Основи суспільності - Франко Іван

Нестора був такий страшний, його рука так сильно похолодніла і зробилась мов дерев'яна, що вона мимоволі відступила набік. Та проте вона не хотіла вийти з хати, поки садівник не вийшов уперед неї.

— Але зовсім те саме, що вперед було, — говорила пані немов сама до себе, алетак, щоби чув садівник. — У нього напади тої слабості. А перед нападом він ходить мов сам не свій, любить ховати свої річі по всіх кутах. Потому хоч його ріж, не тямить, що з ним було. Адже раз реверенду з себе скинув і запхав у дупло дерева. Що ми шукали — годі було найти, аж по кількох місяцях видобули вже зовсім перегнилу. Новісінька реверенда була!..

От так говорячи, пані Олімпія обернулася йти до кухні, в котрій не було нікого. Садівник зупинив її питанням:

— Чи ясна пані справді післали по цирулика до Зворини?

— То вже моя річ! — терпко відповіла пані, обертаючися до нього плечима. — Я загалом не розумію, чого ви так дуже мішаєтеся в сю справу. Ідіть і пильнуйте свого саду, а не пхайте носа до чужого проса! Розумієте?

І не ждучи відповіді, пані увійшла до кухні і луснула за собою дверми.

— Чи так? То добре, — промовив садівник і, почухавшися в потилицю, пішов звільна до саду. Тут він сів у своїй будці і пробував не думати про паню, про о. Нестора, про його слабість і камізельку. Але се йому не вдалося. Він чув тут щось недобре, щось таке, що пекло його в душі, як дотик кропиви. Не міг довго всидіти на місці. Встав, обійшов сад, ще раз пильно оглянув усі темні та зарослі закутки, та, не бачачи в них нічого особливого, вернувся оп'ять до своєї будки. Знов пробував сидіти тихо і не думати, але знов якийсь внутрішній несупокій почав давити його. Вкінці він, надумавши щось, встав, перехрестився і, взявши паличку в руки, пішов стежкою півперек саду на луку, через місток на ріці, попри фільварок, а відси на повітову дорогу, що вела до невеличкого місточка Зворини, де находився постерунок жандармерії, нижчий суд і цирулик замість лікаря.

О які два кілометри за фільварком він здибав Деменюка з Маланкою, що вертали з місточка.

— Де ви пропадаєте, Деменюку? — скрикнув він.

— Ат! Не добро, а біда мене гонить, — відповів старий.

Садівник тільки тепер поглянув на нього ближче.

— Господи! А вам що такого? — скрикнув він. — Ви мов з хреста зняті! Посивіли за одну ніч! Деменюку, говоріть-бо!

Деменюк короткими словами, перериваними хлипанням Маланки, розповів йому свою пригоду. За порадою Гердера він, скоро світ, був з Маланкою у шандарів, був у цирулика, а далі доніс о всім до суду. Що буде, то буде, а кривди своєї дитини він не подарує.

— А у нас у дворі ще гірша комедія, Деменюку! — перебив його садівник. — Панотця побито.

— Що? Панотця? Хто?

Садівник розповів коротко, що знав і що бачив. Деменюк аж руками об поли бився, і Маланка перестала хлипати, але поблідла з переляку, слухаючи оповідання садівника. Нараз сталося щось таке, чого садівник ніколи в світі не надіявся. Дослухавши оповідання, Деменюк заломав руки, заклинув їх над головою і ревнув, мов припечений шиною:

— Ой-ой-ой! Головонька моя! Я всьому винен! Я, окаянний! Ой, бийте мене! Ой, катуйте мене, бо се моя вина!

І, не дивлячись ні на кого, не чуючи нічого більше, не тямлячи ні про садівника, ні про дочку, ні про власне горе, він щодуху пустився бігти дорогою до Торок.

Садівник і Маланка стояли хвилю мов остовпілі, не розуміючи, що має значити сей наглий викрик. Далі Маланка кинулася бігти за ним, кричачи:

— Таточку! Таточку! Чекайте!

