Основи суспільності - Франко Іван

Хоч починався робочий день, та тут ніхто не спішився ні до якої роботи. Навіть пахтяр, прокинувшися на хвилину і підвівши голову, хоч бачив, що сонце сходить, в знесиллі опустив оп'ять голову на тверду, сіном напхану подушку і в одній хвилі заснув, мов камінь у воді потонув. Пастух спав також мов забитий; не його діло було самому будитися; він знав і привик уже до того, що його господар-пахтяр мусить уперед сам збудитися і подоїти корів, а тоді, певно, і його збудить, а для нього кожда проспана хвилина була дорожчою золота. А дворакам нікуди було спішитися, вони могли спати, доки їх пані не закликала.

Та проте важка душна атмосфера, що засіла над торецьким двором сього рана, швидко уділилася й людям. Насамперед захопила звірів. Пес садівника, що спав коло буди, нараз зачав жалібно вити. Голос його мов тупим заржавілим ножем різав сонну, поранкову тишину, просвердлював слух тих, що спали в дворі по різних закамарках, і всюди будив якесь прочуття лиха. Садівник, почувши те виття, зірвався на рівні ноги і, вихиливши голову з буди, закликав пса:

— Цу, цу, Босий! На ту, на!

Пес сумно якось зирнув на свого хазяїна і, знов піднявши морду догори, обернений до офіцини, завив з цілого могучого горла, та так страшно, що садівника щось аж за серце стисло. Він піднявся зі свого леговища і вийшов зовсім з буди.

— Цу, цу, Босий! — промовляв він до пса. — А тобі що такого? Чого ти виєш?

Розумний звір підбіг до свого господаря і почав лащитися до нього. Він замовк, але кілька разів поглянув на двірську офіцину, шерсть на його хребті починала їжитися, і він, видимо, силувався, щоб оп'ять не розняти морди і не завити з цілої переляканої душі.

— Диво якесь! Що йому таке? — воркотів сам до себе садівник. — Чи не сталося тут що-небудь нечисте, борони господи!

І він, вийшовши на стежку, почав роззиратися по саду, та, не бачачи нічого незвичайного і продрогши від раннього холоду та рясної роси, закликав пса з собою і подався оп'ять до своєї буди.

— Ну, ну, Босий! — мовив він до пса, гладячи його по голові та стараючись успокоїти його, — не бійся нічого! Лежи тихо, не полохай людей зі сну!

Босий глядів своїми вірними очима хазяїнові в лице, немов старався порозуміти його бесіду. А бачачи, що хазяїн його лізе під мішок, що служив йому за покривало, і лягає ще спати, він і собі ж, найшовши вигідне місце в кутику на соломі, звинувся в каблук і, обкрутившися так зо два рази, ляг, положивши голову на задніх лабах, і заснув.

Та спокій уже не вернувся в двір. Правда, соловії сьогодні не тьохкали до схід сонця, тільки воробці в листі дерев цвіркали та пищали, мов на дощ. Та ось корови в стайні почали непокоїтись: їх здивувало те, що їх хазяїн так довго не приходить доїти їх; вони знали, що ось тут, за стінкою стайні, лежить купа прив'ялої, вчора накошеної конюшини, котру приготовлено для них до припусту; запах її долітав до них крізь проруб у стіні, вони витягали голови в той бік, а далі одна з них заричала звільна, протяжно, тужливо. Бачачи, що на сей голос ніхто не входить до стайні, вона заричала удруге, а за нею підняли голос і другі. Понісся той голос по подвір'ї, розбудив у кухні Гапку, а в крайнім покоїку пахтяра, котрий відразу зірвався на рівні ноги, зирнув на сонце, що власне почало золотити вікно його цюпки, і, воркотячи щось спросоння, принявся термосити пастуха, кричачи йому над вухом:

— Ну, вставай, лежню! Вставай! Корови ричать, а ти вилежуєшся!

