Основи суспільності - Франко Іван

Він сам мені не раз се говорив! — поспішно мовила пані.

— Та то так! О випадок не тяжко, а ще такому старому чоловікові. А в покої, кажуть ясна пані, нічого не бракує? Не видно, щоби ту хто що господарював?

— Адже самі бачите, що все в порядку. Шафи позамикані, комода заперта. Якби злодії були, то, певно би, не таку замішанину лишили. Шукали би грошей, ну, а знаєте, як чужі люди грошей шукають, а ще вночі, то не дуже о те дбають, щоби все в порядку лишити.

— Та то правда, — мовив садівник, чимраз сильніше переконуючись о правді слів пані Олімпії. — Тілько ось що, прошу ясної пані. Як ми сюди прийшли, то двері були поотворювані.

— Як то поотворювані? — здивувалась пані Олімпія.

— Гадина сказав, — вмішалася в розмову Параска, — що, забираючись косити траву в городці, посмотрив отсі сінешні двері. Так якось припадком посмотрив — двері незамкнені. Отворив їх, заглянув до сіней, а двері до передпокою і до покою єгомостя обоє нарозтіж повідчинювані. "Відразу, — каже, — мене переполох обгорнув, бо о. Нестор звичайно дуже старанно на ніч замикався".

— Ну, ну, ну! Замикався! Се вже він бреше! Часом замикався, то правда. Але часом — звичайно, старий, слабовитий, непам'ятливий, та й забуде замкнути. Чи раз я сама заставала рано двері його передпокою незамкнені, хоч він іще спав!

— Я також пару разів заставала двері незамкнені! — потвердила Гапка, все ще пораючись коло о. Нестора, котрий, помимо всяких старань, не приходив до себе, а тільки стогнав і важко дихав.

— Ну, дівчата, — мовила пані Олімпія, — треба конче щось робити з ним! Гей, дядьку! Поможіть нам підняти його та покласти на ліжко! Не можна ж хорого так лишити на підлозі.

— А я думаю, прошу ясної пані, чи не добре би було змити його груди і плечі зимною водою, — може би, так борше прийшов до себе? — мовила Гапка.

— Добре, добре! Ну-ко, піддержіть його! Знімайте з нього оту сорочку! Так! Ось вода!

І всі четверо, не виключаючи й пані Олімпії, почали мити і натирати о. Нестора. Свіжа холодна вода справді підбадьорила хорого. Він підвів голову, в очах заблищав огоньок свідомості. Стогнання зробилися живіші, голосніші, та з-поміж них почали прориватися невиразні, уривані слова.

— Ой! Бо-о-лить! Ой... як же тя-жень-ко! Голова! Де мо-о-я голова? Хто ме-е-е-ні голо-о-ву взяв? Оооо!

— Маячить! Нещасний! Видно, в голові біль тяжкий чує! Ану, Параско! Живо ліжко постели! Перенесемо його на ліжко!

— А сорочку чи сю саму на нього надінемо? — питала Гапка.

— Е, ні! Я зараз вийму чисту з комоди! Хіба ж можна хорого в такій закровавленій сорочці класти? Доктор приїде, люди поприходять — де ж се можна, щоби панотець так лежали.

І вона, не гаючись, виняла з комоди білу сорочку і наділа її на о. Нестора, котрого опісля три женщини при помочі садівника поклали на ліжко. Пані Олімпія сама поправила йому подушку, підложила яська так, щоб хорому було якнайвигідніше.

— Я би радив до голови оковити прикладати, — мовив садівник. — Се на такі рани дуже помагає.

— Не бійтеся, ми се і без вас знаємо, — відповіла Гапка, котра почала знов поратися коло пораненої голови о. Нестора, перемиваючи закровавлений рушник та губку. О. Нестор при найлегшім дотику до його голови стогнав страшенно, судорожно хапався пальцями за подушку, за груди, за що міг і тратив притомність. Очевидно, біль був страшенний. Та коли Гапка поперемивала все, а пані Олімпія зі свого покою принесла в фляшечці оковиту, котрою намочено губку і приложено до рани, він швидко вспокоївся, і здавалось, що заснув.

