Неймовірні детективи (збірка) - Нестайко Всеволод

Така вже у нас робота, – він усміхнувся і розвів руками.

– Нічого-нічого. Я вас розумію, – Дикий зітхнув з полегкістю.

Але, стоячи на порозі, Горбатюк обернувся:

– Скажіть, а чому ви не хотіли відчиняти? І просили хазяйку сказати, що вас нема?

Дикий знітився:

– Просто… Зараз такий час.

– Когось боїтесь?

– Ні… але… – Семен Панасович явно не хотів продовжувати розмову.

– Ну, гаразд… ще раз вибачте… До побачення! – і капітан зачинив за собою двері.

Розділ XV

"Ще пара днів, і йому гаплик!" "Поможіть, хлопчики, я сама боюсь…"

Домовленість між капітанами Горбатюком та Попенком з одного боку і Женею та Вітасиком з другого була такою: хлопці заприсяглися не робити жодних спроб самостійного розшуку, а капітани твердо гарантували їм інформацію про весь перебіг розслідування справи агента СД.

Правда, за умови додержання цілковитої секретності. "Нікому чужому, сторонньому інформація не повинна передаватися!"

Чужому! Сторонньому!

Але хіба ж Милочка Петриківська була чужою, сторонньою?

Та це ж із неї все почалося! З її тата! Вона, можна сказати, найзацікавленіша у цій справі особа.

Тож коли хлопці дізналися про зустріч капітана Горбатюка з директором фірми "Варіант" Диким і про те, що підозри щодо нього дедалі зростають, мовчати було просто несила.

Хлопці кріпилися першу перерву, другу, а на третій уже не витримали, відкликали Милочку подалі за ворота школи, до зачиненого кіоску "Преса", щоб не почув ніхто справді чужий і сторонній, і, перебиваючи один одного, зашепотіли, озираючись:

– Агент СД, вважай, уже на гачку!

– Ще пара днів – і йому гаплик!

– Що? Що ви кажете! – прошепотіла вражена Милочка. – А хто, хто це?

Хлопці перезирнулися: говорити чи ні? То вже конкретна інформація, а слідство тільки починається, і капітани попереджали не раз – поки ведеться слідство і провина не доведена, називати підозрюваних не можна.

Але Милочка дивилася так благально, і такі в неї були очі, і вона ж таки не стороння, а найзацікавленіша особа…

– Директор фірми "Варіант", – одним подихом видихнув Женя.

– Дикий Семен Панасович, – видихнув Вітасик.

– Ой! Хлопчики! Ой, молодці! То, значить, недаремно я хвилювалася. І вас турбувала недаремно, – вдячний погляд Милочки був нагородою хлопцям за їхні переживання.

На цьому інформація вичерпувалася, бо хлопці й самі більше нічого не знали – Горбатюк у подробиці їх не втаємничував.

Але й цього було досить, щоб Милочка дивилася на них, як на героїв. До кінця перерви і взагалі до кінця того дня Женя й Вітасик ходили, як янголи по хмарках.

Але наступного дня вони впали на грішну землю.

На першій же перерві, відкликавши хлопців убік, Милочка прошепотіла:

– Тато сказав, що все це – нісенітниця! І агент СД, і директор фірми, і всі підозри. Той Семен Панасович Дикий – дуже порядна і чесна людина. І скоро міліція в цьому впевниться.

– Ти сказала татові?! – жахнувся Женя.

– Нащо?! – сплеснув руками Вітасик.

– А що – я могла мовчати? Це ж його стосується! Безпосередньо! – вона дивилася так, що доводити їй щось було просто неможливо.

Хлопці були в той день як у воду опущені. Це ж як дізнаються капітани, що вони розказали Милочці (а професор Петриківський мовчати, мабуть, не збирається, раз хоче довести міліції порядність і чесність Дикого), хоч хрестись і тікай.

Вони відчували себе зрадниками й нікчемами. Довго вагалися і нарешті вирішили – піти й сказати Горбатюку все як є, покаятися. Завжди краще самому признатися, ніж чекати, поки тебе, як кошеня, носом тикнуть у твою шкоду.

