Основи суспільності - Франко Іван

Прочі господарі також були, видимо, збиті з пантелику, не знали, на яку ступити.

В тій хвилі крізь підхилену фіртку просунулася руда розкудлана Цвяхова голова. Звертаючи своє п'яницьке лице до начальника, він промовив до нього ніби шептом, але так голосно, що слова його почули не тільки господарі, але й відходячий панич:

— Не вірте, пане начальнику! Я вам кажу, що тут сталося щось недобре!

— Та що таке? — скрикнув роздразнений війт. — Говори, коли знаєш, а не води нас, як кітку за стеблом.

— Спитайте панича, — шептав далі так само голосно Цвях, — що діється з єгомостем?

— Ага, ага, — підхопили господарі. — Ото, а ми й забули. Адже кажуть, що з єгомостем щось сталося. Ходімо до нього подивитися.

— Се що іншого, — промовив війт. — До єгомостя можемо йти.

Адась хоч добре чув усю оту розмову і в душі мало не тріскав з лютості, та проте удавав, що не чув нічого і захотів грати раз розпочату роль як можна найдовше.

— А що там? — скрикнув він оп'ять грізно, обертаючися до людей. — Ви ще тут чогось чекаєте?

— Та ні, прошу ясного панича, — мовив війт уже сміліше. — Ми до ясного панства нічого, борони господи!

— Ну, а чого ж тут стоїте?

— Та ми вже йдемо.

І всі чотири пустилися йти, але не в фіртку, а вигоником на панське подвір'я.

— А куди ви сюди йдете? — бліднучи на лиці, спитав Адась.

— Ми хочемо до свого старого єгомостя подивитися, — мовив війт, кланяючися йому з лукавою чемністю.

Аж тепер, бачачи, як панич то паленіє, то блідне, міниться на лиці та затискає зуби, як якийсь несупокій кипить в його нутрі, війт почав догадуватися, що тут таки мусило статися щось негоже, а притім щось таке, що пани раді би закрити перед їх мужицькими очима. Ще перед хвилею, такий несміливий і нерішучий, він виступав тепер далеко сміліше, певний себе, чуючися на твердім, правнім грунті.

О. Нестор, хоч жив у дворі, не належав до обшару, був тут тільки комірником, а громада мала перше право дбати про нього. Панич не міг тепер відправити їх, не міг зборонити їм бачитися зі своїм панотцем, а через нього війт і прочі господарі надіялись таки довідатися, що, властиво, сталося у дворі сеї ночі. Та Адась не думав так легко податися.

— До єгомостя не можна тепер, — мовив він трохи лагідніше.

— А то чому? — запитав війт трохи остріше, бачачи, що "ясний панич" спускає з тону.

— Єгомость тепер спить.

. — Спить? Та де то може бути? Ми знаємо єгомостя не віднині. Єгомость у таку пору, перед обідом, ніколи не сплять.

— Кажу вам, що спить тепер. Можете прийти троха пізніше! — знов гнівно фукався пан Адась. Та люди вже не слухали його. Вони йшли, держачи шапки в руках, кланяючися паничеві, та проте й не думаючи цофатися взад. Адась аж трясся з лютості; здавалось, що ще хвиля а він готов кинутися на тих упертих мужиків з нігтями і зубами.

— Мамочко, — скрикнув він нарешті, — скажіть що сим людям! Пхаються, мов свині, до єгомостя та й до єгомостя. Хтось їм наговорив якихось дурниць, то вони сюди...

Та не договорив. Війт станув перед ним, випростувавшись і показуючи на знак своєї урядової поваги.

— Пане, — сказав він звільна, але з притиском. — Я є начальник громади. Я чув, що з єгомостем сталося щось недобре. До нього ми маємо право, і ви не смієте нам зборонити з ними бачитися. А свиньми ви не смієте нас називати, бо ми під тим самим цісарським правом ходимо, що й ви.

