завтра підеш. Тітка Оля пішла на лєкцію.

— Поведи ти!

— Я тебе поведу! А з Мікою хто буде?

Костя понуро зиркає в мій бік і мовчить.

— Чого ж ви прислугу досі не наймете?

— Оля каже, що поки-що не треба.

Знову ця Оля! Оля каже, Оля не хоче, Оля думає!

— Не можна ж з дитиною без прислуги! Економія річ добра, але до певної міри. Костя напевне ніколи не гуляє.

— Та рідко…

— Ма-а-мо!

— Ти відчепишся від мене сьогодні?

— Я гуля-ать хочу!

— Я можу посидіти тут з пів години. Поведи його гулять! — кажу я, щоб не чути цього "мамо".

Костя соромливо посміхається й кидається на Клавдію, термосячи її і стягаючи з стільця. Вона сердиться, Костя починає верещать, і вона здається.

— Ми будемо побіля дому. Коли щонебудь пильно треба буде, ти тільки зійди з сходів! Він спить.

Вона одягається й, узявши за руку Костю, що радісно підстрибує, виходить.

Я зостаюся сам. Ще, коли вона одягається, мені починає дуже битися серце. Коли ж стихають їхні кроки, й я входжу в кімнату, хвилювання до такої міри розростається, що слина в роті стає густа, липка, а ноги підгинаються. Я на віщось сторожко слухаю, але від крови, що приплила до голови, в вухах такий шум, ніби хтось віником ритмічно мете підлогу в сусідній хаті.

"Що зо мною?…" — з дивуванням думаю я, але в той же час навшпиньках підходжу до пів-одчинених дверей спальні і прислухаюсь. Там тихо. Чути, як прудко і дрібно цокає десь усередині хати кишеньковий годинник. Більше нічого. Видно краєчок запнутої білим колиски. Тут же валяється Костина конячка без вух, з сивою гривою.

Хвилювання росте. Я прислухаюсь до вихідних дверей; потім, крадучись, увіходжу у спальню.