Горить свіча - Малик Володимир

Та й було чого! Менгу-хан знову звернувся до нього, щоб розшукав товмача. І він у думці похвалив себе, що зберіг цьому боголові життя. Взимку цей орусут приніс йому підвищення по службі — звання джагуна-согника; може, і нині завдяки йому пощастить зігрітися ласкою джихангіра?

Добриню привели до юрти Менгу, дали коня.

— Сідай!

Обабіч нього зразу ж прилаштувалися кешиктени Товрула. Ще четверо стали позаду.

"Бояться, щоб не втік, — подумав Добриня і гірко усміхнувся. — Куди? Чи далеко забіжиш тут, серед такого стовпотворіння, та ще й з кангою на шиї? Відразу спіймають!"

З юрти вийшов Менгу — ковзнув поглядом по охоронцях, запитав кволо, бо почував себе хворим:

— Все готово?

— Все, каане, — вклонився Жадігер.

— Тоді рушаймо! До юрти лашкаркаші [76]

2

Золотисто-шовкове шатро Батия стояло на самому шпилі крутої гори [77] над Либіддю. Ханські туленгіти та юртаджі [78] вибрали її для ставки лашкаркаші не випадково. З неї через Либідську долину добре видно Київ, усю південно-західну частину його валу з Золотими ворітьми посередині. Звідси було зручно керувати туменами лівої руки, що стали понад Глибочицею, і туменами правої руки, що обсіли місто збоку Хрещатицької долини. А на випадок орусутської вилазки ханська ставка надійно прикривалася Либіддю та її заболоченою заплавою. Перед шатром стояв позолочений, з дев'ятьма хвостами монгольських яків великоханський бунчук — тут.

Коли Менгу з почтом виїхав на Батиєву гору, небо прояснилося і туманна імла над землею розсіялась. Сюди не докочувався гомін війська, що затопило всі околиці.

Жоден голос не порушував тут незвичної тиші. Туленгіти півколом громадилися позад ханської юрти. Попереду, під тугом, шанобливо завмерли найближчі сподвижники Саїн-хана — джихангіри та найвизначніші нойони — баатури, що прибули на курултай [79]. А сам Батий стояв попереду, над схилом гори і, склавши руки на грудях, мовчки дивився на Київ. Був він одягнутий у вовчий кожух, на голові мав тимак з корсачого хутра.

Ніхто не порушував дум лашкаркаші.

Плоске обличчя Батия було жовто-сіре, непроникне. Тільки рідкі вії його вузьких розкосих очей злегка тремтіли, і це свідчило, що думка великого каана працює напружено.

Він був другим сином Джучі, якому Чінгісхан віддав, як старшому серед своїх синів-джихангірів, усі західні землі, вже завойовані і ще не завойовані, але які потрібно було завоювати в майбутньому: Ібір-Сибір, Булгар, Башкорд, Дешт-і-Кипчак, Русь і Черкес до Тімур-Кахалки [80]. Рання смерть Джучі не дозволила йому виконати наказ Потрясателя Всесвіту — завоювати ще не завойовані країни. Він помер 1227 року, за півроку до кончини самого Чінгісхана, несподіваною і страшною смертю — йому невідомі злочинці під час полювання в степу переламали хребет. Прошурхнула було чутка, що це сталося не без волі і згоди самого Чінгісхана, але зразу й погасла, бо за таку чутку рубали голови... Після смерті Джучі великим кааном Західного улуса [81] мав стати його старший син Орду, але м'якотілий добродушний Орду добровільно уступив владу своєму молодшому братові Бату, що мав не тільки тверде ім'я [82], а й твердий, жорстокий характер. Кажуть, і в цій акції проявилася воля і далекоглядність їхнього великого діда, який давно вже запримітив у молодому внукові Бату щось своє, чінгісханівське — непохитну волю, жорстокість і військові здібності... Як би там не було. Бату став володарем Синьої орди, що посіла землі від Алтаю аж до Дніпра, землі майбутньої Золотої Орди.