Тим часом фіртка створилася знов. Люди, зібрані на вулиці, чуючи, що щось довго балакають їх післанці з паничем і що панич щось надто високо підносить голос, почали звільна, один за другим, входити в вигонець і громадитися довкола війта. Купка вже була досить поважна і робилася щораз більша. Назва "свині", котру кинув панич селянам, обурила всіх до глибини. Почали гомоніти, далі бурчати щораз голосніше. Ті, що були ззаду, промовляли сміливіше:

— Що? Ми свині? А дивіть на нього! Смаркач один! Коли ми свині, то ти, певно, за свинопаса над нами не будеш! Ходімо до панотця! Не зважайте на сього молокососа! Он яке воно!

І юрба поперла наперед на панське подвір'я. Та в тій хвилі пані Олімпія заступила їм дорогу.

— Але ж, Адасю! — мовила вона, заламуючи руки і хитаючи головою. — Як же можна таке говорити про таких поважних господарів! Пане начальнику, прошу вас, даруйте йому! Він дуже згризений — там такі неприємності... Господи, а тут у нас також! Єгомость нам троха заслабли. Вночі у них був напад — знаєте, у них часом тота слабість трафляється. Вчора при гостях троха міцнішої гербати з ромом випили, та й на тобі! А вночі, кидаючися, бідний випав з ліжка і вдарився в голову. Але то нічого. Тепер уже йому ліпше. Рано була гарячка, але тепер поснідав і заснув. Не бійтеся, я вам ручу, що йому нічого не буде, але пару день треба його лишити в спокої. Тож, прошу вас, ідіть тепер додому. Адась поїде нині до Львова і для всякої обезпеки спровадить доктора. А тим часом будьте певні, що йому у мене нічого не хибне. Адже знаєте, що я досі його не кривдила і тепер, певно, не скривджу.

Вона говорила незвичайно лагідно, щиро, добродушно. Її слова відразу зупинили, втихомирили, розоружили людей. Правда, ніхто з них досі ніколи не чув, щоби о. Нестор мав напади тої слабості, т. є. епілепсії, але в сій хвилі ніхто над сим не застановлявся, а пані говорила се з виразом такої певності і натуральності, що нікому якось і в голову не приходило сумніватися о правдивості її слів.

І вже всі обернулися, щоб іти геть; уже пані Олімпія раділа в душі, що й сю навалу відвернула від свого дому; вже Адась зі своїм звичайним цинічним усміхом моргнув до неї, мовби хотів сказати: "Славно мама говорить!" — коли, втім, з офіцини, де жив о. Нестор, роздалися голосні крики, роздираюче ридання, жіноче "заводження", мов по покійнику. Ті жалібні голосні крики прошибли всіх, мов тернові шпильки. Пані Олімпія поблідла і вхопилася за голову, Адась стрепенувся і обкрутився на місці, немовби наступив на гадюку босою ногою, а всі селяни мимоволі простягли наперед голови, немов ловлячи ухами щось нове, нечуване та страшне.

— А се що? — промовив війт.

— Хтось там заводить! — скрикнули люди.

— Ходімо погляньмо власними очима, що там таке? — доповіли другі.

Пані Олімпія і Адась стояли мов остовпілі. Жадне з них і не думало вже спиняти людей, котрі, то відвертаючися, то кидаючи на них гнівні, а то, бачилось, і згірдні погляди, в німій мовчанці лавою повалили наперед до офіцини, де жив о. Нестор. А плач, крик і завід розлягався з офіцини чимраз дужче, голосніше, жалібніше. Здалека можна було розрізнити два голоси: мужеський грубий і трохи прихриплий і тонкий та дзвінкий дівочий. То ридали над зомлілим панотцем Деменюк і його дочка Маланка.

