Записки Кирпатого Мефістофеля - Винниченко Володимир

Треба з Шапочкою піти на сковзанку, тепер можна. Тепер усе можна!

Тополі білі, стрункі, як розмальовані морозом узори на шибках, у далині зливаються з туманом. Тепер друга година, на вечір імла розійдеться, небо стане червоне, як кавун. Обідати не буду; від Клавдії просто піду до Шапочки, а там Марія Пилипівна погодує мене. От-то роззявлять вони роти, як повезу, від них Шапочку!

А головне, треба з Клавдією по-доброму. І взагалі все тепер добре! Не розумію, — що я такого страшного знайшов у цьому всьому? Звичайнісінька ж собі історія!

Сходи сьогодні не видаються мені такими страшними. Пахне поганенько, то правда, але в цьому є щось студенське. І кватира суто-студенська, трошки вохкувата, брудненька й без претенсій.

Одчиняє якась панна з дуже грубими, червоними губами й вузенькими, як бритвою прорізаними, чорними оченятами. Вона в коротенькій шубці.

— Клавдія Петрівна дома?

— Дома, дома, прошу! Кла-аво, до тебе! Роздягайтесь, будь ласка! Ви, здається, вчора забули свої калоші? Я сестра Клавдії Петрівни. Дуже рада познайомитись. От сюди!.. Клаво!

На порозі першої кімнати з'являється Клава з розгубленою, змішаною усмішкою, яка нагадує мені той час, коли я приходив до неї ще до нашого зближення. Вона таксамо розгублювалась, хоч і чекала від самого ранку.

І тепер, очевидячки, вона чекала не сама, а з сестрою, яка метушиться, схвильовано, смішно тупкається навколо мене й наївно-пильно вдивляється в моє лице своїми вузенькими очима. Руки й ноги в неї великі, чоловічі, голос грубоватий, сама смуглява, як циганка. Правда, її грубі, випнуті губи швидче нагадують Муринку. Дуже до лиця їй було б кільце в ці губи.

— Ну, посидьте ви без мене, мені на лєкцію треба… — раптом заявляє вона і простягає мені руку. Я потискую її руку й бачу, що в неї надзвичайно гарна, добра, проміняста усмішка.

— Мила в вас сестра… — кажу я, коли Клавдія, замкнувши двері, вертається до мене.

— Правда? — зрадівши, здивовано, але таксамо з замішанням, каже вона й, відразу міняючи тон, потупившись, починає:

— Якове Василевичу, я дуже винна перед вами за вчорашнє. Я не повинна була…

— Ну, ну, ну, не треба! — поспішно встаю я й, наблизившись до неї, дружно торкаюсь руками до її плечей. — Не ви винні, а я. Це по-перше. А по-друге, що було, то було. Говорімо про те, що є, і що має бути! Я дуже радий, що ви не маєте на мене серця, й тому давайте поговоримо мирно, лагідно! Правда?

Клавдія Петрівна вважно придивляється до мене; щось на моїм лиці збиває її зпантелику.

— От ваші гроші… — винувато, з ніяковостю простягає вона мені куверту, яку бере з столу.

— Добре, давайте! Це питання все-одно треба ґрунтовніще обміркувати. Ну, от…

У сусідній хаті чується легенький писк дитини, Клавдія Петрівна робить ізлякане лице й кидається в ту хату.

— Костя! Ти що робиш?

Я бачу в розчинені двері біля білої колиски Костю. Він також ізлякано й винувато, округлими очима дивиться вгору до матері і швидко, виправдуючись, каже:

— Я нічого, мамо, не роблю. Я стою й дивлюсь. Міка сам зачепився ручкою за простиральце. Їй-Богу, мамуню, сам.

Трівожна, чудна цікавість тягне мене до тої кімнати. Я голосно питаю:

— Клавдіє Петрівно, мені можна туди?

— Можна, можна! — кричить Костя, захоплено і привітно зустрічаючи мене.

Від колиски біжить до мене Клавдія й тихо, з несмілим докором каже:

— Що значить? Звичайно, можна!

