Запороги. Роман перший. Петро Сагайдачний - Рогожа Віталій

Відправивши їх з князем Новодворським, узгодити план спільних дій, Сагайдачний вирішив дати собі відпочинок. Як буде складатись ситуація невідомо, а він під час бою повинен бути біля війська і приймати швидкі та розумні рішення.

Крізь дрімоту він почув мелодійний передзвін московських дзвонів: "завтра Покрова, то велике свято". Згадав Петро засинаючи. З дитинства мелодія дзвонів навіювала Петру спогади про православні свята, і завше налаштовувала на тиху радість і спокій…

Сагайдачного розбудив стукіт кінських копит, а потім неголосна розмова Самійла з Максимом.

– Максиме, гетьман лише заснув, нехай трохи поспіть!

– Самійло, думай що говориш! Поляки почали штурм не повідомивши нас, я повинен терміново доповісти батьку. Пропусти!

Сагайдачний вийшов в сіни, де Самійло закривав собою вхідні двері.

– Самійле, пропусти Максима, яке тут спання, коли ти чекаєш бою, а тебе гетьмана війська, не вважають за потрібне повідомити про початок! Говори Максиме!

– Батьку, прибув вістовий від Арбатської брами!

– Ну, і що там?!

– Полковник Дорошенко його відправив до тебе тільки-но поляки зламали пригородок і пішли до брами. Вже в дорозі, хвилин через десять, він почув мушкетні постріли.

– От, бісовий кавалер не сказав, що знає про час початку штурму!

Вилаявся Сагайдачний.

За мить вони з Максимом скочили на коней, і в супроводі двох десятків козаків вістового загону, помчали до Арбатської брами.

Свій табір Дорошенко розмістив за пів кілометра до брами у невеликому переліску. Спішившись біля куреня полковника Дорошенка, Сагайдачний з Максимом зайшли в середину. Курінь був добре освітлений свічками, і вони зразу ж побачили Бартоломея Новодворського, який лежав на кошарі. Лице його було блідим, але спокійним. Побачивши Сагайдачного він винувато посміхнувся і піднявся.

– Не піднімайся. Розкажи що сталося, але перше скажи, що в даний час відбувається біля брами.

– То краще скаже полковник Дорошенко, після мого поранення, його козаки з моїми охоронцями забрали мене сюди, а бій ще продовжувався.

Сагайдачний повернувся до полковника, який стояв поруч. Дорошенко як завше, видавався спокійним, і нічого не говорило про те, що годину тому йому довелось виводити вояків із смертельної січі, про яку він сьогодні не знав, ні сном, ні духом.

– Пане гетьмане, по вашому наказу ми з князем виїхали до Арбатської брами вивчили місцевість, визначили наші дії під час можливого штурму і я поїхав до себе готуватись. Через пару годин до мене прибув вістовий від сотника Друзя і повідомив, що пропустив князя Новодворського до брами. Я дав команду до бою, і сам рушив до брами. Під'їхавши зрозумів, що поляки почали штурм і послав до вас з повідомленням. Коли князь встановлював петарду під браму з башт над брамою полетіли смолоскипи і розпочався шалений мушкетний вогонь. Першими кулями був поранений князь і загинуло багато польських жовнірів. Московські ратники вийшли за браму добити поляків. Я зрозумів що наші плани міняються, ми раніше з князем домовились що мій полк повинен був приєднатися до поляків після підриву брами. Тому я не гаючись з двома сотнями кинувся на допомогу полякам. Побачивши нас, московські ратники відступили за браму. Ми забрали вбитих та поранених і повернулися на вихідні позиції. Серед поранених був князь. Його поранено в руку.

– Пане Новодворський, ваше пояснення.

– Пане гетьмане, то є зрада. Про місця штурму знало обмежене коло людей, а про годину штурму не відав навіть я.

– Ви сказали місця штурму, штурмували ще одну браму?

– Так, Тверську, але на жаль з петардою вправлятись можу лише я, тому фортечні стіни біля Тверських воріт повинні були здолати з допомогою штурмових драбин.

– Максиме. Де вістовий від Бородавки?

– Ще не було. Але Тверська брама на більшій відстані, а вістовий поскаче спочатку до вашого куреню, пане гетьмане, він же не відає, що ми тут, тому буде пізніше.

– Пане гетьмане, в зв'язку з тим, що я одержав наказ терміново розпочати штурм, то так його і почав. Але штурм Тверських воріт наше військо почало пізніше, коли отримали мій наказ.

– Зрозуміло, князю. А тепер скажіть, чому ви вважаєте, що має місце зрада. І звідки вона йде?

В цей час до світлиці вбіг полковник Яків Бородавка. Його очі горіли гнівом, правиця стискала ефес шаблі, здавалося він когось шукає.

– Де той шляхетний сучий син, я з нього друзок нарубаю!

– Заспокойся Якове!

– А і ти Петре тут! Ти що не знав, що від шляхти тільки зради можна чекати!

– Стули пельку! А то я тобі її стулю!!

Всі присутні злякано подивились на гетьмана, мало хто бачив Сагайдачного в такому стані. Бородавка теж якось зразу знітився і опустив голову. Сагайдачний вже спокійно звернувся до Максима.

– Дай йому стілець. Сідай Якове і спокійно розповідай. Маю надію, що бій вже закінчився?

– Так.

– Тоді чітко по порядку про все, що сталося, а потім будемо вирішувати: була зрада чи не була.

Бородавка сів не піднімаючи голови.

– Максиме дай йому води. Нехай прийде до тями. Якове, хто тебе не знає може подумати, що в тебе був перший бій. Чи може тебе ніколи не зраджували.