А садівник ще довгу хвилю стояв на місці, дивлячися вслід за ними та пробуючи в своїй голові розчовпати се запутане діло, а далі махнув рукою.

— Господь їх тут зрозуміє! Не моя в тім голова доходити між ними ладу. Не моє просо, не мої воробці. Як собі постелили, так нехай і сплять. А я йду до шандарів дати знати.

І, натиснувши капелюх на чоло, він, увесь обливаючися потом, прискореним ходом поспішав до Зворини.

V

Вість про страшну пригоду в дворі вже коло десятої години рано розбіглася блискавкою по селі. Ніхто не вмів докладно сказати, від кого її чув уперве, бо хто тільки здибався з другим, то показувалося, що оба вже знали, що в дворі щось сталося. Одні казали, що рабунок другі, що крадіж, треті, що забійство. Жінки бігали від хати до хати, оповідаючи про страшно покалічені трупи пані, панича і всіх тих панів, що вчора тут гостили і потім заночували. Говорено о розбійниках, що вночі напали на двір, шукаючи грошей, то о якихось жидах, то врешті о циганах, котрих банда два дні тому переходила через село, а не діставши в дворі нічого, мала грозити пані страшною помстою. Аж три сусідки нараз прибігли з тою звісткою — розуміється, кожда з різними відмінами — до війтихи з тим, щоб вона розповіла все свому чоловікові. Війт зразу не хотів вірити, але, коли жінки почали божитися, що чули се від людей, що о тім ціле село говорить, плюнув сердито, вдягнув сіряк, перевісив поверх нього торбу з урядовою бляхою і, взявши палицю в руку, пішов до двора. Поки йшов дорогою, до нього з кождого вигону підходили цікаві чоловіки і жінки, здоровкались і зараз починали несміло:

— Та що, пане начальнику, чи то правда?

— Що чи правда?

— Ну, та теє... в дворі, кажуть, щось там теє...

— Сеє не теє! — відповідав сердито війт. — Я нічогісінько не знаю. А ви відки чули?

— Та говорять. Усі в селі говорять. Уже й не тямлю, хто мені перший сказав.

— Та хто перший? — доповідала якась язиката жінка. — Всі перші. По селі як би в дзвін ударив, щось-то в тім мусить бути.

— Ну, то ходіть зо мною до двора, переконаємося.

— Правда є! Се найрозумніша річ. Пек-іму, та чень же люди не зловили.

Від війта до двора було неблизько, і по дорозі юрба все росла та росла. Серед неї особливо голосно балакав та перебігав від одного до другого Цвях, котрого рано жандарм казав випустити з громадського арешту і котрий відтоді мов навіжений бігав по селі, розносячи вість про те, що в дворі сталося щось страшного, та все додаючи, що ось перед хвилею чув се від сього або того сусіда, власне, від такого, котрому він сам перед хвилею сказав.

— Ну, люди, — сказав війт, коли вже були близько двора, — так, як ми тут є, чень усі не підемо до двора.

— Чому ні! — роздались крики серед юрби. — Що нам хто зробить? Ходімо!

— Але не можна! — рішучо відмовив війт. — Ану ж то все неправда? Ану ж там нічого не сталося? Готова нас пані заскаржити до суду, що її двір нападаємо.

Слова про скаргу, про напад утихомирили людей. Вони зацукалися трохи, тим більше, що всі якось почували в душі, що, властиво, ніхто не знає, чи і яке там склалося нещастя.

— Найліпше так буде, — мовив далі війт. — Ви тут задержіться, а я з трьома господарями піду до двора. Розвідаємо, що там чувати. А як справді буде вас потрібно, то вас покличемо.

— Добре, добре, най так буде, — загомоніли люди.

