Горить свіча - Малик Володимир

Щось знайоме в його зовнішності змусило його підвестися. Жадігер? Невже він? Так, він, Жадігері Що ж несе йому ця зустріч?

Жадігер зупинив коня прямо перед ним. Витріщив очі. Його тверде обличчя, бронзове і безвусе, виражало непідробний подив.

— Добриня? Ти? Ти був на Княжій Горі?

— Був.

— Авжеж! Товрул казав, та ніколи мені було шукати тебе. Тепер я знаю: після загибелі брата Жокте ти залишився в Киюві. Але, як бачиш, ти помилився. Кожен, хто виступає проти нас, помиляється і гине або потрапляє в полон, і на нього накидають кангу, як оце на тебе.

— Так, я знову став полонеником... Ти уб'єш мене?

— Навіщо? Ти одного разу приніс мені щастя. Не виключено, що і вдруге принесеш. Я вірю в долю. Ти знову станеш моїм полонеником і разом з іншими, яких я відберу зараз, підеш зі мною!

Він вибрав три десятки найсильніших, і їх зразу ж Жадігерові нукери погнали по лісовій дорозі на схід. Ніхто не знав, куди їх ведуть. Ніхто, крім Добрині.

У нього похололо під серцем — лісова дорога вела прямо в Лисівку, до Лисівського монастиря і до Калинового Кута. А туди ж усього три чи чотири версти!

Скільки разів ходив він по цій дорозі! Довкола стояв глухий осінній ліс. Вікові жовтогарячі сосни високо здіймалися вгору зеленими головами і прикривали від вітрів і бур густий підлісок — всю оту вільшину, горобину, ліщину, калину, що зараз, в осінню пору, горіла десятками барв і сповнювала повітря п'янкими запахами опадаючого листя та дозрілих плодів.

Нукери підганяли полонеників гарапниками. Люди спотикалися, але тюпали прискорено, підбігцем. Незграбні канти на їхніх шиях похитувалися, моя ярма, поскрипували і чіплялися за кущі ліщини, на яких ще подекуди висіли потемнілі кім'яхи горіхів. Невільники рвали їх і ховали в кишені, щоб потім, на привалі, хоч трохи втамувати голод.

Лише Добриня не рвав. Його серце тужно стискалося. Ось — Погар, ось дорога на Скиток, ось місток через тихий ручай. Нарешті — Кладова... А зараз і Лисівка...

З кожним кроком наближалося страшне лихо до рідних місць, до найдорожчих людей. А він нічим не може їм допомогти!

Лисівський монастир виринув раптово, як тільки мунгальський загін виїхав на широку галявину. Він стояв на крутому пагорбі, що обривисто спадав до Ірпеня. За посірілим від часу заборолом здіймалася золотими хрестами дерев'яна церква з високою дзвіницею, а довкруг неї темніли приземкуваті будинки — келії ченців та всякі служби.

В ту ж мить забив на сполох дзвін. Із-за заборола виглянули чорні ковпаки. Такі ж ковпаки з'явилися і на дзвіниці. То ченці у великому страхові стежили за тим, як мунгали виринали з лісових хащів і оточували монастир.

Жадігер, що їхав попереду, щось крикнув — і один загін звернув ліворуч і навскач помчав по узвозу до греблі, що вела в Калиновий Кут, а другий — до монастиря.

Добриня обімлів. Калиновий Кут лежав на тому боці річки, як на долоні, і було видно все, що там робиться. З першими ударами дзвону люди вискочили з хат — побачили вершників. Крик жаху долинув через заплаву до Лисівки. Люди враз заметалися по селу, по дворах, по городах. Одні поверталися до хат, щоб сповістити своїх про несподіваний напад, інші вибігали з вилами, косами, надвір, треті — таких було небагато — кинулися через Рудку в ліс, що темнів попід горою.

"Тікайте! Тікайте! — безмовно волала Добринина душа. — В цьому ваш єдиний порятунок! Тікайте!"