З Орду жив він мирно, у братерській злагоді, мав його не тільки за першого темника, а й за порадника і навіть у своїх ханських ясаках та ярликах [83] братове ім'я ставив попереду свого: "Ми, хани Орду та Бату, повеліваємо..." Мабуть, це й стало причиною того, що його прозвали Саїн-ханом, бо по відношенню до підкорених народів, до своїх монголів та навіть до нойонів та беїв був він не справедливіший, ніж Чінгісхан, Джучі чи інші джихангіри.

Виконуючи волю Чінгісхана, Бату підкорив башкирів, булгарів волзьких, саксинів, половців, черкесів і весь Північний Кавказ, половину Русі до Дніпра, а тепер, у рік Миші, розпочав свій останній, вирішальний похід на вечірні країни. І першим у цьому поході упаде йому до ніг прадавня столиця Русі — Київ. А останнім... Однак хто те знає, яке місто чи який народ упаде йому до ніг останнім? Хіба що Вічне Небо... Його великий дід, По-трясатель Всесвіту, заповів йому перед смертю дійти аж до Останнього моря. І ось він вирушив у цей грандіозний похід.

Ще влітку цього року заклав він за Ітилем, тобто за Волгою, свою нову столицю Бату-сарай і поставив перед розкішною золотою юртою чорне знамено — знак війни. Три місяці на цей заклик зі всього улуса збиралися до походу військові сили — переправлялися через Волгу і поволі, не поспішаючи, простували на захід сонця, а коли всі зібралися і перейшли Дон та Донець, Бату вирушив і сам. Він швидко наздогнав військо і пішов прямо на давно розвідані дніпровські переправи побіля Росі...

І от він тут — Киюв перед ним! Як же взяти його — ось питання!

Батий дивився на грізні вали міста, що ощетинилися тисячами вояків, і думав. Довго думав. Та місто здавалося йому неприступним.

Тоді він підняв руку — і монгольські царевичі та найвидатніші нойони наблизилися до нього. Мовчки схилилися в чеканні.

Батий запитав коротко:

— Джихангіри! Нойони! Ось перед вами Киюв! Як його взяти?

Запала мовчанка. Ніхто не поспішав розкривати рота. Батий повернув голову через ліве плече і побачив Менгу.

— Мунке! Ти вже стояв раз перед ворітьми цього міста. Скажи — що нам робити? Менгу шанобливо вклонився.

— Брате, я радий, що знову стою тут. Орусути-кияни побили моїх послів. Тепер я прийшов сюди, щоб покарати зарозумілих! Тому в мене одна думка: брати місто приступом і знищити його! І ніяких перемов з обложеними!

— А ти, Субедею? — Батий перевів погляд на свого вірного пса, знаменитого старого полководця, що у свій час ходив не раз у походи з Чінгісханом та Джучі. — Що ти скажеш?

Худий жилавий старик поплямкав синіми губами, стягнув з голови сіру вовчу шапку і статечно вклонився. Його широке зморшкувате обличчя було суворе і темне, а вузькі вицвілі очі каламутилися проти вітру слізьми. Голос його, як і він сам, був сухий, скрипучий.

— Саїн-ханеї Батько йєка-монголів Чінгісхан, коли підступав до якого-небудь міста, завжди посилав попереду послів і пропонував обложеним почесні умови для здачі. Нерідко були такі, що піддавалися нам, і це рятувало кілька сотень чи й тисяч монгольських воїнів від неминучої загибелі. Так робив завжди і ти, джихан-гіре. Чому ж нині маєш відступитися від цього мудрого правила, заповіданого нам Священним Правителем?

Субедей перечив думці Менгу. Але він звик перечити джихангірам ще з часів Чінгісхана, бо покладався на його захист. А тепер за ним стояли слава великого войовника і літа, що збагачують людину мудрістю та безстрашністю.

