Основи суспільності - Франко Іван

Паничі сиділи мовчки на своїх місцях, тільки пан Альфонс неспостережено на пальцях вийшов на подвір'я і велів чим швидше запрягати коні. Потім отворилися двері спальні і вийшов старий Деменюк, піддержуючи Маланку. Вона була смертельно бліда, її прекрасна голова безсильно звисала на батькове рам'я, а руки обіймали батькову шию. Не кажучи ані слова, обоє вийшли геть з покою, а за хвилю були за обрубом фільварку, мов дві безтілесні тіні потонули в сумерці тихої, теплої літньої ночі. Ще пару мінут пройшло, і гості, не дочекавшися Адася, посідали на фіакра і на Адасеву бричку і веліли візникам їхати якмога швидко.

В покої, де недавно перед тим відбувалися всі оті потрясаючі сцени, ще світилося, лакеї мовчки робили порядок після недавньої сутолоки, коли нараз мовчки ввійшов до покою Адась. Він був задиханий, мокрий від роси і також блідий як стіна. Та лакеї сього не завважали, бо й самі були збентежені і тремтіли на саму думку про те, до якого діла були помічниками.

— Що тут сталося? — запитав Адась, озираючись довкола.

— Ні... нічого.... про... прошу ясно... ного пана, — пробулькотів один лакей.

— Вони поїхали?

— Так.

— Чому на мене не чекали? Що се значиться? Відки тут такий непорядок? Ай!

Адась скрикнув се остатнє слово, немовби нараз наступив на остре скло і воно вбилось йому глибоко в босу ногу.

А причиною сього викрику було те, що він побачив свою спальню отворену, ліжко збентежене, свічку засвічену, крісло перевернене.

— Що тут сталося? Хлопці, говоріть зараз! Що тут було?

— Та... та... та нічого... Що ж би... мало...

Адась прискочив до одного з них мов у нападі скаженої лютості, вхопив його за груди і, потрясши ним, безсильним зо страху, мов горсткою, крикнув йому над ухом.

— Мерзенний! Зараз мені скажи, що тут було, а ні, то смерть твоя!

Лакей, увесь тремтячи і ледве видушуючи з горла слово по слові, оповів коротко, що сталося. Оповідання се неначе сокирою підтяло Адася.

— Ідіть спати! — сказав він лакеям, а сам по їх відході замкнув за ними двері. Потім сів при столі на фотелі, де ще недавно сидів пан Альфонс. Сів і впер очі в світло лампи, прислонене рожевим абажуром. Тонучи поглядом у тій світло-рожевій плямі, він сидів без думки, без руху, але й без сну, аж поки пляма не почала бліднути-бліднути, поки літне сонце золотим колесом не викотилося з пурпурової мряки і не зазирнуло крізь вікно до його покою.

XII

Та ми ще вернемось до тайн і чарів тої ночі.

Розлившися безбережним морем понад землею і позапалювавши на небі незлічимі свічечки на те тільки, щоби тим виразніше показати, яка вона темна, та глибока, та густа, ніч пустилась на чари. Дмухнула по лугах і порічинах і покрила їх густими сивими туманами пари, що стояли недвижно, мов незлічимі полки, готові в далекий похід. Широчезною долонею погладила по ланах і полях, і колосисті лани жита і пшениці, похилившися з легким шелестом під тою долонею, потім піднеслися вгору, випростувалися і стали тихо, недвижно, насторожившись, немов заперли в собі дух і слухають, що далі буде. Потім та стара чарівниця виняла з мішечка жменю золотого піску і кинула його в простір: розсипалися золоті зернятка і почали літати довкола, осторожно, звільна пробираючись крізь густі тіні та стовпи мряки, крутячись над млаковинами, підносячись угору, то знов зупиняючись на хвильку на однім місці; се палахкотіли часті на юрських багновинах блудні огники. Деякі з них, гуляючи понад сіножатями, забігали аж у панський сад, що густою темною масою бовванів на склоні, — та тільки сміліші зважувались вверчуватися глибше в ту темну гущавину на те тільки, щоби по кількох хвилях у ній згаснути. Та ніч сим не вдовольнилася. Вона почала з великого мішка пригорщами брати грубий кришталевий горох і розсипати його по землі. Тихо-тихо падав той горох на трави, на листки, на квітки, чіпляючись острих їх кінчиків, сточуючись у глибину їх барвистих чашечок, роздроблюючись на дрібнесенькі перли на шовкових волосочках, що встелювали листя деяких ростин, тут і там важко, чутно спадаючи з високого дерева вниз і вдаряючись о широку плахту лопуха.