І Гапка в кухні пробудилася від сього рику. Вона протерла очі, шепнула "Jezus, Marja", а підвівши голову і бачачи, що вже "день як бик", проворкотіла:

— А щоб вас витерло, лежибоки прокляті! Бідна худібка ричить на припоні, а вони вилежуються якоїсь сатани! І де той непочесний пахтяр, щоб єму світа божого не видіти!

І, знявшися з постелі, вона налила собі води в миску, почала митися, а опісля, чешучись, завела на весь голос:

Usłyszałam śliczny głos,

Jak Maryja woła nas:

"Pójdźcie do mnie, moje dzieci,

Wzywam was, ach, wzywam was!"*

І в стайні почалося життя. На підрі над стайнею, на купі соломи прокинувся Гадина. Відки він тут узявся, заснувши вчора в комірці обік кухні? Се діло лишилось невиясненим, хоча до вияснення загадки могло причинитись те, що недалеко від Гадини, вся зарита в соломі, лежала Параска, котра сеї ночі не спала коло пані. До тайн минувшої ночі належало й те, як вони найшлись обоє і яким способом дістались на підрю. Прокинувшись від рику корови. Гадина протер очі, сів і хвильку пригадував, де він і що з ним діється. Крізь діри в дасі зазирало до нього денне світло; воно швидко протверезило Гадину і вияснило йому його положення. Він схопився на ноги, оглянувся довкола, а зуздрівши одну ногу Парасчину, що висунулася з соломи, скочив до Параски, розгріб солому і, термосячи її за плече, скрикнув з переляком у голосі:

— Параско! Щоб тобі добра не було! Параско! Вже сонце зійшло! Всі в дворі побудилися, а ми спимо! Вставай зараз і біжи до пані, а то догадається. Тоді пропали ми! Ну, живо, спіши! Я біжу наперед, щоби нас хто не побачив разом!

І, не чекаючи на відповідь розіспаної Параски, він зіскочив з підрі на солому, що лежала на тоці, а відси вихилив голову на подвір'я, озираючися, чи хто його не бачить. Переконавшися, що на подвір'ї пусто, він, схилений, як кіт, прошмигнув у напротивні двері і, не замічений ніким, пробіг у свою комірку, де, немов нічого й не бувало, почав збиратися, свистати і співати, очевидно, стараючись, щоб його почула Гапка в кухні. По хвилі він і сам увійшов до кухні і почав митися. Гапка вже вичесалася і заходилася розпалювати під кухнею.

— Ти також, дармоїде, не маєш що робити та висипляєшся до полудня, га! — буркнула вона до Гадини.

— Ну, вже й до полудня! Не бійся, ще пороблю тоту роботу, що маю завдану, а як буде треба, то ще найду час і на те, щоб тобі крижі висмарувати, як тебе почнуть кольки колоти.

— А кололо б тебе, щоб тобі всі дохторі ради дати не могли, ти, песя віро якась, а! — люто скрикнула Гапка. — Ну, чи бачите, люди добрі, — кричала вона, обертаючися до дверей, в котрі ніякі добрі люди й не думали входити, — отся блощиця ось як до мене говорить. Та я тобі всі кості поламаю, ти, басурмане! Я тобі окропом очі випарю!

— Ну, ну, вже й розтеркоталася, — лагідніше промовив Гадина, обтершися рушником і розчісуючи своє патлате волосся, в котрім ще стирчали стебла соломи. — Я ж тобі нічого злого не сказав! А, сказавши правду, яке у тебе право наганяти мене до роботи? Чи ти мій наставник який, чи окоман? Ясна пані сама тебе о то не просить.

— Але мене серце болить, як бачу таких дармоїдів. Я собі тут коло кухні руки пазолю, щоби вам наварити жерти, а ви хоч би що-небудь робили! Чи встиду не маєте, чи бога ані крихти не боїтесь — бігме, не знаю. Але не бійся, все те буде вам пораховано! О, дубельт вам се порахується, кожда кришка, котру ви задармо зіжрете!

