Основи суспільності - Франко Іван

Видно, що мають довір'я до ясної пані, знають, що ясна пані справді про все дбає, у все входить.

Пані Олімпія з усміхом приняла сей комплімент.

— Се може бути, що я й призвичаїла їх до того, собі на лихо. Та все-таки я воліла б, щоби кожде хоч троха подумало власною головою, заким з усякою дрібницею до мене лізти. А то інколи, знаєте — невелике наше господарство, а проте голова ходором ходить, коли отак з усіх боків до тебе одно за сим, друге за тим, третє знов за чим іншим. А кождому дай, кождому порадь, кождому скажи, виясни, витолкуй, і, представте собі, найчастіше все надармо! Кожде, проте, зробить по-свому, перепутає, попсує та й годі. Ой, доля наша з тими людьми!

Жандарм слухав сих нарікань з очевидним вдоволенням. Чи йому підхлібляло те, що така вельможна пані, графиня, промовляє до нього так, як до рівного, чи йому з якої іншої причини пожадані були ті інформації, досить — він слухав і якось не квапився відходити.

— Ну, та я розбалакалася, — мовила нарешті пані Олімпія, — а пану, певно, ніколи.

— Ні, овшім! Я дуже рад. Я ще хотів ясневельможну паню запитати о одну річ.

— Ну, прошу, — далеко привітніше, ніж спочатку, мовила пані Олімпія, котра рада вже була позбутися сього грізного свідка зі свого обійстя.

— Перепрашаю дуже, що ще раз верну до вчорашнього, але чи не могли б ясна пані сказати мені, хто ще тут був учора з гостей з паном молодим графом?

— Хто був? їй-богу, так мені тяжко спам'ятати назви. Та от — а! Був доктор Васонг, адвокат львівський, потому...

— Дякую ясневельможній пані! — мовив жандарм кланяючись. — Мені досить! Мені аби одного. Д-р Васонг — о, се звісний адвокат, знаменитий адвокат! Се чудесно! Дякую ясневельможній пані. Цілую руці!

І жандарм, салютуючи, обернувся по-військовому на місці і пішов геть. Пані Олімпія ще добру хвилю стояла на місці, проводжаючи його очима. їй якось аж не хотілося вірити, щоб жандарм справді пішов геть, щоби ся грізна хмара сим разом зовсім минула її дім. Вона так і ждала, що ось-ось жандарм зупиниться, верне назад і почне розмову про щось інше. Оскільки з початку своєї розмови з ним вона зупинилась на тій думці, що він нічого не знає, остільки потім його довга гутанка і та охота, з якою він слухав її балакання, зродили в її душі наново підозріння, що щось в тім є, щось він знає, чогось догадується. Але ні, жандарм пішов униз селом, не зупиняючись і не вертаючись. Пані слідила за ним очима, аж доки він зовсім не щез їй із виду. Тільки тоді вона зітхнула глибоко і, обернувшися, звільна пішла до свого покою.

В сінях ждав на неї Гадина.

— Ну, що тобі таке? Чого ти прилетів, язик висолопивши? Що там таке сталося, що за тобою мов собаки гнали? — накинулася пані на Гадину з докорами.

— Та, може, то й нічого, прошу ясної пані, — відповів Гадина, все ще держачи сподні в руці, — але я думав...

— То-то й є, що ти все думаєш, а ніколи нічого путнього не робиш. А як що придумаєш, то таке, що хоч на лопаті вивози!

— Та я лише задля отсих споднів, — лепотів Гадина, збитий з пантелику. — Мені здавалось...

— Ну, що тобі здавалось, тумане? Що мене якісь сподні обходять? І видиш, що я з чужим чоловіком розмовляю, а ти до мене з якимись споднями лізеш! Тьфу! Десь такого й придумати годі, як ти зо мною робиш!

— Але прошу ясної пані! Прошу вислухати! Се єгомостеві сподні, ті, що вони вчора на собі мали! — мовив Гадина.

— Ну, так що з того?

