Неймовірні детективи (збірка) - Нестайко Всеволод

Потім зітхнув і сказав:

– Не буду я більше цим займатися.

– Чим?

– А всім оцим… шпигунством. Не хочу стежити, стукати.

– А ти хоч знаєш, що таке стукач? Стукач – це коли своїх зраджує. Своїх, розумієш? А це ж бандюги. Так що ж – хай вони з людей збиткуються, мордують їх, гроші одбирають, б'ють, убивають. А ти чистенький сидітимеш, до вікна одвернувшись. Як у тролейбусі. Щоб місцем бабусі не поступитися.

– Тобі добре говорити! Тебе мордою по асфальту не розмазували. – Злякався, значить… Просто злякався.

Женя скипів:

– Я – злякався?! Я не злякався! А от ти б злякався. Точно! По собі судиш.

Вітасик образився і пішов. Вони посварилися.

Агент СД міг спокійно продовжувати свою таємну діяльність.

Розділ XII

Несподівана інформація Клавдії Іванівни

Сусідка Дорошенків Клавдія Іванівна працювала на пошті, приймала і видавала грошові перекази. її відділення зв'язку було аж на околиці міста, куди вона добиралася на швидкісному трамваї майже сорок п'ять хвилин, цілий урок. Всі радили їй поміняти роботу, перевестися в якесь інше поштове відділення, ближче, але вона й слухати не хотіла. Вона працювала на одному місці понад тридцять років. Понад тридцять років за вікном, де вона сиділа, шепотів листям ліс, який вона любила з дитинства, бо жила тут-таки, неподалік од пошти, у маленькому батьківському будиночку. Потім батьки померли, а будиночок знесли (на тому місці звели новий корпус санаторію). І Клавдії Іванівні виділили однокімнатну квартиру в новому будинку, поряд із Дорошенками. І хоч мешкала вона тут уже кілька років, але ніяк не могла звикнути до нового місця, її весь час тягло туди, на рідну околицю. Клавдія Іванівна була самітня і з усіх радостей життя знала хіба що свою роботу, свій рідний ліс на околиці міста і ще – театр. Вона була завзятою театралкою, і свою відпустку брала у два прийоми: дванадцять днів улітку відпочивала в будинку відпочинку, там же у лісі на околиці, по сусідству з поштою, а решту восени чи навесні, щоб поїхати до знайомих у Москву або Петербург – походити по театрах.

І сьогодні вона якраз приїхала з Москви і увечері завітала, як завжди, до сусідів Дорошенків поділитися враженнями. Вона довго розказувала про московські спектаклі. А потім раптом сплеснула руками:

– Ой! Я ж вам не розказала, що у нас було на пошті перед самісіньким моїм від'їздом до Москви!.. Не повірите! Просто детектив. Сиджу я, значить, як на голках, кінець дня, через три години поїзд, а ще ж треба заїхати додому по валізу, нервую. Дивлюсь, заходить на пошту… хто б думали?… Академік Яворський, чоловік заслуженої артистки Маріанни Яворської. Я його добре пам'ятала. Кілька разів бачила на прем'єрах. Мені його знайома білетерка показувала: оце, каже, академік, чоловік нашої Маріанни Сергіївни. Та й він видний такий, високий, стрункий, із сивиною. "Менський", як кажуть поляки. Зайшов, сів заповнювати бланк. Подає. Дивлюсь – і очам не вірю. По-перше, сума! Сорок тисяч. По-друге, прізвище на зворотній адресі зовсім не Яворський, Добровольський. Я добре запам'ятала. І адресований переказ директору якоїсь фірми Дикому Степану чи Семену, точно не пам'ятаю. І назви фірми не пам'ятаю. Хвилювалася дуже, з несподіванки. І сорок тисяч треба ж було перерахувати. А я ж поспішала… Рахую, а сама думаю: "Чого він їхав здавати гроші аж сюди, до нас, як живе у центрі міста, я точно знаю. І прізвище чуже. І сума така. Щось не так". Бачу – і він нервує, аж випіки на щоках. То зиркне на мене, то одведе очі, то зиркне, то одведе. Нарешті перерахувала я гроші, виписала квитанцію, пішов він. А тут інкасатор приїхав. А потім я вже боялася, що на поїзд не встигну. З начальницею я ще заздалегідь домовилася, що вона мене в кінці дня підмінить. Тож я нікому нічого про свої сумніви й не сказала у той день. Чого, думаю, паніку на ходу піднімати. Може, я й обізналася. Може, то справді якийсь Добровольський, а не Яворський… Але потім у поїзді, і згодом у Москві весь час думала про це, згадувала і впевнилася – то був-таки він, не могла я помилитися. Я ж його не один, а кілька разів бачила на прем'єрах. А у мене зорова пам'ять чудова.

