Горить свіча - Малик Володимир

Дивилися, як беззвучно зіпають запіненими ротами їхні нещасні товариші, і дякували в думках Вічному Небу, що самі вбереглися від такої страшної долі. Влада великого хана безмежна і безпощадна. О аруах, аруах!

З високих київських заборол на це мерзенне дикунське видовище дивилися сотні киян і теж заціпеніло мовчали.

8

Уранці, поспавши всього годину чи дві, Добриня та Ілля помилися в лазні, яку жарко натопив Никодим, одяглися у все нове та чисте і, поснідавши, з'явилися до воєводи на його виклик.

У воєводи сидів ще не старий чернець. Чорна ряса у нього була застебнута на всі ґудзики, на голові — чорний клобук, довга борода спадала на груди, в руках — рівний, вишмульганий до блиску посох.

Хлопці привіталися, поцілували руку ченцеві, а Дмитро сказав:

— Ієромонах Іяникій, сіреч Оникій, великий книжник, доглядач і хранитель бібліотеки собору святої Софії, де зберігаються також книги князя Ярослава Мудрого, турбується долею книгозбірні. Питає — чи не варто було б переховати її у безпечніше місце?

— Татарове, кажуть, мають грецький вогонь, — вступив у розмову отець їяникій, — то можуть спалити і храм, і бібліотеку. А в ній зело велика мудрість зберігається! Не десятки і навіть не сотні, а тисячі книг. Багатство, можна сказати, нерукотворне. Дім можна відбудувати, храм Божий возвести заново, якщо згорить, а рідкісну книгу нічим не возмістиш... Отож єпископ і послав мене до влади світської і військової запитати — що робити? Переховати книги зараз у надійне місце чи почекати? Може, не такий страшний чорт, як його малюють?

— Батий страшніший за чорта, — сказав Ілля.

А Добриня додав:

— Він має не грецький, а китатський вогонь, що палить так само люто, як і грецький. І ніхто не знає, коли той вогонь полетить на нас — на початку облоги чи під кінець. Тож, мабуть, краще все цінне поховати заздалегідь. І не тільки бібліотеку.

Отець Іяникій пильно глянув на Добриню і промовив, звертаючись до воєводи:

— А сей муж, здається мені, каже діло. Я теж такої думки, що краще поспішити, ніж потім каятися. Так я скажу єпископові і вже сьогодні почну переносити найцінніші книги туди, де ніхто їх не знайде.

— Може, мої хлопці допоможуть вам, отче? — спитав Дмитро.

— Ні, ні, — аж замахав руками отець Іяникій. — Я сам. То буде тільки моя таємниця!

— А якщо, даруйте, ти загинеш? Хто ж потім знайде їх?

— Ще єпископ відатиме, де вони заховані.

— Воля твоя — тобі видніше, — з досадою стенув плечима воєвода. — А по-моєму, чим більше людей знатиме, тим безпечніше і спокійніше буде на душі. Хтось же та уціліє!

— Людей Батий припече, вони й викажуть тайник, а з мене хоч шкуру живцем здери — мовчатиму! Наша бібліотека цінніша за всі скарби Києва, і сховати її треба так, щоб вона збереглася до кращих часів! Амінь!

Отець Іяникій підвівся, поблагословив усіх десницею і вийшов, стукаючи патерицею по дощаній підлозі.

— Проводити мене не треба, — підняв він заперечно долоню. — Я сам.

Дмитро якийсь час дивився йому вслід, хоча той уже зачинив за собою двері, а потім підвів очі на сина та Добриню.

— Отець Іяникій, — великий книжник і мудрець, але тут він чинить не мудро. Ой, не мудро! Якщо він загине, якщо загине або помре єпископ, якому і без теперішніх клопотів залишилися три чисниці до смерті, то хто знатиме, де шукати бібліотеку?

— Нам треба ще витримати облогу, воєводо, а потім думатимемо про бібліотеку, — сказав Добриня.

