Зачаровані музиканти - Пагутяк Галина

І до кінця життя розгадувати таємницю їхньої загибелі.

Пан Миколай глянув на берег. Над хатиною перевізника Ілька теж курився дим, але живий, не примарний.У таку негоду він не зважиться переправлятися через Ріку.І охочих відрадить. І знову перед його очима постав двір Домницьких, передчуття майбутньої руїни й занепаду колись процвітаючого господарства. Миколай стріпався від води й приречено пішов туди, де під прикриттям верб чекав на нього кінь.

" Таж є ще мир на світі, — подумав він раптом. – Ні війни , ні пошесті, ні голоду.Треба цінувати те, що маєш, і не тужити за тим, що відходить. Адже Господь відає, що він чинить для нас. Мусить бути цього свідомий. І в його мудрості треба знаходити розраду в часи смутку. Ніхто не жиє без Бога. Хоч би не мав нічого, має Бога коло себе."

Під вербами було темно, але дощ там дошкуляв менше. Гнідий кінь дрібно тремтів, тулився теплими губами до Миколаєвої руки.І чоловік відчув теж, наскільки він безборонний супроти очей, що стежать за ним – очей духів води, лук і дерев.Їм, либонь, цікаве життя людей. Миколай не відчув страху, бо ж нічим не перешкоджає цим істотам.І вже йде, йде вже. Він поплескав коня по шиї, пригостив його кусником хліба і повів стежкою, що виходила до Західної брами.Хотів зайти до Лукаша. Чим ближче підходив до мурів, тим швидше набував виду шляхетного мужа, а не літнього чоловіка зі зраненим серцем. Вона не кровила, як у Олександра.Була всередині і він мусив її приховувати задля свого поважного стану. Ніколи б не наважився показатися на людях з відкритою раною. Що ж, і бідний його товариш теж приховував її довго...

Через пару неділь після похорону подвір’я Домницьких стало заростати травою, бо в цю пору всяке зілля несамовито росте вгору.Яношик повивозив усе, що було вартніше: килими, обруси, срібний посуд, перини, подушки, одежу.Вивіз і книжки, що теж вартували чимало.І всю худобину, окрім кількох коней, що збирався продати тут, в Журавному.Та все ще лишалося чимало добра, і за ним мали наглядати слуги Домницького Петро й Осип, найдосвідченіші й найчесніші.Пан Миколай сам їх рекомендував. Бо маршалка Боніфація і слід пропав, з того дня, як вмер дідич. Яношик ще не знав, що буде робити з маєтком. Кортіло йому усе продати, але не пасувало так скоро. Тим часом, майже щонеділі, після служби в костелі приїжджав на оглядини. І щосуботи Петро з Осипом косили траву, а де не могли попхати косу, виривали кропиву й лопухи роками.А вже до наступної суботи було, ніби не кошено. Трава заволоділа дахом, підривала фундамент."Се через дощі", — втішав себе Петро, гамуючи страх.Пивниця була замкнена, ключі мав тепер новий дідич, але в ній відчувався якийсь рух. "Щурі", — знову втішав себе Петро.У нього тепер часто сіпалася повіка на лівому оці. Зрештою, ніколи не жив отак, у порожньому домі, без людей.

Косячи траву Петро згубив мідного хрестика.Перетерлася сириця.Він зладив собі новий з двох патичків, а через два дні помітив, ніби щось лоскоче його на грудях, й побачив, що дерево пустило дрібні як павутина корінці.Мусив стратитися й купити собі залізного хрестика.Хоч дерев’яний є справжнішим, бо ж не на мідному й не на залізному хресті розіп’яли Спасителя, а на дерев’яному.

Не мав з ким поділитися своїми страхами.Найліпше було б висповідатися у священика. Але в свого, не чужого.За цим мусив їхати через Дністер. І поїде, як буде мати час. Лишити двір на самого Осипа він не хотів. Мало що може статись.Та й Осип геть вдурів: мало не кожної ночі бігав до вдови Грицихи, про яку казали, ніби вона зчарувала свого старого мужа на смерть, і вертався зрана зморений, як кінь після оранки. Та й потім цілий день дрімав. Петро не мав нічого проти того, бо молодий здоровий хлоп має свої потреби.Навіть трохи завидів йому: у жіночих обіймах забуваються всі страхи.Татари колись вивезли з села дівчину Петра, з якою хотів оженитися.Був він з-під Галича.Тепер замість села рівне поле.Тож Петро не мав до чого вертатися, і до кого. Сподівався вислужитися в нового дідича, купити трохи грунту, поставити хату, а там вже й господиню собі привести.

Та якби він знав, яку ціну має за це заплатити, днюючи й ночуючи в порожньому обійсті, де чути як коріння розриває землю, де в пивниці ночами дуднить, і звідти просочується зеленувате світло, то ліпше було б йому стати волоцюгою, втікти подалі чи найнятися до іншого дідича.Але пізно.Не помагала й свячена вода, якою Петро кропив усе, що здавалось йому якимись не таким. Раз вони під вечір сиділи з Осипом на ганку й дивились на пустку, на отворені двері конюшні, де залишився один лише старий кінь, на якому можна було поїхати до дідича й дати знати, коли щось станеться особливе. Тепер кінь скубав траву в садку, де вже висіли на гіллі маленькі зелені яблучка, що не набули ще жодного смаку, й такі самі, тверді як камінь, грушки. І ось що сказав Осип Петрові:

— Я, бра, вже би втік звідси давно, але пан обіцяв заплатити восени.

— Угу, — буркнув Петро, увесь блідий на лиці, аж зелений.

— Чуєш, Петре, моя Настя каже, що то не злий дух, раз не боїться свяченої води й хреста. То таке місце, розумієш?

