Неймовірні детективи (збірка) - Нестайко Всеволод
Ти йому небезпечний.
– І ти.
– У мене, до речі, теж нові факти, – і Вітасик переказав Жені розповідь Клавдії Іванівни.
– Все ясно, – похитав головою Женя. – Злочинна організація. І Циган, і Рудий, і Пищенко – всі там.
– То що ж – мовчатимемо?
Женя зітхнув і одвернувся:– Не знаю.
– Можна бути або з тими, або з цими. Третього не дано. По-моєму, Пищенко хоче тебе перевербувати. Судячи з його слів. Може, хочеш до них перекинутися?
– А ти хочеш знову посваритися?
– Ні… Слухай, давай так домовимося – стежити, шпигувати не будемо, але розказати про все, що ми знаємо, по-моєму, треба. Надто важлива інформація.
– Так. Мабуть, треба. Будь що буде! – Женя махнув рукою.
Розділ XIV
Третя розмова капітанів. Терміновий виїзд у Жовтневе. Знайомство з Диким. Підозри збільшуються
Вони сиділи, як завжди, на балконі свого дванадцятого поверху пізно ввечері, після важкого робочого дня. За рідкісними винятками вони майже щодня зустрічалися – один вечір у Горбатюка, другий – у Попенка. Так уже в них було заведено відтоді, як одержали квартири в одному будинку, на одному поверсі.
– Отже, підсумуємо, що зроблено у справі агента СД. Спершу ти, потім я, – сказав капітан Горбатюк.
– Ну, після того, як хлопці розповіли про інцидент у поштовому відділенні, я, вибравши вільну хвилину, подався туди, поговорив із Клавдією Іванівною. Дуже славна жінка, виявила справжній ентузіазм, відшукала і саму квитанцію, і запис у комп'ютері. На квитанції, як ти знаєш, пишеться лише населений пункт і прізвище. Але й цього вистачило. Яворський переказував гроші у приміське селище Жовтневе. Там, слава Богу, лише одне відділення зв'язку. Я поїхав туди, і поштарка Маруся, теж симпатична дівчина, одразу назвала мені адресата, показала переказ, по якому директор фірми "Варіант" Дикий Семен Панасович одержав гроші. Маруся його добре пам'ятала, бо не щодня бувають такі перекази. Чим займається фірма і що за людина Семен Панасович Дикий, з'ясувати поки що не встиг. Просто не зміг. Офіс фірми на замку. Семена Панасовича вдома теж не було. Власне, офіс міститься в його помешканні. Він знімає дві кімнати у приватному будиночку, хазяйка якого сказала, що вона його майже не бачить, він весь час кудись їздить, дома не сидить. Сім'ї в нього нема, живе сам. Хоча чоловік уже й не молодий – лисий, з сивими вусами. Не п'є, не гуляє. Більше нічого сказати про нього хазяйка не змогла. "Може, каже, й хороший чоловік, а може, й пройдисвіт… не знаю…"
– Ясно, – сказав Степан Іванович. – Ну, а мої підопічні, Циган і Рудий, просто пройдисвіти, злодії та шахраї без усяких "може". Циган – це Комаров Євген Романович, а Рудий – Мамлюк Аркадій Семенович. Встановити їхні імена було не дуже важко, оскільки обидва у нас на обліку, мають по одній судимості. Проте відомостей, що вони стали підприємцями, поки що нема.
– Стьопо, треба було б постежити за квартирою Семена Панасовича у Жовтневому. Бо так ми з місця не зрушимо, – сказав Анатолій Петрович. – Тепер уже ясно, що зв'язок між фірмою "Варіант" і академіком Яворським безпосередній. Не думаю, щоб академік добровільно переказав сорок тисяч Дикому, хоч і підписався Добровольський.
– Я теж про це думав. І це не дуже й важко. Хоч і знову ми починаємо справу приватно. Якраз у Жовтневому мої хлопці "пасуть" зараз одного дядечка, який проходить у справі про розбійний напад на кафе. Я їх попрошу, вони кинуть оком і на офіс Дикого.