— Ти гадаєш, не витримаємо?

— Сили дуже нерівні.

— Так, сили нерівні, але ми зробимо все, щоб не впустити Батия в Київ, а якщо незмога буде, то продамо життя якнайдорожче! Я для цього вас і покликав.

— Слухаємо, батьку, — схилив голову Ілля. Добре викупаний, підстрижений Василакієм, пристойно одягнутий, він дуже змінився, порівнюючи з тим, яким знав його Добриня ще вчора. Стрункий і ставний, хоча тендітніший за старших братів, він був схожий одночасно і на сестру Янку, і на Ісуса Христа, як його малювали на іконах. Тільки Янка була чорнява, а Ілля русявий. Зате на Ісуса Христа він був схожий і обрисами лиця, і мудрістю та ласкавістю якихось по-особливому людяних очей, і рівним проділом посеред голови, що розділяв його пишне світло-бронзове волосся.

— Слухаємо, батьку, — знову повторив він. Дмитро підійшов ближче.

— Я ось чого вас покликав... Беріть коней і їдьте на Копирів кінець. Там, як мені стало відомо, скупчилося на майданах та вулицях майже півтори тисячі бездомних іудеїв, що з передмість утекли в Київ. Розшукайте боярина Воротислава, який керує обороною Копиревого кінця, з ним зайдіть до рабина Ісаака Зайденберга і гуртом влаштуйте людей по дворах, щоб мали притулок і їжу. А коли з цим покінчите, відберіть з них чоловіків, здатних носити зброю, розбийте на десятки та сотні, наставте десятників та сотників, дайте всім мечі, луки, бойові сокири і визначте місця на валу, які вони мусять обороняти.

— Мені залишатися там? — спитав Ілля.

— Так, ти будеш там замість мене. Я повинен знати, що робиться кожного дня і навіть кожної години на тому кінці.

— А Добриня?

— Добриня допоможе тобі і повернеться назад. Я хочу послати його до Лядських воріт. Там боярин Домажир... Та й взагалі, всі ви будете моїми руками і моїми очима по всьому Києву, а особливо там, де можна чекати ворожого приступу. Поділ мене дуже непокоїть: вали там нижчі, і заборола слабші. Чи не перевести всіх подільців у Верхнє місто?

— Поки що не варто цього робити, — сказав Добриня. — Хіба коли стане дуже скрутно.

— Я теж так думаю. Тоді — йдіть! І кожного вечора повертайтесь додому, бо я хочу знати, що робиться у нашому нещасному обложеному Києві. Йдіть!

Копирів кінець, куди незабаром прибули Добриня та Ілля, був розташований у західній частині міста. З Ярославового города сюди вели могутні Іудейські ворота [87], від яких широка вулиця пролягала до Білгородських, або Західних, воріт [88], звідки починався Білгородський шлях. Тут, окрім корінного люду, мешкало чимало багатих євреїв, або, по-тодішньому, іудеїв — купців, гендлярів, лихварів, ремісників. Ще більше їх, особливо бідноти, тулилося за Білгородськими ворітьми, понад Білгород-ським шляхом, по схилах горбів, по ярах та понад річкою Глибочицею. Жили вони тут здавна, ще з десятого сторіччя, у невеликих дерев'яних та мазаних хатинах, нерідко в напівземлянках, шили чоботи, одяг, шапки, валяли валянки, виготовляли вози, збрую, бочки, діжки, верстати для ткання, займалися дрібною торгівлею, ледве зводячи кінці з кінцями, фурманували. Тепер увесь цей люд — з дітьми, домашніми тваринами та птицею, лантухами та вузлами, начиненими бідняцьким скарбом, рятуючись од видимої смерті, всунувся в Копирів кінець і запрудив усі майдани, вулиці та вузькі провулки. Значна частина їх уже познаходила притулок у своїх багатих одноплемінників та знайомих городян, але багато хто ще сидів разом з дітьми та стариками на своїх бебехах попід частоколами, трясучись від осіннього холоду.

