Поклик пращурів - Джек Лондон

– А він, я вам скажу, мастак собак приборкувати, – захоплено вигукнув один з чоловіків, які сиділи на мурі.

– Ліпше кеюзів[1] об’їжджати коли завгодно й у неділю двічі, – відповів візник, залізши на фургон і смикнувши віжки.

До Бака повернулися відчуття, але не сила. Він лежав там, де й упав, спостерігаючи за чоловіком у червоному светрі.

– «Відгукується на ім’я Бак», – заговорив сам до себе чоловік, читаючи лист шинкаря, котрий сповіщав про ящик та його вміст. – Що ж, Баку, хлопчику мій, – продовжив привітним голосом, – невеличку прочуханку ти отримав, і нам з тобою краще на цьому й закінчити. Ти своє місце тепер знаєш, і я своє теж. Будеш добре поводитися, й усе йтиме, як по маслу. Будеш поганим – я тебе на порох зітру. Зрозумів?

Говорячи, він безстрашно погладжував голову, яку так безжалісно потовк, і хоча від цього дотику шерсть Бака мимоволі стала дибки, він не запротестував. Коли чоловік приніс йому води, пес жадібно її випив, а потім шматок за шматком брав з його рук сире м’ясо.

Його перемогли, і він це розумів; але його не зламали. Собака раз і назавжди зрозумів, що не має шансів проти людини з кийком. Засвоїв цей урок і ніколи його не забуде. Кийок став для нього відкриттям, ознайомленням із царством первісного закону, який пес швидко засвоїв. Дійсність набирала жорстокішого вигляду; він зустрів її безстрашно, з усією хитрістю, що прокинулась у його єстві. Дні минали, привозили інших собак, у ящиках і на мотузках, одні покірно слухались, інші лютували й ревіли, як колись він; Бак бачив, як вони, усі без винятку, змирялися з владою чоловіка у червоному светрі. Знову і знову дивлячись на кожну жорстоку виставу, пес засвоював урок: чоловік з кийком – законодавець, хазяїн, якому треба підкорятись, але не конче прагнути його довіри. Останнього Бакові не можна було поставити на карб; а тим часом він бачив переможених собак, які підлещувалися до цього чоловіка, махали хвостами, лизали йому руку. Бачив і собаку, який не став ані підлещуватись, ані підкорятись, тому зрештою був убитий у боротьбі за владу.

Час од часу приходили люди, незнайомці, які збуджено розмовляли і по-всякому підлабузнювалися до чоловіка у червоному светрі. Й щоразу, віддаючи гроші, забирали зі собою одного-двох собак. Бак запитував себе, куди вони йдуть, адже ті ніколи не повертались; але над ним нависав страх перед майбутнім, і він тішився щоразу, коли бачив, що його не обирали.

І все ж зрештою настав його час: у вигляді зморшкуватого чоловічка, який сперечався ламаною англійською та сипав дивними й незвичайними вигуками, яких Бак не міг зрозуміти.

– Чорт забирай! – вигукнув той, коли його очі побачили Бака. – То собака-головоріз! Га? Скільки?

– Три сотні й одразу, – вмить відповів чоловік у червоному светрі. – Раз це урядові гроші, то й копняка тобі за такі витрати не дадуть, еге ж, Перро?

Перро посміхнувся. З огляду на те, що вартість собак злетіла до небес через незвичний попит, це була справедлива ціна за таку чудову тварину. Канадський уряд не програє, і його кур’єри не сповільнять своєї роботи. Перро знався на собаках, тож, подивившись на Бака, зрозумів, що той – один з тисячі. «Один із десяти тисяч», – зауважив подумки.

Бак уздрів між ними гроші й не здивувався, коли маленький зморшкуватий чоловік забрав його та Керлі, добродушного ньюфаундленда. Це був останній раз, коли пес бачив чоловіка у червоному светрі, а коли Бак та Керлі дивилися з палуби «Нарвала»{5}, як віддаляється Сіетл, то востаннє побачили теплий південь. Перро забрав їх із Керлі вниз і передав смаглявому велетневі на ім’я Франсуа. Перро був франко-канадцем і смаглявим; але Франсуа був метисом{6} франко-канадцем, вдвічі смаглявішим. Бак швидко дізнався, що Перро та Франсуа справедливі люди, спокійні й неупереджені у здійсненні правосуддя і занадто мудрі, щоб собаки могли їх обдурити.

У твіндеках «Нарвалу» Бак і Керлі приєдналися до двох інших собак. Один з них був великим, білосніжним псом зі Шпіцберґена, якого забрав капітан китобійного судна і який згодом супроводжував геологічну експедицію в тундрі. Зовні собака був доброзичливим, але насправді підступним: шкірився комусь у обличчя, задумуючи якусь підступну витівку, – наприклад, тоді, коли вкрав у Бака їжу під час першої трапези. Бак тоді стрибнув, щоб покарати його, й у повітрі одразу ж засвистів батіг Франсуа, торкнувшись спочатку винного; Бакові не залишалося нічого іншого, як забрати кістку назад. Це було справедливо з боку Франсуа, вирішив пес, і метис почав зростати в очах Бака.

Інший собака ні до кого не підлещувався, але й не намагався красти у новачків. Був похмурим, відлюдним типом і чітко дав зрозуміти Керлі, що все, чого він хоче, – це щоб його залишили у спокої, а як не лишать, то будуть проблеми. Його звали Дейв, він їв і спав, час од часу позіхав та нічим не цікавився, навіть тоді, коли «Нарвал», перетнувши затоку Королеви Шарлотти, почав крутитися, хитатися і смикатися, наче божевільний. Коли Бак та Керлі розхвилювалися й ошаленіли від страху, він підняв голову, ніби його щось роздратувало, підтримав їх байдужим поглядом, позіхнув і знову заснув.

Удень та вночі корабель трясло від невтомного пульсу гребного ґвинта і, хоча кожен день був дуже схожим на попередній, Бак зрозумів, що погода ставала дедалі холоднішою. Нарешті одного ранку ґвинт затих, і «Нарвал» наповнила атмосфера хвилювання. Він відчув її, так само, як й інші собаки, і зрозумів, що наближаються зміни. Франсуа взяв їх за повідки та повів на палубу. Коли Бак зробив перший крок холодною поверхнею, його лапи загрузли в якійсь білій кашці, що дуже нагадувала грязюку. Він фиркнув і відскочив. Із неба падало ще більше цієї білої холодної крупи. Пес обтрусився, але вона знову на нього впала. Він зацікавлено понюхав цю речовину, потім узяв трошки на язик. Вона обпекла його, наче вогонь, і відразу ж зникла. Це спантеличило Бака. Він спробував знову, і результат виявився таким самим. Спостерігачі голосно розреготались, а він засоромився, хоча й не розумів чому, адже то був для нього перший сніг.

Перший день Бака на узбережжі Дайї{7} став для нього кошмаром. Кожна година була наповнена шоком та несподіванкою. Його раптово висмикнули з центру цивілізації і кинули в гущавину первісного життя. Це було не те випещене сонцем життя, де нічого не треба робити, – лише бий байдики