І знов мені згадуються перші дні нашого знайомства, коли я ніяк не міг звикнути до сього її "що значить", яке вона любила вживати в найріжніщих випадках.

— Добридень, Якове Василевичу! — ніби щось знаючи, каже Костя, відступивши, і схиливши голову на плече.

— Здоров, здоров, Костю! Ач, як ти виріс! Молодцем став.

Костя усміхається попсованими зубками й засоромлюється, а я, не хапаючись, іду до ліжечка, над яким, перехилившись, стоїть Клавдія. Костя забігає з другого боку, береться руками за бильця колиски й собі заглядає, сміючись та все лукаво позираючи на мене.

— Костю, йди в хату! — строго говорить Клавдія Петрівна.

— Не хочу!

— Костю!

Знайомий, грізно-замкнений, катеґоричний вираз лиця, якого ніколи не боявся Костя.

— Та нехай, не женіть його! — м'ягко кажу я.

— Яків Василевич дозволяє. А що? — побідно хитає головою Костя. — Бо він тато! Коли б мій тато був…

— Костю! Даю тобі чесне слово!..

Костя кривиться й удає, що боїться, й ховається за колиску. Слово "тато" з трівогою й ляком одгукується в мені. Я підходжу ближче й заглядаю. У глибині колиски з високими бильцями, як у білому чотирокутному гніздечку, лежить крихітне буровато-рожеве тільце в коротенькій сорочинці. Голі ноженята, округлі, без мускулів, ворушаться, гойдаються без мети то туди, то сюди. Ручки з зігнутими червоними пальцями рвучко шарпаються, часом хапають простирало й тягнуть його цупко. А личко його байдуже-спокійне, мовчазне, з розкидливими, блукаючими оченятами.

— А правда, він страшенно подібний до вас, Якове Василевичу? — з усмішечкою голосно питає Костя, який видряпався на стілець і звідти зазирає в ліжко.

— Костю! Коли ти не перестанеш… Злізь із стільця! Впадеш на Міку!

"Невже є яка подібність,?" — думаю я, вдивляючись у малесеньке личко. Так, волоссячко густе, чорне й велике чільце.

І мені здається, що це личко от-от свідомо повернеться до мене, очі пізнають мене, й воно усміхнеться або скаже щонебудь до мене. І чудно, що воно таке розкидливе, байдуже. Я мимохіть клацаю пальцями і пробую посміхнутись до його.

— Він іще не усміхається, — тихо завважує Клавдія Петрівна.

— А, ще ні? Он як!.. Так, так, це пізніще.

Але мені хочеться, щоб він хоч поглянув на мене, зупинив на мені увагу. Я знову клацаю пальцями, але це не робить на його ніякісінького вражіння.

Тоді Клавдія Петрівна, ніби зрозумівши моє бажання, нахиляється до дитини, закутує її ніжки ковдрою й виймає її з колиски, її лице, коли вона підводиться, червоне від натуги і ссяє внутрішнім, м'ягким, стримано-гордим світлом. Рожеве тільце сидить хистко, і страшно, щоб воно не перекинулось назад. Тепер проти світла з вікна личко здається дуже негарним зморщеним, мало-людським. Оченята каламутні, нетямущі, блукають без уваги.

— Міка! Подивись на тата! — кричить Костя.

— Міка — це Михайло?

— Так, Михайло! — відповідає Клавдія, дивлячись не на мене, а на Міку.

І в цю хвилину вона видається вищою на зріст, вибачливо-спокійною, навіть поважною. Я обережно беру одну з рученят і з здивуванням почуваю, як крихітні, холоднуваті пальчики цупко присмоктуються до руба моєї долоні. Але личко таксамо байдуже, й очі безживно нишпорять по хаті. Я пробую відняти руку, але пальчики не пускають. Я знаю, що це чисто інстинктове, останок здатности наших предків лазити по деревах і хапатись за віти, але чуття таке, ніби ця ручка свідомо втримує мене.

"А це ж моя дитина, це — я!"