VI

Пані Олімпія не йшла вже за людьми до офіцини. Вона почувала, що на се їй не стане сили, що даремне буде вмовляти в сю юрбу, буцімто тут нічого не сталося. А головно її перелякала нагла присутність Деменюка, котрого голос зараз пізнала. Сей чоловік був з о. Нестором ще вчора пізно вночі, вийшов від нього так, що вона його не бачила. Чи він тільки вийшов? Чи пішов геть? Чи він знає що-небудь більше про події сеї ночі і що власне знає? Вона даремне ламала собі голову над сими питаннями, котрі піднімали в її серці цілу бурю тривоги і ніяк не хотіли прояснитися. Сам на сам з ним вона, може, була б відважилася взяти на розпити старого, вивідати у нього все, добитися повної певності, але при людях, при тих недовірливих і ворожо для неї настроєних людях — нізащо в світі! Вона не видержала б і одного його погляду, не здобулась би на те, щоб завдати йому найзвичайніше питання.

Не менше, коли ще не більше, перелякався, збентежився, зовсім змішався Адась, почувши з офіцини голос Маланки. Отся дівчина, в котрій ще вчора він бачив гарну "пташку", з котрою можна приємно побавитися, щоб її опісля, обскубану і споневіряну, пустити на чотири вітри, тепер була для нього якимось страшним ворогом, якоюсь могучою загрозою. Чому? Він сам не міг зміркувати. Адже ж нічого між ними не сталося, вона нічого не могла йому закинути, а те, що зробила для нього, зробила з доброї волі, без силування. А все-таки її жалібні ридання та стогнання свердлили йому душу як страшні докори, проймали його невимовним страхом. Сей панич, такий ще гордий і фудульний перед хвилею супроти мужиків, такий, бачилось, лицар, тепер, сам на сам з матір'ю, зробився таким малим, безрадним, трусливим, мов дитина, що напотемки зайде в темний кут і боїться сама власного стуку. Він готов був заплакати, руки його тряслися, в душі все завмерло, крім одного, чисто звірячого інстинкту самоохорони.

— Мамо, я довше тут не лишуся! — промовив він розм'яклим, майже плаксивим голосом.

— Не бійся, синку! — мовила пані Олімпія, беручи його за руку. — Кріпися! Не подавайся!

— Ні, ні, ні! Не можу тут бути! Серед тих диких грубіянських людей... Серед того окруження... Здурію, мамо, здурію!

— Бог з тобою, Адасику! Що ти говориш! Мусимо держатися обоє разом. Мусимо не подаватися, мусимо боротися! Пам'ятай, що в противнім разі грозить нам загибель!

— Не можу! Не можу! — повторяв, мов помішаний, Адась, хапаючись обома долонями за голову. — Мушу геть відси! Мушу троха віддихнути свобідно, покріпитися...

— Ну, добре, добре, — мовила пані. — Так знаєш що, синку? Сідай зараз на бричку і їдь до Львова.

— До Львова? — радісно скрикнув Адась.

— Так. Адже там маєш у касині діло, правда?

— Ага, ага! В касині! Я було й забув! — уривано мовив Адась, немов силуючись щохвилі захопити трохи повітря в груди, як чоловік, котрого щось душить у горлі.

— Бачиш, се одно. А друге — мусиш зі своєю нареченою побачитися.

— Що? Що мама мовить? — здивовано питав Адась, витріщаючи на неї очі.

— Мусиш, синку, мусиш! — твердо промовила пані. — Тепер, після того, що тут сталося, піддержання зносин з сім'єю твоєї нареченої є для нас дуже важне! Дуже важне! Сам се зміркуєш, коли ближче про се подумаєш. А Еміль казав мені вчора, що вони, дочка і мати, нині або завтра мають бути у Львові.

— Але ж, мамо! — з виразом глибокого болю скрикнув Адась. — Я не зможу тепер, після сього, що сталося, показатись їй на очі! Не зможу слова сказати до неї!

— Ну, що ти, сину! Хіба би сама тебе не хотіла пустити. Але се неможливе. Ніхто ще ні про що не знає.