Вибравши трьох господарів, війт на їх переді посунув ід дворові. Доходячи до брами, він кашельнув на відвагу, поправив собі шапку на голові, потім поправив на собі пояс, далі торбу з бляхою, а вкінці, перехрестившися, отворив фіртку і ввійшов досередини. Був се чоловік старший, котрий тямив ще покійного графа і панщину і по старій пам'яті ніколи не любив мати діла з двором. Нові конституційні відносини зовсім не затерли у мужиків старих панщизняних згадок, а розділ села на громаду і обшар відчужив їх від себе а, властиво, накопичив між ними цілу купу нових взаїмних роздразнень, підозрінь, суперечок, тим доткливіших, що діялися нібито на легальній основі, а звичайно виходили на шкоду громади навіть тоді, коли дворові не приносили ніякої видимої користі.

Ледве отворивши фіртку і зробивши крок досередини, в вузький вигонець, що провадив на панське подвір'я, пан начальник цофнувся напруго, немов побачив щось страшне перед собою, і хотів взадгузь вернутися на вулицю. Він стукнувся плечима о свого сусіда, котрий власне за ним проходив фірткою.

— А вам що, пане начальнику? — спитав той, зупиняючися також.

— Агі! — промовив неохітно начальник. — Десь якась стара баба набалакала, що тут усіх вирізали, обрабували, обікрали. Адіть, пані онде на подвір'ї, — здоровісінька! Ще й з паничем!

— Та то правда, — мовив сусід. — Видно, що забійства не було. Але за крадіж чи рабунок таки ще би варто розпитати.

— Е, говоріть своє! Варто розпитати. Вам то легко говорити, бо ви права не знаєте. А я яко начальник не маю права мішатися до того, що робиться на обшарі, хіба що би пані дідичка сама мене завізвала. А вже якби були її обікрали або обрабували, то, не бійтеся, вона була б досі наробила гвалту не тілько на все село, але на весь повіт. Ходімо геть!

— Е, пане начальнику, — почали вговорювати його ті господарі, що ввійшли остатні, — якось-то не ялося так прийти і, не сказавши нічого, втікати. Ще пани подумають, що їх боїмося.

— Та коли хочете, то питайте, — промовив війт. — Мені урядово не випадає, а вам можна.

— Ну, нам! Чому нам? Ви у нас у селі найстарша особа, то вам найліпше випадає, — змагалися мужики. Всі були цікаві дізнатися, що, властиво, сталося в дворі, та ніхто не мав відваги підступати до пані, котрої не любили за її великопанську гордість та невмолиму напасливість зглядом мужиків, особливо тоді, коли по її боці була хоч тінь управнення.

І хто знає, як довго ще вони були би змагалися, коли б не Адась перший побачив їх та наблизився до них з подвір'я, де досі занятий був якоюсь живою розмовою з матір'ю.

— Чого вам треба, люди? — запитав він строго, підходячи до них і ані одним кивком голови не відповідаючи на їх поклін.

Мужики стояли, кланяючись та позираючи один на одного. Ніхто якось не зважувався перший промовити. Вкінці промовив таки війт:

— Прошу ясного панича, тут по селі хтось чутку пустив, що в дворі щось не теє...

— Що не теє?

— Та щось сталося.

— Що таке мало в дворі статися?

— Або я знаю що? Гомонять люди, а самі добре не знають. Одні кажуть, що якась крадіж, другі, що рабунок, треті, що забійство. То ми прийшли...

— Чи ви, люди, подуріли, чи що вам таке сталося? — скрикнув Адась, запаленівши цілим лицем. — Ніякої крадежі ані рабунку тут не було! Нічого тут не сталося такого, до чого би ви були потрібні. Як вас буде треба, то вас покличемо, а тепер ідіть собі геть!

І, не чекаючи на відповідь, панич відвернувся, щоб іти геть від них.

— От бачите! Чи я не казав? Треба нам того? — промовив війт, засуваючи шапку на вуха та обертаючись, щоби йти назад на вулицю.