Тим більше вони зарані домовлялися, що прийдуть сьогодні до Степана Івановича дізнатися про новини у справі агента СД.

Капітана Горбатюка на місці не виявилося. Вони чекали його три години, але він так до кінця робочого дня в райвідділі й не з'явився.

А коли вони наважилися нарешті звернутися до чергового, той їм сказав:

– Не чекайте, хлопці, його вже не буде.

Так Женя і Вітасик ні з чим і пішли.

Була субота, і все відкладалося аж до понеділка. А в неділю вранці до Вітасика прибіг захеканий, схвильований Женя. І зашепотів, задихаючись:

– Ходімо! Швидше! Є справа. Нагальна.

– Що таке?

– Потім. Скажи батькам, що на цілий день…

– Тю!.. А я ж домовився з батьком лагодити мій велосипед…

– Відкладеш! А це – невідкладне.

– Та що таке?

– Кажу – нема часу. Потім. І попроси хоча б кілька гривень. Треба.

– Ну ти даєш!

– Швидше. Бо запізнимось. Давай!

Добре, що Григорій Тарасович був, по-перше, взагалі добрий чоловік, а по-друге, у нього на цю неділю були ще й свої особисті плани, крім Вітасикового велосипеда. І за хвилину Вітасик із червінцем у кишені ("Бо ж поїсти треба буде! Що тобі кілька гривень?" – сказала мама) вже біг разом із Женею сходами вниз.

– То що таке – ти можеш сказати? – на бігу спитав він Женю. – Куди ми?

– На вокзал. На електричку.

– Чого?

– Там нас Милочка чекає.

– Що?!

– Вона подзвонила мені по телефону і… мало не плакала, просила…Вітасику боляче кольнуло в грудях, що не йому, а Жені подзвонила Милочка. Але на особисті переживання часу зараз не було.

– А що трапилося?

– Сказала, що подробиці розкаже, але щось із татом і з агентом СД. Треба, сказала, простежити, куди їде тато.

– А ти ж казав – ніколи не будеш стежити.

– Це вона стежити хоче. За власним татом. Може, йому допомога потрібна. І що я міг зробити, як вона: поможіть, хлопчики, я сама боюсь…

Проте перш ніж попрямувати за хлопцями на вокзал, ми з вами мусимо повернутися у вчорашній день, у суботу. Щоб дізнатися, чим то був так заклопотаний капітан Горбатюк, що не вийшов на зв'язок з хлопцями, як обіцяв.

Розділ XVI

Четвертим в операції взяв участь Стинг

У суботу годині об одинадцятій ранку в кабінеті капітана Горбатюка задзвонив телефон.

– Приїжджайте негайно, – не привітавшись, не назвавшись, вимогливо проказав схвильований тонкий, наче жіночий голос.

– Хто це? – спитав капітан.

– Приїжджайте, бо його, здається, забрали.

– Хто забрав? Кого?

– Пожильця мого, Семена Панасовича.

– Хто, хто забрав? – капітан нарешті зрозумів, що дзвонить хазяйка Дикого.

– Двоє якихось. Урки, по-моєму. Швидко давайте, бо не встигнете. На машині. Номер запишіть…

– Машина яка? Марки якої? – записуючи помер, спитав Степан Іванович.

– А біс її знає, низьконоса така. На праску схожа.

– Колір?

– Світла. Сіра. Давайте. Бо дуже він хвилювався.

– Коли це було?

– Хвилин двадцять тому. Поки я додзвонилася…

– Які вони, ті двоє?… Один високий, із довгим світлим волоссям? Другий із чорною бородою і з сережкою в одному вусі? Так? – Ви їх що – знаєте?

– Я зараз приїду.

Поклавши трубку, Горбатюк тут-таки зв'язався з автоінспекцією: попросив затримати світло-сіру машину і назвав номер.

А сам поїхав до Жовтневого. Він і так збирався туди їхати. У справі розбійного нападу на кафе.

Хазяйка зустріла його на порозі, зосереджена і серйозна.

– Розказуйте, що тут у вас трапилося.