Вітасик весь напружився, слухаючи Клавдію Іванівну. Але й слова не промовив, не виказав свого хвилювання. Вони з Же-нею домовилися батьків поки що у справу агента СД не втаємничувати.

– Ну що ж, випадок цікавий, – сказав Григорій Тарасович. – Але криміналу тут нема. Якби ж був якийсь злодій, а то академік, відома на весь світ людина.

– Може, він співвласник тої фірми, – висловила припущення Вітасикова мама. – І не хоче, щоб поки що хтось знав про це.

– Можлива річ, – підтвердив Григорій Тарасович. – Зараз час підприємливих людей, активних. Чому такою заповзятливою людиною не може бути академік?

– Різна буває заповзятливість у наш час, – скептично промовила Клавдія Іванівна. – Оно пишуть про фірмочки, які "одмивають" брудні, награбовані, нечесні гроші. – Бувають, певна річ, і такі, – погодився Григорій Тарасович. – Але гадаю, що гроші академіка Яворського все-таки чисті.

Клавдія Іванівна пішла від Дорошенків незадоволеною. Крім театру, вона ще захоплювалася детективними романами, і їй було прикро, що сусіди не підтримали так гаряче, як вона сподівалася, її кримінальної версії випадку на пошті з академіком Яворським.

Вона ж не знала, що не всі Дорошенки були одностайні у своєму скептичному ставленні до її розповіді. Вітасик, на жаль, не міг при батьках сказати Клавдії Іванівні, що він про це думає.

А думав він от що:

Гроші академіка Яворського безперечно чисті, а от фірмочка Степана чи Семена Дикого явно нечиста, займається здирництвом, шантажує вчених. І Рудий та Циган, які хотіли розмазати Женю по асфальту, очевидно, і є агенти СД – агенти Семена Дикого, директора фірми. Ех, як ми недоречно посварилися з Женькою! Що ж робити? Іти самому до капітана Горбатюка? Женька більше з ним контактує. Та й здивується капітан, що я сам прийшов. Пояснювати – значить, розказувати, що Женька не хоче більше займатися розслідуванням, не хоче бути "стукачем".

Все зводилося до того, що з другом треба миритися. І, засинаючи, Вітасик вирішив завтра ж після школи йти до Жені.

Хоча винен у сварці був не він, а Женя. І ви знаєте, як це не просто для самолюбства в такій ситуації зробити першим крок до примирення.

Розділ XIII

"Біднувато живете. Треба жити краще…"

Настрій був у Жені поганючий. Головне – через оту сварку з Вітасиком. І в школі другий день не був. Уже скучив за класом. Коли щодня ходиш, то мрієш хоч день погуляти. А як два дні пропустиш, то вже й нудишся. І рани на щоці й носі хоч і взялися струпом і майже не боліли, але заважали. Ні тобі усміхнутися, ні носом шморгнути: наче маска на обличчі. А як у дзеркало глянеш – плюнути хочеться: пика, як у поліського злодія.

Пробував писати вірші – і вірші не пишуться. Якась нудота з-під пера виходить:

Надворі дощ, надворі мряка.

Бреде з опущеним хвостом

Кульгавий і брудний собака,

Що хоче їсти і…

Останнє слово – рима – ніяк не придумувалося, крутилося тільки слово "котом"… І тут подзвонив телефон. Женя зняв трубку.