– А от хлопцям треба категорично заборонити займатися розшуком, стежити і підглядати. Бо це погано скінчиться. Хоч Женя й не признається, відмовляється, але оті сліди на його щоці й носі – не результат випадкового падіння, як він каже. Я певен.
– Та скільки ж уже говорилося. Я весь час наполягаю, щоб вони самі нічого не робили.
– То такий народ, що треба ставити питання руба.
– Мабуть, доведеться.
Так несподівано й категорично було вирішено питання про участь Жені й Вітасика у розслідуванні справи про агента СД.
Наступного дня хлопці капітана Горбатюка доповіли з Жовтневого, що до офісу фірми "Варіант" приходили Рудий і Циган – питали Дикого. Та, крім старої хазяйки, нікого не застали. Покрутилися на вулиці, почекали трохи і поїхали ні з чим.
А надвечір з'явився Дикий. Капітан Горбатюк негайно виїхав у Жовтневе.
Довго не відчиняли.
Степан Іванович помітив, як у вікні мелькнула лисина й вуса.
Але й після цього не відчиняли. Горбатюк загрюкав у двері дужче й вимогливіше. Один з його хлопців стояв на вулиці біля воріт, другий ховався за сараєм. Нарешті дзвякнула клямка, і на порозі з'явилася хазяйка, маленька гостроноса бабуся у хустці і теплій безрукавці:
– Хто це двері виламує? Що таке?
– Пробачте. Довго стукав, вирішив, що не чуєте. Мені Дикого Семена Панасовича.
– Нема його.
– Пробачте… Мені здається, ви помиляєтесь.
– Коли здається, перехреститися треба.
Капітан був у цивільному, і хазяйка виявляла твердість і непохитність. Капітанові не лишалося нічого, як тягти службове посвідчення. Хазяйка піднесла його до світла, що падало з сіней, уважно роздивилася.
– Так би й сказали. Проходьте.
Вона пропустила Горбатюка в хату, защепила клямку й гукнула від дверей:
– Семене Панасовичу! Це з міліції. Виходьте!
З дверей другої кімнати визирнула лиса голова. Очі були стривожені:
– Ви до мене?
– Семен Панасович Дикий? Добрий день! Якщо дозволите?
– Заходьте.
Кімната, у яку зайшов Горбатюк, була заставлена шафами. Ні стільців, ні столу не було. Лише біля вікна стояло ліжко з пірамідою подушок, під мереживним покривалом, накритим зверху гаптованим рушником.
Дикий провів його далі, у сусідню кімнату. Тут уже стояв великий стіл, багато стільців, диван. На стіні висіли якісь діаграми, графіки і портрет сивого бороданя, не знайомого Горбатюку. Це, мабуть, було робоче приміщення фірми "Варіант". Капітан помітив ще одні двері, які вели у передпокій і надвір – другий окремий вхід. "Для маневру", – подумав Степан Іванович.
– Сідайте, – запросив Дикий. – Чим зобов'язаний?
– Пробачте, будь ласка, за пізній візит. Але ви так рідко буваєте вдома, що піймати вас просто неможливо.
– Так. Я багато їжджу. Такий зараз у нас період. Організаційний. Багато різних справ. Фірма тільки починає свою діяльність…
"Гарна діяльність!" – не без іронії подумав капітан і спитав:
– А якого, пробачте, роду ваша діяльність? Якщо не секрет? – Взагалі-то не секрет. Але я людина забобонна і не люблю анонсувати справи, успіх яких залежить до певної міри від збігу обставин, випадковості й удачі.
"Ловко закручує!" – знову подумав капітан.
– Але все-таки… Хоч натякніть.
– Діяльність наша пов'язана з науково-технічним прогресом, із впровадженням нової технології. Одне слово – з наукою.
"От-от! Спеціалізація на шантажі вчених. Хитро!"
– Трохи, правда, туманно… Але… дозвольте поставити вам кілька питань…
– Якого характеру? – очі Дикого дивилися пильно й пронизливо.
