Горить свіча - Малик Володимир

— Бідний Ілля! Нещасний сину мій! Краще б тобі не з'являтися було на білий світ! Краще б мені було померти вчора, ніж сьогодні я маю завдавати тебе на люті муки! Боже! Ти ж знаєш, що Києва я не здам! Не здам, хоч би мала загинути вся родина моя! Навіщо ж ти. Боже, не прибрав мене раніше? Навіщо посилаєш мені такі жорстокі, нелюдські випробування?

— Тату! — гукнув Ілля. — Я готовий на все — на смерть і на муки! Не піддавайся нечестивцям! Бо все то — обман! Об однім прошу — не кажи матері та сестриці Янці, що я тут і що мене чекає завтра. Хай вони не знають цього! Їм легше буде! А ти — тримайся! За мене не думай! Захищай Київ! Обороняй його до кінця! І хай я буду першою жертвою в цій, обороні! Прощай, батьку! Прощайте, братове!

Він хотів сказати ще щось, але його заступив собою ведмідькуватий Жадігер.

— Досить!

А Менгу спитав Добриню:

— Що сказав наостанку темник Думитро? Згоден він здати Київ чи ні?

— Ні.

— І навіть страта сина не лякає його?

— Лякає. Але Києва здавати не збирається!

— О Вічне Небо! О Високе Небо! Мангуси затьмарили його розум! Нещасний!.. Чи ж він до кінця уторопав, що завтра його син лежатиме тут і конатиме в страшних муках? Ти правильно йому розтлумачив?

— Він знає про це.

— Тоді нам нічого більше робити тут! — з досадою вигукнув Менгу і повернув коня назад.

4

Темна осіння ніч важко налягла на Київ та його околиці. На заборолах — чатові. Вони чутко вслухаються в темряву, що стає ще густішою від далеких татарських багать, що оперезали місто. Там форкають коні, гавкають собаки, ремиґає захоплена по селах на м'ясо худоба, перегукуються караули.

А в місті — темно і тихо. Ні багать, ні голосних розмов. Ніби страшне Батиєве нашестя всім заціпило вуста-Навіть собак не чути, які в мирні часи нерідко валували вечорами аж до півночі. Тільки де-не-де у віконцях блимав вогник свічки чи лучини, та й той швидко згасав, ніби боявся, що його помітить ворог.

Лиш у хоромах воєводи Дмитра довго не гасне свіча. За столом сидить уся сім'я. І нікого чужого. Всі вкрай засмучені, у печалі жінки плачуть, а бояриня Анастасія схилилася на стіл, і її плечі, вкриті барвистою хусткою, здригаються від глухого ридання.

Янка, теж у сльозах, гладить матір по плечах рукою, втішає:

— Мамочко! Ріднесенька! Не плач! Чує моє серце — не загине Ілля! Не знаю, звідки в мені така віра, але вірю — не загине! Не плач, не ховай його завчасно! Та й себе разом з ним!

Всі похмуро мовчать. Микола нахилився батькові до вуха — шепоче:

— Ілля ж просив не казати матері... Воєвода скрушно стенає плечима.

— Ну, як же не сказати? Все одно дізналася б... А бояриня судорожно хапає Янчині руки, цілує їх, притискає собі до обличчя, мов шукає в них розради й захисту, а потім знову заходиться відчаєм:

— А-а-а!.. Не вірю! Нікому не вірю! Загине він! Загине синочок мій!.. Не загляну я в його ясні очі, не почую його голосу, не доторкнуся до його білого лиця!.. Навіщо мені жити!

Янчині губи кривляться, очі наповнюються слізьми, і дівчина, припавши до матері, починає голосити теж — а-а-а! Їм поспішили на підмогу невістки, і в хоромині вкотре за вечір вибухає сльозами і криком розпач.

Дмитро — ніби занімів. Сидів похмурий, зчорнілий. Болючі думи охмурили його чоло, стягнули на ньому шкіру в глибокі зморшки. Обидва сини закам'яніло сиділи поряд і збоку поглядали на нього, мовби чекали якогось наказу. Та воєвода, міцно стиснувши зуби, мовчав.

