Чорна рада - Куліш П.

- Постривай, брате, і я поїду. Після такої бані не довго по­крі­пишся. Перед товариством сором кволитись, а дома за­ля­жу до завтрього.

От, погаявшись іще трохи, звелів Кирило Тур осідлати двоє коней, да й поїхав з коша, шепнувши щось побрати­мові. Дорогою Кирило Тур точив усякі баляндраси, далі й каже:

- Приставай, брате, в запорожці. Якого тобі чорта трати­ти літа між тим навісноголовим городовим козацтвом?

- А що ти думаєш? - каже Петро. - Я вже й сам не раз про це мі­зковав.

- От люблю козака! - мовив запорожець. - Якого біса до­живешся ти в городах? Городи твої швидко вже догори но­гами стануть.

- Що вже й споминати про се, Кирило? - каже Петро. - Сам я ба­чу, що біда надходить звідусюди. Однак скажи мені щиро, нехай би хто, а ти вже чого йдеш против Сомка?

- Ех, і ти ж голова! - одвітує Кирило Тур. - Хто ж против йо­го йде? Що я вкрав у його молоду, се ще лихо не велике. Мо­ло­дої йому зовсім не треба: інше готується йому весіл­лє! Та й не одному йому. Заграють вашій городовій стар­ши­ні у за­по­розьку сопілку так, що затанцюють нехо­тя. Уже що наші бра­тчики задумають, чи добре, чи лихе, так шви­дше воду в Дні­прі зупиниш, ніж їх. Хоч греблі гати, хоч мо­сти мости, во­да прорветься: ні порадою, ні силою не пе­ре­можеш нашо­го то­вариства. Лучче пливи, куди вода несе... Побачимо, що ста­не­ться з вашою Україною, як при­ймуться няньчити її такі ня­ньки!

- Не доберу я толку в твоїх речах, - каже Петро. - Що за охо­та тобі мене морочити? То заговориш буцім щиро, то знов ту­ман у вічі пустиш. Покинь хоть на часинку своє сі­чове юро­дство. Я чоловік без хитрощів: чому ж би й тобі не го­во­ри­ти просто?

Запорожець зареготав.

- Ой, козаче, - каже, - козаче! Та хіба ж на світі єсть хоч од­на проста дорога? Думаєш іти просто, а зайдеш чорт знає куди! Хотілось би чоловікові чесно положити живот за віру хри­стиянську, а лукавий підлізе та й уплутає не знать у які те­не­­ти. Хотілось би чоловікові не стояти на пу­ті грішників, не хо­дити на совіт нечестивих, не сидіти на сідалищі губи­телей, так що ж? Не всякому рівнятись із бо­жим чоловіком. У того й думка, й серце у законі господньо­му, поучається він закону божому день і ніч, а в такого ле­да­чого, як я, хоч би ду­мка і так і сяк, так серце не туди тя­гне...

- Куди ж тебе тягне серце? - спитав Петро. - Невже котю­га знов думає про сало, дармо що натовкли вже пикою об ла­ву?

- Пху! - аж плюнув з досади запорожець. - Ти йому об­ра­зи­, а він тобі луб'я! Голодній кумі хліб на умі. Згинь ти з сво­їми бабами! Доволі чоловікові і без них смутку.

- Ну, а куди ж би тебе ще тягнуло серце? - каже Петро.

- Куди б воно мене тягнуло! - каже запорожець да й зди­хнув так важко, що Петро аж усміхнувсь: думав - яка вже но­ва вигадка.

А Кирило Тур мов і не чує його сміху, смутно похилив го­лову, ніби й забув за товариша, да й почав собі читати на­па­­м'ять із Єремії (Петро, слухаючи, аж здивовавсь): Чрево моє, чрево моє болить мені, смущається душа моя, тер­за­є­ться серце моє. Не умолчу, яко глас труби услишала душа моя, во­пль раті і біди. Доколі зріти імам біжащих, слишащ глос тру­б­ний? Понеже вожді людей моїх синове буйнії суть і без­ум­нії; мудрі суть, єже творити злая; благо же тво­рити не по­зна­ша... Ух! - каже, здригнувшись. - Брати­ку, ме­ні не знать що по­казалось... Проклятий прочу­хан зачинає ки­дати мене в тря­сцю. Та ось і моя хата. Засну, дак усе минеться.

Приїжджають до хати, а назустріч їм вибігають мати і се­стра Кирилова. Як же то зраділи сердешнії, то й розказати не можна! Одна бере за поводи коня, друга тягне запорож­ця з сідла, а він тілько всміхається.

- Бачте, - каже, - я вам казав, що нічого журитись! Та вже, ма­буть, вас так бог создав, щоб усе киснути.

Хочуть його обняти, а він руками їх одпихає:

- Ні вже, - каже, - сього не буде. І так братчики трохи не про­­гнали з куреня, що провонявсь, кажуть, бабою.

А Петру шепче:

- Тепер мені так до обнімання, як грішнику до гарячої ско­во­роди.

Хотів Петро зараз іти додому, так Кирило запросив на чар­ку горілки; да й стара неня і сестра Кирилова, кланяю­чись, про­сили, щоб хоч заглянув у хату.

- Ну, паніматко! - каже Кирило Тур. - Давай же нам тепер та­кої горілки, щоб і сам диявол зайшов у голову! Та давай ці­лу боклагу; таким лицарям, як ми, пляшки й на одного мало.

Як же внесли з комори горілки, Кирило Тур, замість щоб ша­новати гостя, узяв боклагу да й почав цмулити з неї, як во­ду. Мати, боячись, щоб він не перепивсь, хотіла одняти бо­клагу, а він:

- Геть, мамо, геть! Чоловік не скотина, більше відра не ви­п'є.

І почав знов цмулити, поки, знемігшись, упав без пам'яті на землю. Усі стривожились, а один Петро тілько знав, що сьо­му за причина. Він поміг жінкам підняти Кирила Тура з зе­млі і положити на перину; далі попрощавсь і пішов до Гви­н­товчиного хутора, міркуючи про все, що чув і бачив.

XIII

Тим часом Шрам паволоцький, занедбавши свою ста­рі­сть, поспішав, мов простий гонець, до Батурина. Сонце ще не ви­різалось із-за левад, як переїхав він Ніжень; іще ті­лько де­коли просвічувало крізь берези. Іще народ і до череди не ви­го­нив. Шрам і рад, що ніхто його не бачив, бо в ту смутну го­дину інший опияка не побоявсь би вхопити і попового коня за поводи, питаючи, чия сторона. Як ось чує над шляхом у гаю гомін.

Одні кричать:

- На шаблях!

А другі:

- На пістолях!

- Куля лукава: кладе правого й виноватого, а з шаблею - ко­му бог погодить.

- Ні, шабля - чоловіча сила, а куля - суд божий.

- Та ось панотець їде, - крикнули інші, - нехай він нас роз­судить.

Дивиться Шрам, аж у гаю зійшлась купа люду чимала. Одні ж у кармазинах і при шаблях, а другі в синіх каптанах та сі­ря­­ках, без шабель, тілько декоторі держать рушниці да коси на плечах.

-