Висипавши весь запас гороху-роси, стара чарівниця стрепенулася, — і по всій природі пройшла тиха дрож. Понесло холодом — ніжним та таким проймаючим, що, здається, й старі дуби та липи почули його і стрепенули своїми коронами так, що з них тисячі перед посипалися вниз. Замовкли соловії в гущавинах, вітер притаївся, так що чути було тихе капання роси, немов із соток очей мірно та ненастанно капали незримі сльози. Десь-не-десь пролетів чорний жук, бринячи протяжно та меланхолійно, мов далекий відгомін якоїсь журливої думки. І здавалось, що вся природа стишилась, замерла на момент в якімсь німім ожиданні.

A! Ось воно! Тихо-тихо скрипнула фіртка, що вела з двора до саду, і, осторожно ступаючи, якась поява шмигнула крізь неї і, мов в'юн у болоті, моментально потонула в темряві, що заповнювала сад. Потонула і немов зовсім пропала, розвіялась без шелесту, без сліду, так що садівник, котрий у своїй будці прокинувся було при скрипі фіртки, надаремно напружив слух, щоб почути бодай найменший шелест у саду. Він ждав добру хвилю, але, не чуючи нічого і чуючи надто хропіння пса, що спав тут же обік будки, заснув і собі ж. Тільки після яких десяти мінут темна поява, причаєна в пітьмі о яких десять кроків від будки, тихенько поповзла далі, мов гадюка, пробираючись крізь корчі і високі лопухи. Виповзши з саду, чорна поява випрямилася, відітхнула, стрепенулася, щоб стрясти з себе грубі краплі роси, що понависали у неї на волоссі, на лиці, на руках і на одежі, і бігцем пустилася далі, стежкою поперек сіножаті. Одним духом перебігла аж до містка, перекиненого через торецьку річку, та тут зупинилася, виняла з-під поли свого вбрання якийсь звиток чорного шмаття, напомацки найшла коло містка здоровий камінь, вложила його в середину того звитка і, міцно скрутивши звиток, замахнулася, щоби кинути його в воду. Та ні! Вона, мабуть, пригадала собі, що коло моста вода мілка, і, подумавши хвильку, пустилася бігти вниз попри річку, бродячи по пояс у високій, мокрій траві. Пробігши так зо двісті кроків аж до місця, де річка закручувалася і творила глибоку, корчами оброслу калабаню, нічна поява швидко вкинула там свій пакунок і щодуху побігла далі. Бігла якийсь час долі річкою, потім перескочила її в вузькому місці і скрутила під гору, до фільварку, на ниву, засаджену картоплею. Якийсь час вона бігла бороздою, потім зупинилася, присіла, слухала. Що се таке? Серед ниви немов щось ворушиться? Чи то дикий кабан картоплю риє? Та ні, дикий кабан був би чорний, а се біле. Нічна поява почала тихо, помалу сунутись далі. Друга, біла поява випростувалась на хвильку — се була жінка, селянка, з мотикою в руці.

— Бестія! — буркнула чорна поява. — Ось де зайшла картоплю красти.

Та чорна поява не кинулась на злодійку, не гукала, не полохала її, але тихесенько, хильцем, майже повзком пробиралася далі, раз у раз тривожно озираючись. Ось біла поява оп'ять схилилася — чути її сапання і удари мотики о суху землю — ось пронеслось її глибоке зітхання — якісь слова, чи то молитва, чи прокляття — та нараз що се? З недалекого гостинця донеслись нові голоси. Дуднять поспішні кроки по твердо втоптаній стежці, чути важке, розриваюче душу ридання, а далі слова:

— Таточку! Таточку! Пустіть мене! Я не хочу жити! Я собі смерть заподію!