– Алло!

– Здоров! Як ти себе почуваєш, сусідо?

Женя не одразу впізнав голос Пищенка. Тільки коли той спитав:

– Батьки дома? Поклич когось!.. – Женя нарешті догадався.

І розгубився, не знаючи, що сказати.

– Ти що – не чуєш? Алло!

– Чую… Нема нікого, – нарешті вичавив із себе Женя.

– От і добре. Я зараз зайду, – і Пищенко поклав трубку.

Женю охопила паніка. Що ж робити? Що робити? Пускати? Не пускати? Дзвонити в міліцію? Батькам? Кинутися до сусідів? Він відчув себе у власній квартирі, як миша у мишоловці. Він не встиг нічого вирішити. Нікому не подзвонив, ні до кого не кинувся.

І коли Пищенко постукав (саме чогось постукав, а не подзвонив), Женя покірно відчинив йому двері.

У квартирі одразу запахло французькими парфумами.

– Овва! Здорово він тебе, зараза! – співчутливо сказав Сергій Данилович, глянувши на Женю. – Ну нічого. Він у мене получить. Вже получив і ще получить… Власне я зайшов, щоб вибачитися за цього придурка перед тобою і твоїми батьками.

– А я нічого батькам не сказав, – тихо промовив Женя.

– І менти не знають? А що ж ти сказав?

– Що впав… послизнувся…

– Ну-у молодець! – розцвів Сергій Данилович. – Оце я розумію! Це по-нашому!.. Ти на нього зла не держи, на того Цигана. Він шизик, у дурдомі навіть лікувався… Вони вчора мені як сказали – я їх мало не повбивав. Це ж треба! Сусіду отак розмалювати!.. – він зітхнув. – А взагалі – нащо тобі оті менти? Нащо ти з ними зв'язався? І Шипуля на вас з дружком ображається. І Григораш. Інші хлопці теж. Воно тобі треба?…

Жені перехопило подих. Звідки він знає? Все знає – і про Шипулю, і про Григораша… Звідки? Сергій Данилович наче прочитав його думки, усміхнувся, по-хазяйськи походжаючи по кімнаті:

– Все знаю. У нас, брат, інформація, як в інформаційній агенції УНІАН. Всі про всіх знають. Час біжить швидко, строки в тюрмі закінчуються, хлопці виходять… Усяке трапляється… Я ж і кажу – воно тобі треба? – знову усміхнувся.

У Жені мурашки побігли по спині від тієї усмішки.

– А живете ви біднувато, – Сергій Данилович обвів поглядом кімнату. – Можна краще жити.

Женя почервонів.

– Подумай над тим, що я тобі сказав. Ти мені подобаєшся. Я б хотів, щоб із тобою все було гаразд. Приходь у гості… – він іще раз обвів поглядом кімнату і повторив: – Біднувато живете. Треба жити краще. Ауфвідерзеєн!..

Він пішов, лишивши запах дорогих французьких парфумів.

Женя ніяк не міг заспокоїтися. Серце шалено калатало в грудях. Він не був боягузом. Але зараз його охопив нестримний слабкодухий страх. Він відчув себе маленьким беззахисним кроликом, якого кинули у клітку до хижаків. Таким самотнім і нещасним він не відчував себе навіть у найстрашніші хвилини минулих пригод.

"Ну, нащо, нащо я посварився з Вітасиком, нащо наговорив йому образливих слів? Сам, сам же й винен. Треба дзвонити й миритися. Негайно!"

Але телефон Дорошенків мовчав, не озивався. Хоча уроки уже давно закінчилися. Женя був у відчаї.

І тут прийшов Вітасик.

Миритися.

Женя так зрадів, що не витримав і на радощах заплакав.

– Що? Що з тобою? – злякався Вітасик.

– Нічого. То я од радості. Що ти прийшов. Тут таке було… – і Женя розповів йому про візит старого шахрая.

Вітасик спохмурнів.

– Залякує… Авжеж… Значить, боїться.