— А я отсе найшов їх у стодолі під купою соломи, геть у споду запхані.

— Що? В стодолі? А вони відки там узялися?

— Отож-то, власне, я не знаю. Тут щось є!

— Тьфу! Десь ані хвилі не можна бути без клопоту! А ти говорив кому про се?

— Та ні, не говорив нікому.

— Ну, то добре! Візьми ж ті сподні і занеси їх до єгомостевого покою і не кажи нічого нікому. Може, тут і справді щось недобре сталося, але треба з тим осторожно. Нема пощо розтрублювати. А що єгомость? Як йому?

— Здається, ліпше. Пробудився. Там десь Гапка коло нього.

— Ну, ну, зараз і я йду. Так знаєш що, — мовила пані, нагадавши щось нового. — Дай мені ті сподні, а я їх сама занесу. А ти тим часом, як стоїш, зараз бігай на фільварок до панича. Отуди біжи лукою і кажи паничеві... Або ні, не кажи нічого, тілько передай отсю карточку!

І пані поспішно виняла зі свого нічного столика візитовий білет, написала на нім кілька слів, заліпила його в маленьку коверту і передала Гадині, котрий зараз же побіг з ним через сад та луку на фільварок.

— А живо! — крикнула вслід йому пані, поспішаючи до о. Нестора.

Та поки ще дійшла до офіцини, назустріч їй поспішно вийшов садівник із саду з камізелькою в руці.

— Прошу ясної пані, — мовив він наближаючись. — Прошу поглянути, що я найшов у саду!

— Камізелька, — звільна цідила пані, з нехіттю оглядаючи її, — так що ж з того?

— Чи ясна пані не знають, чия се річ?

— Що, знов? Відки я маю знати? — обурилась пані.

— А мені здається, що то єгомостева.

— Єгомостева! Де ж вона була?

— Я найшов її в саду, отам у корчах під плотом.

— Що знов за лихо! Відки вона там узялася? — скрикнула пані.

— Не знаю, прошу ясної пані. Та здається, що тут щось погане сталося. Самовільно вона там не забігла, а мусив її хтось закинути.

— Та хто би там кидав та й пощо?

— Ну, єгомосць самі певне її не кинули. Адіть, нова камізелька, зовсім добра. Здається, вчора ще мали її на собі.

— Може, ваш пес як-небудь ухопив та в корчі затягнув?

Ся догадка гірш усього обрушила садівника.

— Мій пес до єгомостевого покою ніколи не ходить, а все коло мене сидить. Він не має звичаю затягати шмаття в корчі.

— Ну, то я не розумію, що тут могло статися! — прикро якось промовила пані і відвернулася, щоб іти до офіцини. Садівник з камізелькою пішов за нею.

— А я думаю, прошу ясної пані, що тут щось нечисте. Що тут якась погана справа. Не дай господи чого, то не тяжко нам усім в біду впасти. Моя рада — зараз, не чекаючи довго, післати по війта, скликати людей, дати знати шандарям. Нехай би добре обшукали... Сама камізелька з покою в корчі не забігла, мусив хтось її винести. А виніс камізельку, то вже, певно, для самої камізельки там не йшов, мусив ще щось більше, вартніше забрати, а камізельку кинув. То, прошу ясної пані, небезпечна річ! Тут криміналом пахне.

Він говорив се звільна, рівним балакливим тоном, котрий в душі пані Олімпії збуджував уприкрення, відразу, мало не дрож, так, як рясний, холодний і безконечний осінній дощ.

— Та добре, добре! — промовила вона, силуючись не крикнути з подразнення. — Зараз усе зробимо що треба. Я, власне, післала по панича, мого сина. Він троха розумніший від нас усіх в таких справах. Будемо видіти, що тут треба робити.