— Не треба йому надто докучати. Вступімся від нього, лишім його в спокої. Як трошечка проспиться, то сон покріпить його, — говорила спокійно, лагідно пані Олімпія, мов мати, дбаюча о спокій хорої дитини. Перший садівник послухав її слів і, вклонившися їй, пішов до свого діла.

— А ти, Параско, візьми собі води і вимий тут підлогу, — промовила пані з тим самим спокоєм. — Адже ж не випадає, щоб отака калюжа крові тут лишалася. Вимий добре і піском посип. Нині літо, швидко висхне, а хорому се не пошкодить.

— Слухаю ясної пані! — промовила Параска і, вхопивши коновку, побігла за водою.

Розпорядившись отак, пані аж легше відітхнула.

— Ой господи! — мовила вона, обертаючись до Гапки, — Та й перелякали ж мене! Я вже думала, чи справді тут яке забійство не сталося! Вся помертвіла! Бо подумати лишень, якби, не дай боже, справді щось таке сталося на моїм обійстю, та ще з єгомостем! Господи! Та ж я не пережила би того встиду, того поговору людського! Та богу дякувати, що сим разом відвернув від мене се нещастя! А як думаєш, Гапко, він дійде швидко до притомності? — перервала нараз свої сердечні виливи і, приступаючи близько до Гапки, з якимсь острахом вдивлялася в бліде, старече, напівтруп'яче лице о. Нестора.

— Не знаю, прошу ясної пані, — мовила Гапка, також видивляючись в о. Нестора. — Щось мені та його рана не подобається. Вона, мабуть, тяжча, ніж мені зразу здавалося.

— Тяжча? Як то тяжча?

— Боюсь, що то не тілько шкура прорвалася, але під нею й кість проломана.

— Що ти говориш, Гапко! Де ж то може бути?

— Не знаю напевно. Але коли я доторкнулася зраненого місця, то здавалося, що кість подаєся під пальцем.

— Але ж, Гапко! Якби кість була проломана — адже там під нею мозок — то він би вже не жив!

— Ні, прошу пані! Буде живий. Се ще не конче, щоб відразу вмер. Але мені таки здаєся, що мозок у него нарушений. Бо від чого ж би він так довго лежав непритомний? А коли мозок нарушений, то вже бог знає, чи й прийде він до себе.

— Ну, Гапко! Не згадуй про таке! — промовила пані немов з докором, але з таким якимось відтінком бодрості в голосі, що бистріший від Гапки слухач був би підмітив якусь таємну радість при такім ореченні.

Власне прийшла Параска з водою, і пані зараз змінила тему розмови.

— Ну, Гапко, ходімо лагодити деяке снідання. А ти, Параско, будь тут, а якби хорий прокинувся, то покличеш або мене, або Гапку.

— Тут конче треба, щоби хтось раз у раз при хорім сидів. І то хтось тямущий, — мовила Гапка.

— Ну, таж маємо... Господи! А я загуталась та й про головне й забула! А ще сюди йдучи, думала про нього. Гапко! Що се значиться, що Деменюка нема? Де Деменюк?

— Не знаю, прошу пані! Я відучора вечора його не бачила.

— Як то, і не ночував дома?

— Не знаю, я його не бачила ані вночі, ані нині рано.

Отак розмовляючи, вони обі вийшли з офіцини на подвір'я. Пані Олімпія зирнула у городець перед вікном, де Гадина вже докошував бур'ян.

— Слухай, Гадино, — обізвалась пані, — ти не бачив де Деменюка? Коло єгомостя треба би комусь раз у раз сидіти. Я не все маю час, Параска ще менше, а Деменюк був би до сього найліпший.

— Я бачив Деменюка, але не нині, а ще вчора вночі, — мовив Гадина.

— Вночі? О якім часі?

— Не знаю. Вже було темно. Ага, та саме перед тим, як ясна пані мене здибали на подвір'ї.

— Де ж ти його бачив?

— А тут.

— Де тут?