Батий повернувся до своїх полководців — темників та тисячників, обвів усіх пильним поглядом, ніби чекав, що ті висловлять іншу думку, та всі мовчали. Тоді він поклав руку на плече "непереможному".

— Так, мій аталику [84]! Не будемо порушувати яси [85] Потрясателя Всесвіту. Пошлемо послів і нині — хай ніхто не скаже, що Саїн-хан учинив несправедливо!

Він плеснув у долоні — і в ту ж мить перед ним став сотник туленгітів.

— Привести полоненика!

Сотник враз щезнув. А Батий звернувся до Менгу:

— Брате, ти обіцяв знайти досвідченого терджумана. Він з тобою?

— Ойє!

— Давай його сюди!

Менгу кивнув Жадігерові — і той привів Добриню. Майже одночасно туленгіти поставили перед Батиєм виснаженого полоненика у драному половецькому чапані і теж з кангою, як і в Добрині, на гаю. Він був без шапки, і на його нічим не прикритій голові кучмилося густе русяве волосся, що спадало майже до пліч.

Щось дуже знайоме привиділося Добрині в його очах, в його обличчі. Та що — ніяк не міг уторопати. Знав напевне, що ніколи раніш не зустрічав цього молодика, і все ж не міг позбутися почуття, що знайомий з ним.

Цю загадку тут же розгадав Батий.

— Цей богол, — сказав він, — син киювського бея Думитра Ільяс. Підведіть його до міста і покажіть орусутському воєводі — хай упізнає сина. Може, зговірливіший буде...

Царевичі і нойони-баатури зацмокали язиками, заґелґотали:

— Дзе-дзе! Мудра думка! Хто ж піде послом? Батий повів оком по колу.

— Надамо цю честь нашому достославному братові Мунке.

— Небезпечно посилати джихангіра, — зауважив Субедей. — Орусити дізнаються, хто він такий, — уб'ють.

— Не уб'ють. У нас заложником залишиться Думитрів син, — заперечив Батий. — Та й не треба йти йому в місто — перемовиться на відстані, через рів.

— Дякую, брате, за ласку і довір'я, — схилив голову Менгу. — Хоча, правду кажучи, особливої радості від майбутньої посольської місії не відчуваю, бо впевнений, що закінчиться вона невдачею, як і взимку.

Та Батий підняв угору вказівний палець, промовив урочисто:

— Мунке! Скажи завтра Думитрові, що мені жаль знищувати таке гарне місто, якому немає рівних у цілому півсвіті — від Керулена до Дунаю. І якщо Думитрові воно дороге, якщо він хоче зберегти його для себе і своїх нащадків, то хай відчинить ворота і виведе в поле його мешканців. За це обіцяю всім життя, а Думитрові владу та життя сина... Якщо ж він не погодиться на це, то скажи, що син загине лютою смертю, і дай ніч на роздуми, а післязавтра вранці, якщо Думитро не прийме наших умов, виведи його сина перед Золоті ворота і привселюдно зламай йому хребта!

— Зрозумів, Саїн-хане, — схилив голову Менгу. — Зроблю все так, як ти сказав.

— І починайте по-справжньому облягати Киюв, — додав Бату, звертаючись до всіх. — Ми вже третій день тут — тож пора обступати його так щільно, щоб жодна миша не вислизнула з міста!

Він рушив до шатра, і всі розступилися і схилилися перед ним, утворюючи широкий прохід.

3

Добрині не пощастило в той день чи вночі зустрітися з Іллею. Лише наступного дня, коли після туманного ранку, що повільно піднімався з-за Дніпра, блиснуло сонце і осяяло все довкруг скупим осіннім світлом, доля звела їх віч-на-віч на майдані перед Золотими ворітьми. їх обох привели сюди.

Тепер Добриня пильніше придивився до полоненика.