— Біда! — похитав головою Ілля, спостерігши, як бліда змучена жінка пеленала посиніле, змокріле, закаляне немовля. — Біда прийшла на нашу землю!

Всюди стояв шум, ґвалт, як це завжди буває при багатолюдних скупченнях під час війни. Хтось розмовляв, хтось плакав, хтось лаявся. Мекали голодні кози на прив'язі, верещали діти. Базар — не базар, ярмарок — не ярмарок...

— Справді біда, — погодився Добриня і, зупинивши молодого гридня, що поспішав на вал, запитав: — Де нам знайти боярина Воротислава, хлопче?

Той збив шапку на потилицю, наморщив лоба.

— А хіба ви його не зустріли? Він щойно поскакав до воєводи Дмитра: не знає, яку раду дати цьому людові.

Добриня з Іллею переглянулися. Яка досада! Це ж вони десь розминулися на тісних київських вулицях!

— А до рабина як проїхати?

— До рабина? Та дуже просто, — махнув рукою гридень. — Беріть зразу ліворуч, потім праворуч, потім знову ліворуч і їдьте прямо — якраз упретеся в синагогу, а вже поряд з нею знайдете і хату рабина. Уторопали?

— Спасибі, уторопали, — відповів Ілля. — Синагогу я знаю.

Біля синагоги теж товпилися люди, але на майдані панувала тиша. На дерев'яному ґанку стояв невисокий чоловік у чорному одязі і щось промовляв до народу.

— Хто то? — спитав Добриня.

— Наш рабин, преподобний Ісаак Зайденберг, — відповів хтось із гурту.

Рабин говорив не поспішаючи, але гаряче, переконливо, і всі уважно слухали його. Поверх звичайного одягу на ньому була чорна накидка без рукавів — ротонда, на голові невелика кругла шапочка з чорного шовку, а в руці — молитовник, загорнутий у талес — білу хустину з чорними смужками.

— Про що ж він вам розповідав?

— Про єгипетську неволю... Як важко було тоді нашому народові... Такі ж страшні часи наступають для нас знову... Ой вей, вей! [89]

— Ну, не про це зараз треба говорити, — буркнув

Добриня і направив коня просто на натовп. — Розступіться! Дайте проїзд!

Люди розступилися — і два вершники під'їхали до синагоги, сплигнули з сідел прямо на ґанок. Промовець замовк, повернувся до незнайомців.

— Рабин Ісаак Зайденберг? — спитав Добриня. — Доброго вам здоров'я!

— Будьте і ви здорові. Так, я Ісаак Зайденберг. А ви?

— Ми посланці воєводи Дмитра. Ось його молодший син — боярин Ілля... Нам наказано всіх ваших людей поставити на постій по дворах, щоб ніхто не залишився на вулиці, а чоловіків, які здатні носити зброю, звести в десятки та сотні і визначити їм місця на валу.

— Атож, атож, — покірно погодився рабин, киваючи чорною шовковою шапочкою. — Але як це зробити — поставити стільки люду на постій? Не кожен киянин згодиться пустити.

— Для того ми і приїхали сюди, — заспокоїв його Добриня. — А зараз відпустіть людей! Залиште з кожної сім'ї лише одного старшого, і ми розведемо їх по дворах. І накажіть, щоб після обіду всі чоловіки від п'ятнадцяти років до шістдесяти зібралися до синагоги.

Рабин підняв над головою талмуд і, коли майдан затих, щось довго пояснював людям. Після того натовп враз сколихнувся, загомонів. Більша частина людей розійшлася, розтеклася по бічних вуличках і завулках. Залишилися тільки поважні чоловіки, голови сімейств, що наблизилися до ґанку синагоги і мовчки втупилися в двох молодиків, один з яких, як виявилося, був сином самого воєводи київського.

— Люди! — гукнув до них Ілля.