– Ви, звичайно, можете не відповідати. Розмова у нас неофіційна, приватна. Це аж ніяк не допит… Якщо ви вважаєте, що відповіді можуть вам зашкодити, ніхто вас змушує.
– Питайте. Я здогадуюсь, що вас цікавить. Я був майже певен, що та дівчина на пошті доповість вам. Так дивилася…
– Ви помиляєтесь. Вона нам не доповідала. Та оскільки ви самі зачепили цю тему…
– Так. Я одержав велику суму грошей. Для фірми. Але… не знаю від кого.
– Що? – капітан глянув Семену Панасовичу просто у вічі: "Ну й ловкач!"
Дикий очей не відводив:
– Ви не вірите. Але це правда. От дивіться, – він витяг із кишені і простягнув капітанові жовтуватий чотирикутничок цупкого паперу – талон до поштового переказу. На зворотному його боці було написано: "Прийміть мій скромний внесок у благородну справу вашої організації. Бажаю успіху. СД". На переказі було прізвище – Добровольський Станіслав Олександрович. Але за вказаною адресою такий не проживає. Та й квартири сімдесят сім у тому будинку немає. Остання – п'ятдесят восьма.
– Цікаво, – усміхнувся Степан Іванович. – Але трохи дивно. Вам не здається?
– Я розумію, – погодився Дикий. – Повірити важко. Але це так. Я кажу правду.
– Ви поклали гроші на рахунок фірми?
– Авжеж. Це можна перевірити.
– Але право розпоряджатися фінансами фірми належить вам?
– Так, – він почервонів. – Але існує правління. – Воно знає про анонімний грошовий переказ?
– Ще ні. Всі у роз'їзді.
– Вам не здається дивною сума переказу?
– Та здається.
– Невже ви вважаєте, що це подарунок чесного доброго дядечка?
– Ви гадаєте, що… – Дикий не договорив: в очах його майнув переляк.
– Вам не спадало на думку, що хтось хоче "відмити" гроші, зароблені на зброї або наркотиках?
– Я не подумав про це, – він то червонів, то бліднув.
– А що ви можете сказати про Цигана і Рудого?
– Нічого. Не знаю… ні Цигана, ні Рудого.
– Справжні їхні прізвища Комаров Євген Романович та Мамлюк Аркадій Семенович.
– Ні. Не знаю таких, – похитав головою Дикий.
– Дивно. А вони сьогодні приходили, питали вас. Один такий високий, з довгим білявим волоссям. Другий нижчий, чорнобородий, з сережкою в одному вусі.
По обличчю Дикого пробігла тінь, очі оскляніли, на вилицях заходили жовна.
– Не пригадуєте? – спитав Горбатюк.
– Ні, – крижаним голосом сказав Дикий.
– І прізвище Пищенко нічого вам не говорить? Сергій Данилович? С. Д.? – на останніх двох літерах Горбатюк зробив наголос, вимовив їх із притиском.
Дикий опустив очі.
– Ні. Нікого з названих вами осіб я не знаю. Не знайомий із ними. У вас, видно, якась хибна інформація.
– Можливо… можливо… Але погодьтеся, що на моєму місці ви теж не дуже задовольнилися б нашою з вами розмовою. Багато непереконливого і, я б навіть сказав, підозрілого.
– Я згоден.
– Хоч у цьому нема суперечностей.
– Але повторюю – я кажу правду. Рано чи пізно ви переконаєтесь у цьому.
– Буду радий, якщо це станеться. На всяк випадок ось вам мої координати – телефон, прізвище, ім'я, по батькові.
У цей час на тумбочці біля стіни задзвонив телефон. Дикий розгубився й очікувально-запитально глянув на капітана. – Що ви… що ви… будь ласка! – зніяковів Горбатюк. – Ви у себе вдома.
Семен Панасович зняв трубку:
– Алло… Я… Так… Ні… Не зможу… Подзвони завтра. Потім поясню… На добраніч! – він поспішливо поклав трубку, наче боявся, що капітан вирве її з рук і втрутиться в розмову.
Горбатюк підвівся:
– Пробачте, що забрав у вас стільки часу і набридав своїми питаннями.