Нарешті Микола узяв його за руку.

— Тату, час біжить... Треба зважуватись!.. Ніч темна — допоможе нам непоміченим пробратися до хати чинбаря Солопка. Хлопці там! Ми ж усі бачили, що їх завели туди, а я слідкував до самого вечора і переконався, що їх звідти не виводили. Отже, вони там! Дозволь узяти сотню охочих — ми визволимо їх!.. Охоронців там не більше десятка. Дозволь!

— Дозволь, батьку, — підтримав брата Степан. — На вилазку — єдина надія!

Дмитро і сам це розумів. Та його охоплювали сумніви.

— А якщо самі загинете? Що тоді скаже мати? А якщо загинуть інші, що скажуть люди?

— Війна, тату... Комусь чи так, чи інак доведеться загинути... А може, і всім!

Вони вже цілий вечір домагалися, щоб батько дозволив зробити вилазку, та він вагався. Боявся утратити всіх трьох синів зразу, боявся утратити молодих гриднів, а найголовніше — боявся ворожої підступності. Він не раз чув, що монголи вдаються до хитрощів. А хіба тут її не може бути? Чому вони не відвели Іллю та Добриню в глибину свого табору? Чому помістили на ніч зовсім недалеко від Золотих воріт? Та, ще й на очах киян? Чи не виманюють на вилазку навмисне, щоб скористатися нею і знищити всіх, хто вийде з міста, аби увірватися у розчинені ворота?.. Ось що непокоїло воєводу і змушувало його вагатися, стримуватися від рішучих дій.

Останні синові слова повернули думки в інший бік.

Київ — город могутній, запасів у ньому вдосталь, тож триматися можна довго. Але ж не безконечно! Хай місяць, два, три... А там і запаси вичерпаються, і голод здолає, а головне — розтануть загони київських захисників. У місті п'ятдесят тисяч мешканців, прибуло з околиць ще десять тисяч — всього шістдесят... Лише кожен четвертий — воїн. Отже, всього п'ятнадцять тисяч захисників Києва! А у Батия скільки — сто, двісті чи триста тисяч? Навіть побіжного погляду досить, щоб переконатися, що супроти одного киянина стане десять, а то й двадцять мунгалів! Тож, може, всім доведеться загинути? Навряд чи, ідучи на західні країни, Батий залишить у себе в тилу непідкореним таке велике місто, як Київ! Безперечно, він спробує будь-що взяти його! Отже, смерть або полон!..

— Гаразд, ідіть! — погодився нарешті Дмитро. — Візьміть скільки треба охочих — і йдіть! Та будьте обережні — не заривайтеся! А я чатуватиму з кількома сотнями біля воріт...

5

Добриню та Іллю завели в якесь чимале приміщення і штурхнули в темний куток, і вони обоє попадали на купу сирих, невичинених овечих, телячих та кінських шкур. Сморід, що йшов з них, забивав віддих, вивертав нутрощі.

— Тьху! — сплюнув Добриня, сідаючи і обпираюись спиною на стіну. — Чинбарня це, чи що?

— Чинбарня Солопка, — відповів Ілля. — Я знав його... Він постачав пергамент на князівський двір. Та й ми купували в нього.

— Дихати нічим! У роті повно шерсті! — Добриня знову сплюнув. — І придумали ж зачинити нас сюди! Задихнутися можна!

Руки у нього були зв'язані за спиною, важка дубова качга давила на карк, страшенно хотілося пити. Та найбільше дошкуляв сморід — важкий, густий, що тхнув падлом. Видно, шкури лежали тут давненько.

Він підвівся і рушив у протилежний кінець приміщення, де під стелею, крізь вузьку щілину, запнуту бичачим пузирем, пробивалося трохи сірого денного світла. Де вони? Чи не можна звідси втекти?

— Ілля, йди-но сюди!

Підійшов Ілля, став поряд.