Але в мене нема ні того болю, ні ніжности та ослаблености в душі, що бувало, як я казав собі ці слова, дивлячись на Андрійка. Тепер це щось трівожне, невиразне, трохи важке, жалісливе, навіть трохи гидке. Ну, що з ним робити?

Я пальцем другої руки ледве торкаюсь до щічки Міки. Червонувата, у плямочках, вона здавалась мені шорсткою, й через те атласиста її ніжність приємно дивує мене. Міка безпричасно похитує в ріжні боки голівкою, не помічаючи мого пальця. І раптом він застигає, повертається до матері й не відриває від неї очей.

— Що йому?

— Пенсне… — усміхається Клавдія. — Блищить… Він по пенсне почав пізнавати мене.

Костя плигає з стільця й біжить у куток. Я почуваю, як пальчики розтулюються й випускають мою руку. Костя вибігає з кутка з шматочком дзеркала і пробує пускати зайчиків. Але надворі мла, в хаті мало світла, й зайчики не виходять. Одначе Міка помічає дзеркало й мовчки, серйозно, каламутно дивиться на його.

— Там у тій кімнаті покурити можна?

— Що значить? Звичайно, можна!

Я виходжу й закурюю. В день обстанова й самі кімнатки роблять іще мізерніще вражіння. Сьогодні запах пральні не так чути, мабуть, через те, що не так натоплено, як учора. Стілець, на який я сідаю, хибко ходить підо мною, й я пересідаю на канапку. На ній, десь, спить сестра Клавдії, бо в тій кімнаті тільки одне велике ліжко.

Клавдія Петрівна виходить із Мікою й сідає біля столу. Міка й одна половина грудей покриті блакитним серпанком, крізь який мені видко шматочок оголеного тіла й личко Міки, що присмокталось до Клавдії.

— Це час його обіду, — немов прохаючи вибачення, каже Клавдія Петрівна й щільно прикриває груди. Її лице жовтяве, стомлене, помітно-немолоде.

— Він тихий? — щоб сказати щонебудь, питаю я.

В ту ж мить лице Клавдії міняється, загорівшись радісною, ясною усмішкою.

— О, тихий! На диво тихий, терплячий. Такий спокійний, лагідний. От такий раз-у-раз. Сестра навіть боїться, що він не кричить, не плаче. Діти повинні кричати. А чого йому кричати, коли він здоровий, і добре йому? Правда? Та й характер, видно, такий. Костя завсіди кричав, удень і вночі.

— Ну, який може бути характер у місячної дитини?

— Що значить? Звичайно, є. А ти хиба… А ви хиба…

Вона ніяковіє від сеї помилки й забувши, що мала сказати, замовкає. Чути поцмокування Міки. Часом він штовхає голівкою в її груди, подібно, як сосунці-телята корову.

— Ти, ти! — ніжно, морщачись од болю, каже Клавдія, ледве-ледве торкаючись рукою до його голівки. — Кусається… — соромливо й тихо-радісно поясняє вона.

Ні, де там! І думати нема чого, щоб вона віддала його!

Ми мовчимо. Мені не хочеться йти, — так утішно дивитись, як ритмічно рухається серпанок над маленькою голівкою, як з одної істоти переливаються соки в другу. І це друге, — частина тебе самого. Я чую невиразну вдячність до Клавдії. Неодмінно треба їм якмога швидче змінити помешкання, взяти прислугу й, загалом, жити краще.

Я чекаю, поки вона скінчить годувати, щоб рішуче й докладно побалакати.

— Засипає! — пошепки каже Клавдія. Але затихлий Міка, почувши рух у матері від шепотіння, знову починає ссати. Ми мовчки слідкуємо за ним. Тепер, коли личко прикрите, й мені видко тільки чорність його волосся, в мене нема стиснености й гидливости, а чудний жаль і трівога побільшуються. Часом, як голівка буцає у груди, хочеться зворушливо погладити її, чи поцілувати, — а раніще я цього бажання не почував.

Нарешті серпанок лежить зовсім непорушно.