— В помешканні єгомостя. Єгомость розмовляли з ним досить довго, а потім він пішов геть. Казав, що йде до коваля Гердера.

— Як же ж ти се бачив? Як чув?

— Я ходив по саду... садівник мене просив обійти, чи хто де не закрався... Дивлюся з тамтого боку, в вікні у о. Нестора світло. Я підійшов під вікно і бачив...

— Що ж ти бачив? що? — поспішно питала пані. Поза її плечима пішов мороз, по лиці розлилася смертельна блідість, на чоло почав виступати холодний піт. Гадина не бачив сього. Він стояв з косою в руці і похилив лице вниз, бачачи по невчасі, що непотрібно вирвався з сим оповіданням, котре може наробити йому біди.

— Ну, говори, говори, що ти бачив? — налягала пані.

— Та нічого особливого! — відбріхувався Гадина. — Те, що кажу, те й бачив. Застукав хтось до дверей, о. Нестор запитав: "Хто там?" Відповідає: "Я, Деменюк". О. Нестор вітворив. Увійшов Деменюк, оба почали розмовляти...

— О чім?

— Або я знаю, о чім? Я не міг чути. Те тілько я чув, що Деменюк сказав: "Іду до Гердера".

— І вийшов?

— Та вийшов.

— Ти бачив, як вийшов?

— Бачити не бачив, але чув, як о. Нестор замкнув за ним двері.

— Замкнув?

— Замкнув.

— На замок?

— Здається, на замок. Я чув, як ключ ценькнув у замку.

— Ну, а потому що було?

— Я не знаю. Я пішов геть, пішов спати.

— А де ти спав?

— Та ось тут, у своїй комірці.

Пані Олімпія перевела сей перший протокол з Гадиною в чотири очі, сперта руками на плоті городця; за плотом, віддалений о кілька кроків, стояв Гадина з косою в руках. Гапка зараз із помешкання о. Нестора пішла до кухні, а Параска мила підлогу в покої о. Нестора. Пані і Гадина говорили швидко, притишеним голосом, хоч довкола не було нікого, хто б їх міг підслухати, бо садівник зі своїм псом власне обходив сад і находився досить далеко від них.

— Ну, — мовила пані, трохи вспокоєна словами Гадини, — надіюсь, що Деменюк швидко прийде! Докошуй сей бур'ян і знеси його до стайні, а потому прийдеш до мене до покою, то я тобі скажу, що маєш далі робити.

І вона пішла півперек подвір'я до свого помешкання. Але тут немов щось спинило її на порозі. Якийсь несупокій затрепався в її душі. В грудях зробилося так тісно, що їй формально булося страшно ввійти між чотири стіни свого непривітного помешкання. І вона пішла далі, до руїн старого двора, вигоном до улиці, а в її голові вертілася все одна думка:

"Бестія сей Гадина! Він щось знає, та не хоче сказати! Він щось бачив, щось чув більше, ніж говорить! Ну, та вже я видобуду се від нього! Він мені мусить усе виспівати! Тілько помалу, зручно, осторожно, не перехапуючись! Господи! Як же ж ся півгодина мене змучила! Та се ще нічого. Що то далі буде?"

В тій хвилі очі її, склонені вниз, мимохіть якось піднялись угору, визирнули на улицю. І в тій же хвилі ноги під нею задилькотіли, в груді сперло дух, немовби й серце перестало битися; холодний піт виступив по всьому тілі. Пані помертвіла, стала на місці мов вкопана, а в очах її потемніло. Найстрашніший привид не був би так перелякав її, як те, що вона тепер побачила, хоч се була дуже проста, звичайна, натуральна річ. Вулицею долі селом ішов жандарм, звичайний патрулюючий жандарм, в чаку з когутячим пір'ям, в мундирі і з карабіном. Побачивши паню дідичку, він салютував їй, та, на диво — і се, власне, зробило на пані таке могуче вражіння — не минав двора, а скрутив з дороги і почав іти прямо до пані Олімпії.

III

Жандарм був знайомий пані Олімпії з видження.