Коли їхні очі призвичаїлися до темряви, вони почали розглядати чинбарню. Тут було просторіше, видніше, легше дихалося. Середину чинбарні займав довгий дощаний стіл, на якому жовтіла вже вичинена, вим'ята теляча шкура — заготовка для пергаменту. Під стінами стояли низькі широкі корита, де мокли шкури, дерев'яні цебра з вапном, квасом та борошном, на полицях безладно валялося різне чинбарське причандалля — залізні шкребки, розтяжки, важкі дерев'яні молотки, березові качалки з рублями, ковані гранчасті гвіздки, щоб напинати на столі шкури. Збоку, в темному закутку, застромлений глибоко в щілину, причаївся широколезий ніж з вишмульганою до блиску дерев'яною колодочкою.

— Ілля, глянь, що я знайшов! — повернувшись спиною до стіни, Добриня пальцями намацав ножа і висмикнув його із щілини. — Оце так знахідка!

— Ти гадаєш — він нам пригодиться?

— Ще б пак! Іди-но сюди — стань до мене спиною і міцно тримай руки, а я спробую перерізати сирицю! Що буде завтра — побачимо, а сьогодні скористаємося тим, що посилає нам доля!

З цими словами Добриня обережно почав пильгучити цупку сирицю, якою було скручено руки Іллі. Незабаром вона впала, а через хвилину і Добриня був вільний.

— Ох, як стало легко! — вигукнув він, потираючи затерплі зап'ястя.

— То, може, скинемо й кангу? — спитав Ілля,

— Та, звичайно ж, скинемо ік бісовій мамі! На — ріж! — і підставив шию.

Упала одна колодка, потім — друга. Упала — ніби гора з пліч звалилася. Кляте ярмо не тільки давило шию і плечі, не тільки заважало ходити, бігати, спати — воно гнітило душу, не давало житти. Віл звикає до ярма, людина — ніколи. І тепер, коли ненависна канта упала на підлогу, Добрині здалося, що він вдруге народився на світ.

Як легко! Як вільно! То дарма, що вони з Іллею взаперті. У них попереду ще цілий вечір, ціла ніч, і вони щось придумають. А якщо доведеться померти, то помруть достойно — в боротьбі! Іншого кінця Добриня собі не мислив.

Тут грюкнули двері. Не заходячи до приміщення, вартовий поставив просто на підлогу казанок з сорбою.

— Їжте! — і знову засунув засов.

Хлопці переглянулися. Пронесло! Було б гірше, значно гірше, коли б вартовий помітив, що вони звільнилися від пут і колодок.

Вони швидко вихлебтали рідку сорбу, в якій де-не-де плавали шматочки м'яса, і прислухалися. Вартовий неспішно чалапав по двору, мугикаючи щось собі під ніс. Отже, їх стережуть! Тож, щоб зараз вибратися з чинбарні, нічого й думати.

Добриня уважно оглянув приміщення. Збудоване добротно, міцно! Смолисті соснові колоди пригнані одна до одної щільно. В єдине вузьке віконце, що тьмяніло під стелею, не пролізти. На горище лазу немає — отже, надвір вийти можна тільки в двері. Вони ж заперті, а за ними — вартовий!

Що ж робити?

Ілля теж нічого не міг придумати. Обидва довго мовчали.

— А знаєш, давай поспимо, — несподівано запропонував Добриня. — До вечора не близько, а спати хочеться...

Ілля не перечив.

Вони знайшли кілька м'яких овечих шкур, що не дуже відгонили тухлятиною, постелили на долівці, лягли і швидко поснули.

Тихо в чинбарні, глухо. Не долітають сюди ні гортанні вигуки монголів, половців, башкирдів, булгар, саксинів та синів інших племен, змушених Батиєм іти з ним у похід, ні кінське іржання, ні рев верблюдів. Не чути і скрадливих кроків вартових за стіною. Все, здавалося, заснуло — спить непробудним сном.

Так би і проспали стомлені полоненики весь вечір і всеньку ніч, та тут раптом десь загавкали, завалували собаки.

Добриня схопився.