Се тонкий дівочий голос говорить. А в відповідь йому старечий, розбитий голос:

— Дитино моя! Бог з тобою! Що ти говориш? Здайся на бога! Він бачив твою кривду, він її помстить.

Чорна поява мов прикипіла до місця, слухала не ворухнувшись, слухала довго ще, хоч ридаюча дівчина і її старий батько були вже далеко. І жінка, що крала картоплю, також чапіла скулившись, поки вони пройшли. Та не було їй сьогодні щастя. Ледве пройшли ті двоє, коли се заскрипіла брама в фільварку, роздався тупіт кінських копит, а по хвилі дві брички заторохтіли гостинцем. Жінка оп'ять схилилася вниз, прилягла в борозду, та чорна поява, чуючи той туркіт, випрямилася і, невважаючи на свою дотеперішню осторожність, пустилась бігти в напрямі до гостинця, замахала руками і скрикнула щосили:

— Гей, гей!

— Ой, господи! Пропала я! — скрикнула в тій хвилі жінка, що крала картоплю, і, покинувши мішок і мотику пустилася втікати долі нивою. Та крик чорної появи не зупинив тих, що їхали гостинцем. Брички поторохтіли до Торок, а коли жінка по якійсь хвилі обернулася, чи чорна поява біжить за нею, не бачила вже нікого на полі. Вся тремтячи зо страху і стужі — вона була в одній сорочці і вся промочена росою, — вона стояла ще якийсь час на місці мов остовпіла, ловлячи ухом далекий туркіт бричок по селі, ще дальше гавкання собаки і ті неясні шелести літньої ночі, що видає сонна природа. Ось туркіт на хвилю затих, а замість нього роздався голосний протяглий свист:

— Фіііі! Фі-фі-фіііі!

Тихо. Потім знов затуркотіли брички, та вже щораз тихіше, дальше, невиразніше, поки туркіт їх не зіллявся з тими неясними шелестами літньої ночі, що видає сонна природа. Тоді жінка важко зітхнула, перехрестилася і звільна, осторожно почала повзти назад на те місце, де покинула свій мішок з картоплею і мотику. Чорна поява не забрала нічого, все лежало на своїм місці. Та жінка вже не всмілювалася копати. Вона поспішно вхопила мішок, завдала його собі на плечі, взяла мотику і оп'ять поповзла як могла швидше, долі нивою, аж до самого її кінця. Дійшовши до кінця, вона, не входячи на сіножать, півперек загонів, засаджених картоплею, дійшла аж до гостинця і, тривожно озираючись та важко дишучи під вагою мішка, поспішала до села. Дійшовши до кінця села, вона оп'ять зійшла з гостинця, щоб не йти серединою села, де її могла побачити селова варта. Вона з трудом перелізла через рів і попід паркан, що обгороджував обійстя коваля Гердера, стежкою поповзла на загумінки. Зупинилася на хвилю, а далі заглянула крізь шпару в паркані. У Гердера ще світилося, чути було якийсь гомін. Та ось пси загавкали, і жінка з картоплями не дожидала, поки вони вибіжать на стежку, але щодуху поповзла далі, хрестячись та шепчучи отченаш.

Ось вона зупинилася і скрутила вбік, на вузеньку стежечку, що вела до перелазу: ось, стогнучи, почала перелізати через перелаз, не скидаючи мішка з плечей, коли се разом по тій же стежці, тільки з противного боку, надбігла якась друга постать, задихана, перелякана, мов якимись незримими страховищами гнана, і прожогом кинулась до того самого перелазу так нагло, що вдарилась о мішок з бараболями, що був на плечах у жінки.

— Йой, а се що? — скрикнула перелякана постать, зупиняючись.

— Господи! А се що? — в тій самій хвилі скрикнула жінка і пустила мішок, котрий так і гепнувся під ноги переляканій постаті.

— Се ти, Марто? — мовила перелякана постать.

— Ой, господи! Та це Цвях! — скрикнула жінка.