Він глянув на Рокитне озеро, знайшов свою хатину. Що там? Він же не раз казав, щоб, зачувши небезпеку, всі тікали до лісу! Хтось із двору ніби метнувся до Рудки і зник в заростях верболозу, але хто — не розібрати! Далеко!

А тим часом нападники одним духом перехопилися через луг і почали оточувати село. І тут трапилося те, чого ніяк не чекав Добриня. Назустріч нападникам з-за хат, з-за хлівів виступили лучники і зустріли ворога роєм стріл. Кілька вершників упало, їхні коні теж упали, але страшна у своєму нестримному натискові лавина вже досягла села, і там зав'язався рукопашний бій.

Добриня застогнав. Що можуть зробити його погано озброєні земляки, які до того ж ніколи не воювали, супроти загартованих у безперервних боях, досвідчених і добре озброєних воїнів Батия? Вони не встигли зібратися докупи і оборонялися розрізнено, купками або навіть поодинці. Тому ставали легкою здобиччю степовиків.

За боєм у Калиновому Куті спостерігав не тільки Добриня, а й Жадігер.

Побачивши, що сотня зазнала втрат ще на підході до села, він бридко вилаявся і спорядив гінця.

— Передай — спалити все дотла! Не залишати жодної хати! Пощади не давати ні старим, ні малим. Всіх непотрібних нам перебити, дужих — забрати в полон!

Гонець схилив у поклоні голову і миттю помчав по греблі на той бік річки.

— Жадігер! Жадігер! Не роби цього! — гукнув у розпачі Добриня, кидаючись до сотника і хапаючи його за стремено.

— Чому? — витріщився той.

— То моє село! Там мої рідні! Мене убий — їх не чіпай! Жадігер хижо вищірив крупні кінські зуби, уперіщив Добриню гарапником по плечах.

— Як смієш, рабе, заступатися за тих собак? Наша сила — в жорстокості, а ти просиш про милосердя! Чінгісхан заповідав нам не мати жалю навіть до своїх співплемінників, а ти хочеш, щоб я проявив співчуття до тих, хто вчинив спротив моїм воїнам, хто підняв на них руку! Ніколи не буде цього! Не проси! Дякуй, що тебе не вбив! — і він, сидячи на коні, чоботом відштовхнув від себе нахабного богола.

Добриня впав, але тут же схопився і, рятуючись від ударів, кинувся до гурту полонеників. Вони розступилися — і довгий Жадігерів гарапник уже не дістав його.

Тим часом Калиновий Кут запалав з чотирьох кінців. Дерев'яні хатини, хліви і клуні, криті очеретом та соломою, спалахнули, як сухе сіно. Серед того пожарища зчинився страшний крик, лемент, виск, що перелетів через луг, через річку — аж до монастиря і різким болем віддався в Добрининому серці. Чуєш? Це ж, здається, кричить мати — і голос її слабне і раптово замовкає, обривається... А ось ніби озивається батько, а потім Ганночка... Вищать діти... По подвір'ю гасають вершники. Над їхніми головами зблискують шаблі і падають вниз, укорочуючи комусь віку... Боже! Що робити? Як і чим їм допомогти? Нічим допомогти, ніяк допомогти...

Добриня охопив голову руками, заплющив очі і, схилившись комусь на груди, беззвучно заридав.

— Не хочу жити! Не хочу бачити цього страшного суду! Цього пекла! Я уб'ю Жадігера!

Він стиснув кулаки і рвонувся, щоб бігти, але міцні руки притримали його.

— Куди? Ти збожеволів? Не встигнеш і кроку зробити, як тобі довбешкою розтрощать черепі Нікому не допоможеш і сам загинеш даремно!

Добриня схилився комусь на плече і крізь сльози глянув на Калиновий Кут.

Бодай був не дивився! Там усе палахкотіло. Отой невеличкий шматочок рідної землі, обмежений з трьох боків болотами, річками та озерами, де він народився, жив і був колись щасливий, тепер вирував морем полум'я. Знизу бухало жовтогаряче, аж малинове пекло, звідки линули голоси болю і відчаю, а зверху клубочився темний дим, що летів у небо, пронизуване червоними іскрами. І все покривалося переможними вигуками нападників, іржанням коней та ревінням нажаханої худоби.

