Чорна рада - Куліш П.

чу­дуючись, на­че на вертеп абощо. А там стоять, збившись у купу, понурі го­лови. Потупивши очі, похилившись на киї або на косови­ща, старі гольтяпаки слухають кобзаря. Іграє він їм, сидячи посеред, підобгавши ноги, як ляхи Україну плюндровали або як батько Богдан збирав козацтво поміж людом да ставав супротив дук і шляхти. Інші, підвипивши вже добре, прегі­рко плакали, слухаючи пісню; тілько і між веселими, і між смутними купами одна ходила з серця до серця думка: Брю­ховецького величали другим Хмельни­ць­ким, що іще раз стає за Вкраїну супротив її ворогів і дарує мирові волю.

Минаючи і тих, що скачуть, і тих, що плачуть, Петро про­товплявсь усе дальш, чи не вздрить червоних жупанів за­по­ро­зьких. Що глибше в кут, то все був люд одягніший, бу­ли тут уже й міщани в личаках і в синіх каптанах, було й го­ро­дове козацтво в блакитних да в зелених жупанах, а кар­­ма­зи­н­ні шаровари або жупан запорозький хоть би один. Дійшов він і до самого коша, до віщового раднього місця. Тут скрізь було вирівняно і посилано піском гарно. Не видно було ні димних печей, ні бочок, ні возів з при­пасами; тілько козаць­кі намети кругом стояли. І сюди й ту­ди, і вдовж і впоперек знай швендяють люде. Гомін такий, як у тих бджіл у ульні. Те­пер тілько постеріг Петро, що запорожці тут не одрі­зня­лись одежею од простої сіроми. Знати їх було хіба по дов­го­му оселедцю з-під шапки да по шаблях і пістолях: шаблі й пі­с­толі були в деяких дорогії.

Зупинивсь і розглядає добрих молодців, чи не вздрить Кирила Тура. Аж дивиться - іде збоку чоловік середнього ро­с­ту й віку, а за їм і по боках його ціла юрба усякого люду - і за­порожці, і городове козацтво, і міщане, і прості мужи­ки-гречкосії. «Іван Мартинович! Іван Мартинович!» - знай круг його гукають. Петро й постеріг, хто се такий, і почав приди­влятись, що там за Брюховецький. Що ж? Він думав, що сей пройдисвіт ізробивсь тепер таким паном, що й через губу не плюне, думав, що весь у золоті да в блавата­сі; аж де тобі! Чо­ловічок сей був у короткій старенькій сви­тині, у полотняних штанях, чоботи шкапові попро­топ­ту­ва­ні - і пучки видно. Хі­ба по шаблі можна б дога­дуватися, що воно щось не просте: шабля аж горіла од зо­лота; да й та на йому була мов чужа. І постать, і врода в йо­го була зовсім не гетьманська. Так наче собі чоловік простенький, тихень­кий. Ніхто, дивлячись на нього, не подумав би, що в сій го­ло­ві вертиться що-небудь, опріч думки про смачний шма­ток хліба да затишну хату. А як придивишся, то на виду в його щось наче ще й приязне: так би, здається, сів із ним да погуторив де про що добре да мирне. Тілько очі були якісь чудні - так і бігають то сю­ди, то туди і, здається, так усе й чигають ізпідтишка чоло­віка. Іде, трошки згор­бив­шись, а голову схилив набiк так, наче каже: «Я нi од кого нiчого не бажаю, тiлько мене не чi­пайте». А як у його чого поспитаються, а вiн одвiтує, то й плечi, наче той жид, пi­дi­й­ме, i набiк одступить, що б ти сказав - вiн усякому дає до­рогу; а сам знiтиться так, мов той цуцик, ускочивши в хату.

Отакий-то був той Брюховецький, такий-то був той га­дюка, що наварив нам гіркої на довгі роки!

- Дітки мої! - каже тоненьким, ницим голоском. - Чим же ме­­ні прохарчити вас, чим вас зодягти? Бачте, я й сам увесь об­бивсь, як крем'ях!

- Батько ти наш, Іване Мартиновичу! - озвались запорож­ці. - Аби твоє здоров'я, а ми між добрими людьми не заги­не­мо.

- Їй-богу, правда! - крикне, покриваючи всіх, один міща­нин. (Хто ж той міщанин? - Київський Тарас Сурмач. На­їха­ло до Іванця виборних з усіх городів на чорну раду). - Їй-бо­гу, - ка­же, - правду добрі молодці говорять! Та аби твоє, пане ге­ть­мане, здоров'є, а ми тебе і хлібом, і одежею об­ми­сли­мо - і те­бе, і твоє товариство, не попускай тілько нас ні­ко­му­ ув обиду!­

- Ой, боже мій милосердний! - каже здихнувши Брюхове­цький. - Нащо ж і живе наш брат запорожець на світі, коли не на те, щоб стояти за православних християн, як за рі­дних бра­тів своїх? Чи нам золото, чи нам срібло, чи нам панські бу­динки треба? Не про те ми, братці, гадаємо. Аби добрим лю­дям було добре жити на Вкраїні, а ми про­жи­ве­мо і в зли­днях, проживемо і в землянці, на одному хлібі та воді. Ска­зано: «Хліб та вода - то козацька їда».

- Їй-богу, так воно й є! - кричать міщане й мужики. - За­по­­ро­жець ради нас усяку нужду з Січі приймає, білої со­ро­чки зро­ду не бачить: як же нам не любити, братці, добрих мо­ло­д­ців? Як нам не волити Івана Мартиновича собі ге­ть­маном?

А Брюховецький каже:

- Дітки мої! Господь з вами і з вашим гетьманством! У нас у Сі­чі чи гетьман, чи отаман, чи так собі чоловік - усе рі­­вний товариш, усе християнська душа. То тілько ваша го­родова старшина завела так, що коли не пан, то й не чо­ловік. Не про гетьманство наш брат запорожець думає: думає він про те, як би та як допомогти вам у вашій тяжкій долі! Серце моє болить, дивлячись на ваше убозтво. За бать­ка Хмель­ни­ць­ко­го текли по Вкраїні медовії ріки, люд уби­равсь пишно та кра­сно, як мак у городі; а тепер до­ста­лись ви таким ста­р­ши­нам та гетьманам, що скоро й шкуру з вас іздеруть. Над ва­ми, мої дітки, воістину справдились святії словеса: «Хіба не ба­гатії вас утискають? Хіба не вони тягнуть вас на суди? Хіба не вони зневажають ваше добре ім'я, узи­ваючи вас хамами та рабами неключи­мими?»

- Їй-богу, так! Їй-богу, так! - репетує кругом сірома. - Про­кля­тії кармазини швидко видеруть у нас душу з тіла, не то що! Коли б не ти, батьку гетьмане, заступивсь за нас при лихій годині, дак хто б нас і пожалував!

А Брюховецький знов до запорожців:

- Ви знаєте, моє товариство миле, мої ріднії братчики, у яких саєтах, із якими достатками прийшов я до вас у Січ. І де ж те все подівалось? Чи я пропив, чи прогайнував? Ні, не пропив я, не прогайнував, не промантачив, не проциндрив без пуття: усе спустив з рук, аби б тілько як-небудь при­крити ваші злидні. Не