– До чого тут це! Уяви собі, Петре, вони принесли драбини, які ледь до середини стін досягають!

– Я ж тобі велів чітко по порядку, а ти мені тут причитаєш мов бабця стара. Лишилося ще заголосити.

– Петре, нехай тобі поляк розповість він певно знає, чому так вийшло, що їх під мушкетний вогонь московітів виставили, і чи потрібний був такий штурм?

– Якове, от ти керуєш полком непогано, і рубака справний, ще би говорити навчився ціни б тобі не було! Ти можеш мені просто сказати що сталося? Просто перелічи події від тої хвилини як ви від мене вийшли. А потім скаже князь Новодворський, і ми можливо щось зрозуміємо. А не зрозуміємо, маємо у кого спитати, може тоді твоя шаблюка знадобиться.

Від цих слів Бородака повеселішав і вже повністю себе опанував. Окинувши оком курінь, він тільки тепер побачив Новодворського з перев'язаною рукою.

– Так от у чому справа! Виявляється, то скоріше поляків зрадили ніж нас. Так от, погодивши з Новодворським план дій, я подвоїв кордонні пости, і вирішив об'їхати визначену мені ділянку облоги. Коли повернувся мене вже чекав інший польський офіцер, з двома сотнями жовнірів. Офіцер повідомив, що отримав наказ князя терміново оволодіти брамою, і назвав знак, який подасть коли захопить браму. Після цього поляки рушили до неї. Я тим часом розіслав вістових по сотнях, щоб готувалися до штурму. Не пройшло і пів години, як загорілася брама. Правда потім я зрозумів, що то мені здалося. Московіти зі стін накидали смолоскипів під браму і там стало видніше ніж вдень. А потім, коли я з козаками біг до брами, то бачив як поляків зі стін сікли мушкетним вогнем. Добре що поки ми добігли смолоскипи майже догоріли, та ще поляки їх тушили. Але побито поляків досить, загинули і в мене двоє козаків, які відносили поранених поляків, скільки поранено козаків і поляків, ще не знаю. Ми відступили на попередні позиції, і я особисто помчав до тебе, щоб узнати що діється.

– Пане Новодворський, ви перший сказали слово зрада, тепер і у нас немає в цьому сумнівів. Звідки зрада і чому ви знаєте краще нас, але тепер, після спільного бою, і ми повинні знати все. Бо за нами люди і ми не тільки з них питаємо та на смерть посилаємо, а й перед ними звітні. Вони можуть і криваво спитати!

– Пане гетьмане, я щиро вдячний вам і вашим козакам, вони врятували мене як найменше від полону, що для мене гірше смерті. І моїх вояків не кинули на полі бою, про що я буду завше пам'ятати! А що стосується зради, я не маю жодного сумніву, що нас зрадили. І хто зрадив у мене жодних сумнівів: комісари сейму. Лише вони мають всю інформацію про стан справ, вони знають чому ми тут знаходимося і до якого часу. І врешті не від гетьмана Ходкевича, і не від королевича Владислава я одержав наказ про штурм Арбатської та Тверської брам, а також дізнався про час і місце штурму. Але, ви ж розумієте, комісари то за зраду не вважають, то їхньою мовою є слідування "вищим інтересам отчизни". Тому вони не підсудні і нікому спитати їх за смерть моїх жовнірів і ваших козаків.. Але це тут біля Москви. В Варшаві я їх спитаю… Лише боюся, що знову отримаю нагоду втікати до Парижу, а може й на Мальту.

Новодворський закрив очі, і повернувся до стіни. Йому безкомпромісному і сміливому військовому офіцеру було соромно перед цими простодухими козаками, які лише годину тому, не роздумуючи кинулись під мушкетні кулі рятуючи життя йому і його воякам, вже знаючи, що їх зрадили. А зрада вийшла від його сановних співвітчизників. І приймали вони рішення виходячи з найвищих інтересів, ніби життя людей до цих інтересів не має жодного відношення…

Сагайдачний підійшов до Новодворського, потис йому руку.

– Я маю надію що цим походом наше життя не закінчується. І не потрібно на Мальту, краще до нас – за пороги. У нас є досить лицарів, але кавалерів Мальтійського ордену жодного! А якщо серйозно, то Річ Посполита сиротіє при відсутності таких героїв-легенів. Відпочивайте, завтра зустрінемося у королевича. Маю надію на його молодість, бо з комісарами ми спільної мови не знайдемо. Панове полковники, дайте раду пораненим і вшануйте загиблих. Про дальші плани поговоримо після наради у королевича.

Сагайдачний розумів, що на жаль все відбувалось по гіршому сценарію. Єдина надія у нього була на королевича Владислава. При першій зустрічі він побачив у його очах ще не втрачену людяність і розум.

Військова Рада пройшла під зловісний хор звинувачень гетьмана Ходкевича у повному невмінні організувати військо. І саме тому, говорили комісари, їм необхідно взяти керівництво військовою операцією у свої руки і довести її до переможного завершення. Зрозуміло, про взяття Москви після такого невдалого штурму не може бути мови, але комісари тепер знають як виконати рішення сейму і наказ короля.

Ходкевича на нараді не було, а Сагайдачний не мав бажання щось відстоювати, тим більше що про запорозьких козаків мова не йшла. Які б не були комісари нахабні і самовпевнені, але Сагайдачного побоювались. Давалося взнаки враження від зустрічі з полками Війська Запорозького. А з другого боку Сагайдачному не було що закинути, він чітко виконав наказ королевича, Москва була в надійній облозі.