Вона майже рівночасно ввійшла до передпокою, в котрім ще поралась Параска, посипаючи піском тільки що вимиту підлогу. Та коли ввійшли до покою, очам їх показався вид, якого вони, певно, менш усього могли надіятись. О. Нестор о власній силі сидів на ліжку, держачись одною рукою за побічницю, а коло нього стояла Гапка і годувала його, як дитину, пареним молоком і розмоченою булкою. З лиця о. Нестора щез той мертвий вираз, який був на ньому ще перед годиною. Голова була пообвивана рушниками, але, впрочім, о. Нестор виглядав, як звичайно, і страшна нічна пригода, бачилось, не лишила на нім надто великого сліду. Пані Олімпія аж в долоні сплеснула, бачачи таку наглу і дивну переміну.

IV

— Ну, що вам, єгомость? — скрикнула пані Олімпія. — Господи, якого ви нам страху завдали! Тут уже всі почали думати, що вас убито, обрабовано, бог зна що!.. А я все своє кажу: чекайте, він зараз прийде до себе! Хіба я вас не знаю? Адже з вами вже не раз таке бувало. Ну, скажіть, скажіть, най і отсей чоловік почує... Бачите, садівнику? Чи я вам не говорила? Мусили-сте, панотченьку, вчора трошка заміцну гербату випити... Рому троха замного долляти, правда?.. А я вам не говорила, що то може вам пошкодити? А, господи, і так ударитися! Адже ж ви могли зовсім забитися! О! Певно, головою о кант гримнулися. Я вже післала по цирулика до Зворини, от-от тілько його не видно. Хоч я думаю, що його й не треба. Ну, як же себе чуєте? Ослаблені троха? Де ж пак! Стілько крові витекло! Але ми з Гапкою візьмемо вже вас під свою опіку! За пару день будете здорові, як риба!

Вона говорила живо, багато, перескакуючи з предмета на предмет, немов старалася заговорити о. Нестора, не дати йому прийти до слова. При тім вона оберталася прудко то до о. Нестора, то до Гапки, то до садівника. Можна було подумати, що велика і несподівана радість розворушила її так дуже. Та на о. Нестора ота її балаканка зробила зовсім противне вражіння. Побачивши паню Олімпію, він замовк. Гарячковий блиск його очей почав гаснути, гарячковий рум'янець щез зі старечого лиця, і воно зробилося оп'ять бліде, аж зеленкувате, мов у трупа. Він почав трястися всім тілом і по хвилі, знесилений, склонився головою, так що Гапка мусила положити його на подушку. Простягнена на ковдрі його костиста рука стягалася судорожно, далі почала кидатися, а лице почало виражати намагання сказати щось. Та сили не стало, і він тільки зашевелив посинілими безкровними губами.

— Най вельможна пані будуть ласкаві йти до себе. Його се мучить. Йому не можна говорити, — полушептом сказала їй Гапка.

— Як то не можна говорити? — трохи немов обрушилася пані — Адже перед хвилею говорив з тобою.

— Се так... кілька слів...

— Що ж він тобі мовив?

В тій хвилі о. Нестор так різко застогнав, почав так неспокійно кидатися на ліжку, рука його так швидко стискалася судорожними рухами, що Гапка не могла на се питання відповісти.

— Бачать ясна пані! Йому знов гірше! Прошу йти! Прошу йти!

— Тут конче дохтора треба! — промовив рішучо садівник.

— Але що ви мені плетете? — з упертістю розпуки скрикнула пані. — Слабий, конаючий — тьфу! А я вам кажу, що він за два, за три дні встане на ноги. Адже я його знаю. У нього такі напади вже пару раз були. Власне, його треба розрушати, розговорити. Отче Нестор! Ану, кріпіться! Підведіть голову! Скажіть, як себе чуєте?

І вона, підійшовши до ліжка, взяла його за руку. О. Нестор ще раз застогнав, потім звільна замкнув очі, посинів і зробився мов неживий.

— Пані, ви його добити хочете! — скрикнув садівник. — Уступіться! Бачите, він умирає!

Пані Олімпія хотіла було розлютитися на таку безцеремонність сього мужика, але вид зомлілого о.