Чорна рада - Куліш П.

- Що сказати твоїй паніматці? - питається ще раз Петро.

- А що ж їй сказати? - одвітує Кирило Тур. - Скажи, що про­пав козак ні за цапову душу, от і все. А прикмету над моїм ска­рбом знає побратим. Одну часть оддасть він ста­рій не­нь­ці та сестрі; другу одвезе у Київ на братство; там мене спо­ку­сив гріх, нехай же там моляться й за мою душу; а третю од­ве­зе у Чорну Гору: нехай добрі юнаки ку­плять со­бі олив'я­но­го бобу та чорного пшона, щоб було чим по­м'я­нути на лица­р­ських грецях Турову душу.

- Кріпись, побро, - каже Богдан Чорногор, - більш ніхто не зні­ме на тебе руки. От незабаром ударять у казани до обіду; то­ді одпустять тебе, да й будеш вольний козак.

Мусив Петро підождати до обід, чи не потішить матері да сестри Кирилової доброю звісткою. Ходючи по віщово­му мі­сцю, постеріг він, що не один тілько чорногорець оборо­няв Кирила Тура: багато братчиків, зустріваючись із другими, брались за шаблю, мов вимовляли: «Ось тілько по­квапся на го­рілку, то виціджу я її з тебе хутко!» Як же вдарили в ка­за­ни до обіду, тоді ціла купа запорожців кину­лась до Кирила Тура; одв'язали од стовпа, обнімали і по­здоровляли по бані.

- Ну вас ік нечистій матері! - каже Кирило Тур. - Коли б самі постояли в стовпа, то одпала б охота обніматись!

- А що, дияволів сину! - каже, підходючи, батько Пугач. - Сма­­чні киї кошовії? Може, тепер плечі болять так, як у то­го чо­рта, що возив ченця в русалим? На, вражий сину, при­ложи оце листє, так завтра мов рукою зніме. Бито й нас де за що замолоду, так знаємо ми ліки од сього лиха.

Роздягли братчики Кирила Тура, а в Петра аж мороз пі­шов поза шкурою, як побачив він білу його сорочку, що сестра-жалібниця шила й мережила, усю в крові; іще й по­прикіпала до ран. Кирило Тур аж зуби зціпив, щоб не сто­гнати, як по­ча­ли оддирати її од тіла. Батько Пугач сам при­ложив йому до спини широке якесь листя, помазавши чимсь липким.

- Ну, - каже, - тепер ходи здоров, та не скачи в гречку, а то про­падеш, як собака! Тоді братчики з веселим гуком під­няли діжки з медом та з горілкою, узяли стужку з калача­ми да й повели Кирила Тура до обіду.

Обідали добрі молодці на траві, під дубами, усякий ку­рінь особе, із своїм курінним отаманом. Діди обідали в геть­ма­н­сь­кому курені; тілько батько Пугач прийшов на тра­пезу до Ки­рила Тура, і то вже була велика честь усьому ку­реневі. Ки­ри­ло Тур уступив йому своє отаманське місто, а сам сів коло йо­го. Два кобзарі, сидючи навпроти їх, іг­ра­ли усяких ли­ца­р­ських пісень і виспівували про Нечая, про Морозенка, про Перебийноса,[58] що здобули на всьо­му світі несказанної сла­­ви; виспівували і про Бересте­цький рік, як козаки бі­до­ва­ли да, бідуючи, серце собі га­ртовали, - і про степи, і про Чо­р­не море, і про неволю, і катергу туре­ць­ку, і про здобич да сла­­ву козацьку; усе поваж­ним словом пе­ред товариством ви­­кладували, щоб козацька душа і за тра­пезою росла угору.

Поблагословив ото батько Пугач до трапези; усі взялись за святий хліб, усяк вийняв з кишені ложку (бо січовикові без ложки, що без люльки, ходити не годилось); як ось Ки­рило Тур, озирнувшись кругом, і каже:

- Ех, братчики! Мені памороки забито киями, а в вас, ма­буть, ізроду в голові клоччя. Коли ж се в світі видано, щоб ви­проводити гостя з коша натщесерце?

- Пане отамане! - кажуть. - Борони нас, боже, од такої скна­­ро­сті! Про якого се ти гостя глаголеш?

Коли ж тут саме і йде Богдан Чорногорець із Петром.

- Ось мій гість! - каже Кирило Тур. - Се, коли хочете зна­ти, син паволоцького попа, той самий, що, як стукнувсь ізо мною за Києвом, то аж поле всміхнулось.

Раді були усі братчики, побачивши Шрамового сина. Да­в­но вже вони чували про його лицарство. Інші, уставши, обі­й­ма­ли його, як брата, другі потіснялись, щоб було йому мі­сце.

- Сідай біля мене, синку, - каже батько Пугач. - Ти добрий ко­зак. І батько твій добрий козак, тілько здурів на ста­рість. Ко­ли б ще й йому тут не склалось лиха, бо на раді без біди не обі­йдеться.

- Що буде, те й буде, - каже Петро, - а буде те, що бог дасть.

- Що? Може, думаєш, ваша візьме? - крикнув грізно су­про­тив його батько Пугач. - Чортового батька візьме! Не ду­рно ми вчора з Іваном Мартиновичем стрічали царських бояр, а вже стрічали ми їх не з порожніми руками. Пере­вернемо ми догори усю вашу старшину!

- Знаєш що, батьку! - каже йому Петро. - Шкода, що моло­дому старого не до ладу вчити, а я сказав би тобі гарну гу­торку: не хвались, та богу молись!

- Молились, козаче, ми вже йому добре, - одвітує батько Пу­гач, - уже господь усі душі привернув до нашої сторони. Пі­двернемо тепер ми під корито ваших полковників та геть­манів; заведемо на Вкраїні інший порядок; не буде в нас ні пана, ні мужика, ні багатого, ні вбогого; усе буде в нас обще...

Е, козаче, - каже знов ласкавим голосом, - да в тебе, бачу, не­ма ложки! Що то не нашого поля ягода! У вас, городових, усе не по-людськи робиться: їдять із срібних мисок, а ло­жки при душі катма. Зробіте йому, хлопці, хоч із бересту або з ско­ринки ложку, а то скаже батькові: «Там вражі запорожці голодом мене заморили». І так уже старий пе­к­лом на нас ди­ше.

На обід у запорожців мало подавали м'ясива, а все тілько рибу. Добрі молодці, як ченці, м'яса не любили. Посуда бу­ла вся дерев'яна: і чарки, й коряки - усе з дерева. Трапе­зу­ючи, до­бре тягнули братчики горілку, мед, пиво, однак ніхто не впивсь, так-то вже повтягувались.

Більш од усіх пив на сей раз Кирило Тур: хотів, мабуть, бі­даха завдати собі хмелю, щоб не так боліли плечі, да й хміль не подолів його. Зробивсь тілько дуже веселий, і як устали з-за обід, да як почали братчики танцювати під бандуру, він і собі пішов навприсядки; качавсь колесом і ви­робляв такі ви­кру­таси, що ніхто б і не подумав, що сього козака бито не­да­вно киями. Запорожці не навтішались із та­кої терпеливості.

Петро мій після обід хотів іти додому, так Кирило Тур при­де­ржав