— Ну, ну, почала вже! От дай кавалок хліба, то побачиш, як я зараз цупко робитиму. Ти думаєш, що я вже такий лежаний хліб! А я, небого Гапко, як захочу, то й двох закасую. Правда, на чужім робити, чорт знає кому і пощо, мені не хочеться. Та й кому б се хотілося. Але нехай-но я на своє стану!..

— Ого-го! Там-то ти лису гору перевернеш. Вже я бачила таких робітників. На язик крепкі були і також так розмахувались, що коби їм на своє. А стали на своїм, то ой-ой-ой, як тонко почали співати. Так любо курей пасти гонили, що аж ну!

— О, я не такий, Гапко! Бігме, не такий. У мене курка буде мати в хаті що їсти. Ади, вчора ясна пані казала мені он ту траву під поповим вікном викосити. Досить я ще досі натще, але щоб тобі показати, що я потрафлю й натще своє діло зробити, то я як стій беру за косу, і побачиш, що, поки ще тут бульбу звариш, я своє діло зроблю.

— Таке-то й діло велике! Але я певна, що й того ти не зробиш! Щось би велике в лісі здохло, якби ти се зробив.

— Ану, побачиш! — скрикнув Гадина і вибіг із кухні.

Пані Олімпія спала як убита. Перший раз від довгого часу сеї ночі спала твердо, спокійно. Перший раз не мучили її ніякі змори, не почувала страху, не прокидалася, не кричала крізь сон. Лежала горілиць, розкидавши руки, віддихала глибоко і рівно напіврозкритим ротом, причім губи її від часу до часу легко порушувались, немов шептали якісь таємні, ні для кого не чутні слова. В позамиканій спальні було гаряче, аж душно, але ся духота не будила її. Вона не прокинулась ані тоді, коли пес завив, ані коли корова заричала, ані коли спів Гапки лунав по подвір'ї, ані коли Гадина клепав і набивав косу, ані коли пахтяр попід її вікна туркотів візком, їдучи з молоком до Львова, ані коли пастух зараз за ним гнав корови на пашу, гейкаючи та лускаючи з батога. Давніше спів соловія будив її зо сну, скрип фіртки, лускіт батога або який-небудь інший далекий гомін або близький шелест; нині все те немов не доторкалось до неї, не порушувало її нервів. Вона спала смачно, твердо, спокійно, мов дитина по купелі, мов чоловік, що по довшій важкій слабості прийшов до здоров'я і уперве заснув покріпляючим здоровим сном.

Та ось залопотіло щось у сінях перед дверима спальні; хтось, входячи поспішно, в сутінку спіткнувся о масницю, котрою підперті були двері, і, копнувши її ногою, попхнув так, що вона з лускотом покотилася набік. Пані Олімпія і від сього гуркоту не збудилася. Ось чиясь рука несміло, звільна почала відхиляти двері спальні; заскрипіли двері на заржавілих завісах — пані Олімпія ані не ворухнеться, спить собі преспокійно. Ось увійшла до спальні Параска — смертельно бліда, перелякана, вся тремтить, важко дихає; видно, страшне щось висить на її поблідлих, широко розхилених устах. Підходить до пані, бере її за руку — пані Олімпія спить, не прокидається. Параска підносить панину руку і знов опускає її, не відважується торгнути; підносить ще раз і ще раз опускає, — пані Олімпія не чує сього, лежить мов нежива та дихає рівно і спокійно в тихім, глибокім, здоровім сні.

— Прошу ясної пані! Прошу ясної пані! — задихаючись, шепче Параска, нахилена над панею Олімпією, та тільки тоді, коли добре торгнула її за руку, пані розкрила очі і здивованим, сонним поглядом зирнула на неї, не рушаючися з місця.

— Се ти, Параско? — промовила пані звільна.