– Ну що… Зранку він нервував дуже. Бачу, весь час у вікно позирає, ходить по хаті, ходить. Я йому: "Чого це ви?" А він: "Мусить один товариш під'їхати. Не знаю, чи встигне". – "Ви що – знову кудись їхати намилились? От непосидючий", – кажу. А він: "Така вже моя доля…" Пішла я на кухню поратися. Раптом заходить – блідий як стіна. "Слухайте, от вам номер телефону. Якщо вони мене заберуть, подзвоните. І сховайтесь, наче вас нема вдома. І номер машини скажете…" І назвав. Здивувалася я – що таке?… Визирнула у вікно: ідуть двоє, чорнобородий, із сережкою, і високий волосатий. А біля воріт машина. "Казав: товариш, а їх двоє", – думаю. Хотіла ще спитати, а він: "Ховайтесь швидше! Я вас благаю!" Бачу, він так хвилюється, шаснула я у комірчину в передпокої, двері причинила, зачаїлася. Чую – стукають. Клацнула клямка – відчинив він. "А-а. Нарешті. Застали-таки", – хтось із тих двох весело так. "Що ж ти, зараза, нас за носа водиш! Гадаєш, ми жартуємо? – це вже другий, сердито. – Хазяйка вдома?" – "Нема". – "Це добре. Не доведеться з нею возитися". – "Я ж сказав, гроші не мої, спільні, без правління не можу, а правління…" – "Не мели дурниць! Поїхали". – "Куди?" – "Він сам хоче з тобою поговорити". – "Я нікуди не поїду". – "То залишишся тут навіки". – "Перо в бік – і всі діла?" – "Не дригайся, бо…" Більше я нічого не чула. Вийшли вони. У комірчині віконце маленьке. Дивлюся – пішли усі троє. Він посередині, вони по боках. Сіли в машину– поїхали. Ну, я одразу дзвонити…

Капітан слухав її, не перебиваючи. Подумав тільки: "Згодився мій папірець із телефоном". Ставити питання бабусі навіть не довелось – так доладно вона все розповіла. Горбатюк подякував їй за кмітливість і оперативність. І вийшов надвір.

"Що ж таке? Виходить, Дикий не в контакті з Циганом і Рудим, а навпаки – в конфронтації. Якщо вірити хазяйці, то картина ясна: рекетири Циган і Рудий шантажують підприємця Дикого. А може, це блеф? Щоб сплутати карти. Може, вони навмисне розіграли п'єсу для хазяйки, щоб замести сліди. І всі зникнуть, відчувши, що міліція сідає їм на хвоста?… Не будемо робити поспішних висновків… Почекаємо повідомлень від автоінспекції. Треба подзвонити черговому".

Капітан, який у поспіху забув мобільний телефон, поїхав на пошту. Можна було, правда, завітати до Жовтневого райвідділу, але там усі знали, що Горбатюк розслідує справу про кафе, а тут щось нове, доведеться пояснювати, розказувати, не той зараз настрій.

Телефонна кабіна була вільна. Капітан привітався з Марусею – гарненькою дівчиною, що сиділа на прийомі й видачі переказів і допомогла відшукати Дикого. Маруся закивала йому привітно, але в очах чогось був неспокій.

Зайшов до кабіни, набрав чергового.

– Привіт. Горбатюк. Від автоінспекції не було нічого? Що ж, почекаємо. Запиши, будь ласка, прикмети і передай їм. Значить, троє. Один лисий, з сивими вусами. Директор фірми Дикий. Очевидно, жертва. Двоє інших – злочинці: Рудий і Циган. Рудий високий, з довгим білявим волоссям. Циган – нижчий, чорнобородий, із сережкою у лівому вусі. Можливо, озброєні. Бути обережними. Через півгодини передзвоню.

Двері кабіни не зачинялися, були напіввідхилені. І раптом Горбатюк побачив, як слухає його розмову Маруся. Аж шию витягла, напружилася, і в очах не лише цікавість, а й переляк. Перехопивши його погляд, вона одразу опустила очі. І капітанові згадалися враз слова Дикого: "Я був майже певен, що та дівчина на пошті доповість вам.