І помовчавши, додав тихше:

— Таке місце...Не треба було тут ставити хату, аби їм не заважати.

— Кому не заважати?

— Тим, що живуть під землею і літають в повітрі. Колись їх було багато, і вони людей не боялися. Лише заліза боялися, не знаю, чому. Як стало більше заліза, то почали ховатися, в інші краї перебралися...

— То твоя чарівниця сказала?

Осип спохмурнів і вираз болю промайнув на його лиці:

— Хіба любити все живе – дерева, квіти, воду – се гріх? Господь усе це сотворив, а не диявол.І як хтось має ліпші очі чи вуха, то се дар Божий, а не диявола.

Петро аж рота розтулив від здивування, не знаючи, що відповісти на таку премудру мову.А Осип провадив далі:

— Восени підемо звідси, а тепер мусимо робити, що велить новий дідич. Вони слуг не скривдять.

Петро довго мовчав, а тоді спитав з викликом:

— А може, ти знаєш, що сталося з паничем, і від чого нагло вмер наш дідич?

— Не знаю, — зітхнув Осип. – Але вони знають.

— Хто вони?

— Ті, що живуть під землею і літають в повітрі.А як вони себе називають, ніхто не відає. Якби взнав, то дістав би над ними владу, таку як дідич має над нами, слугами.

— То закон має владу над нами, — заперечив Петро. – Пам’ятаєш, як небіжчик дідич казав? "Чоловік підкоряється не чоловікові, а закону" Наш дідич був учений, не те, що твоя Настя.

— Ба! – засміявся Осип. – Є розум, що з науки, а є розум, що мама дала, і ще треба помислити, котрий з них важніший.

На се Петро не знав, що відповісти.Не міг розділити в собі тих двох розумів.А може, й не мав жодного. Тим часом зійшла перша звізда на небі, просто над спаленою липою, чий вершечок стримів над буйними заростями дикого бозу.

...Може, то було й незле так жити: літо, тепло, уся робота – микати траву та догоджати старому коневі Сивульку.Бджоли роїлись, правда, звідкись прилітали цілі рої, від чого в саду аж чорніло.Шкода було лишати їх на погибель.Осип з Петром знімали рої й продавали, а гроші складали на чорний день.Вони вперто не визнавали себе слугами Яношика і восени мали піти з дворища.Куди самі собі побажають.То добре, що їхні вітці заслужили собі шляхетське становище, відзначившись у війні з турками.Але ні Петро, ні Осип не воювали.Коли були молодими, рвались, але пан Олександер не пустив від себе найкращих слуг. А потім настав мир.

За небіжки дідички і тут була пасіка, але одної зими в сильний мороз бджоли вимерзли, а згодом вулики струхлявіли і їх порубали на дрова. Петро пам’ятав, як добре горіло дерево, вкрите воском.

Потім рої скінчились, а в неділю з’явився дідич з чотирма гайдуками та своєю панею. Яношикова малжонка ходила по спорожнілих покоях і нарікала, що пахне стухлістю, і порох не зметено, але сам дідич був у доброму гуморі й сказав, що Петро й Осип шляхетського стану, і якщо його панусі не до вподоби порох, нехай пришле сюди своїх служниць. Видно, що павутиння і порох зовсім його не обходили, головне, що було сухо, бо слуги раз на три дні відчиняли вікна й двері. Яношик вічно кудись квапився: то в гості, то на хрестини, то у справах державних. То правда,але було помітно, що се місце йому неприємне, чуже. А раз так – не бути йому тут господарем. Згадав також Петро слова Осипові про недобре місце й подумав, що Яношик мусив щось таке чути.

— Ось, що, Петре, — раптом спинився дідич, — візьміть ключі й отворіть пивницю. Може, там мокро, вода підійшла.Хоч би гриб догори не поліз.

І знову ж таки Петро зауважив, а він тепер примічав усе, як ловець звірини, від безділля й самотності, що Яношик намагається показати себе перед малжонкою, який статечний з нього господар. Від того він ще більше спротивів Петрові, що не був ніколи жонатий. Петро взяв ключі, й смутний спогад вколов йому серце. Той, хто мав ключі від пивниці, і був господарем дому. Ключі означали владу. Правда, перші двері відмикав маршалок Боніфацій, але ключ брав у пана Олександера, не мав свого.Але Петро, хоч був старший над слугами, ніколи не спускався до пивниці сам.

Двері зарипіли, й коли Петро відслонив їх ширше, Яношик відскочив з криком:

— Єзус, що за...

Йому привиділись зелені руки, що тягнулись до нього з темного отвору, вимагаючи більше світла. Петро ж побачив лише свіжі лискучі пагони бузини, що розправились, коли відчинили двері.Але поза тим він встиг зауважити мерехтіння світлячків, що роїлись у пивниці.

Тієї ж неділі Миколай з Лукашем ходили на журавнівський цвинтар провідати свого приятеля. Звідти було видно дім Домницького, але тепер навіть комин ховався за зеленим пагорбом.Усюди було повно зелені, але там аж занадто.І хоч це здивувало, занепокоїло обох шляхтичів, ніхто не хотів говорити перший.Усі теорії залишались наразі непідтвердженими.Лукаш шукав розв’язку в книгах, Миколая більше цікавила особиста таємниця Олександера Домницького, так би мовити, ab ovo , й доля родинного гнізда.

На цвинтарі, під самим костелом не знайшлося місця. Домницьких, батька й сина, поховали не зовсім відповідно до їхнього суспільного статусу, однак ліпше було не зачинати цієї справи. Обидві смерті надто нагадували самогубство.Миколаєві довелося подарувати ксьондзові кобилу-дволітку, а біскуп не знав достеменно ситуації.