По греблі вели бранців. Їх було небагато. Одягнуті хто в чому встиг вискочити з хатин, простоволосі, обсмалені вогнем, закривавлені, вони впереміш з худобою брели понуро, страдницькими очима оглядаючись назад, на рідне село, що потонуло у вогні.

Добриня намагався впізнати кого-небудь із своїх, але впізнати не міг — ні чоловіків, ні жінок, ні дівчат. Всі вони здалеку здавалися на одне лице.

Він довго ще на щось сподівався — вдивлявся в кожну постать. Чи нікого не пізнає із своїх? Та нікого не впізнав. Пройшли сусіди — ближчі й дальші, пройшли односельці, а своїх не було, і Добриня зрозумів, що їх уже й не буде. Надія розтанула, випарувалася, як весняний сніг, і він опустив голову, відчувши, як щось важке й холодне налягає йому на плечі...

Так він стояв довго. Дивився услід валці невільників, яку повели до Жорнівського лісу, потім поглянув на Калиновий Кут, що вже догорав. І з його очей бризнули сльози, там тепер димілися чадні згарища, чорніли обгорілі кущі та дерева. Щойно був Калиновий Кут — і не стало його!

Із розпачу його пробудив різкий голос Жадігера:

— Добрине! Де ти? Добрине!

Добриня підвів голову, поправив тверду кангу, що муляла шию, похмуро озвався:

— Я тут!

— Іди лишень сюди, паршивцю! Скажи своїм патлатим шаманам, щоб негайно відчиняли ворота! Інакше і їм те буде, що твоїм землякам! Іди!

В першу мить Добриня хотів було відмовитися виконувати цей мерзенний наказ, щоб Жадігер розкраяв йому шаблею голову, тоді всьому був би швидкий кінець — життю, мукам, горю. Але зразу ж подумав, що в такому випадку смерть рідних залишиться не відомщеною, бо, крім нього, нікому буде відомстити. А душа палахкотіла ненавистю, і серце гриміло в грудях, і руки рвалися до зброї... І він стримався.

— Гаразд, джагуне. Тоді ходімо разом! — сказав глухо. — Найкраще буде, коли ти сам це їм скажеш! Жадігер засопів, засовався в сідлі.

— А ще чого? Щоб пустили стрілу в живіт? Іди сам, коли тобі кажуть!

Добриня поторкав руками кангу.

— То зніми хоча б оцю колодку! Бо й мені незручно, і що подумають обложені! Як-не-як, а я ж, виходить, посол твій!

— Не посол ти мій, а раб! І хай бачать служителі орусутського бога, що їх чекає, якщо не піддадуться мені по власній волі! Іди!

Добриня поколивав до воріт. Скільки разів приходив він сюди, коли був підлітком, — з радістю і цікавістю, бо відкривав тут для себе новий світ, а тепер прийшов ницим рабом, щоб розорити це мирне гніздо, а його мешканців теж завдати в рабство.

Йому перехопило подих, а невидима рука здавила болем горло. Він довго не міг промовити жодного слова.

— Ти хто? І чого тобі треба? — нарешті почулося згори, з брами.

Його не впізнали, і це піддало йому духу.

— Братіє... Це я... Добриня… Мене прислав до вас мунгальський сотник Жадігер... Он він там стоїть... І я хотів би поговорити з ігуменом Яковом.

— Я ігумен Яків, сину. — Із-за дубового заборола показався чорний клобук, насунутий на голову. — 3 чим прислав тебе мунгальський сотник? І як ти, сину, потрапив до нього? Судячи по тому, що на шиї у тебе теліпається бридке мунгальське ярмо, ти став їхнім рабом?

— Отче, ще кілька днів тому я був воїном і захищав Княжу Гору, а тепер ось — бачиш...

— Бачу.