З-під Полтави до Бендер - Лепкий Богдан

Цей молодий, невгамовано буйний чоловік мав свою віру. їй одній поклонявся, може, її одної боявся, бо не боявся навіть смерти. Провокував її. Сині Карлові очі знов по золотих позументах гетьманського намету блукали. Його неспокійні уста дрижали, то хотіли сказати щось, то затиналися, ховаючи слова для себе.

"Колись, може, зрозуміють люди, що нема нічого важнішого понад щастя людини. Запанує віра одна й один закон і, хоч люди говоритимуть різними мовами і звичаї збережуть різні, людство заспокоїться. Нинішній чоловік, дикун, кидається на поживу, як звір, і все, що тільки блистить, як крук, до гнізда свого тягне. В Росії більше, ніж де. Такого хижака, як Меншиков, я ще не бачив".

"Від голови риба смердить", — завважив гетьман.

"Гадаєте, який цар, такий і його Данилич? Певно, що при іншім царі і його перший достойник був би інший, але не забувайте, що Меншиков вийшов з народу, син звичайного хлопа-капраля, колишній бублейник, що "пірогі" продавав, потім конюх, лакей, а врешті світліший князь, — яке він тоді свідоцтво вродженим нахилам того народу дає? Страшно подумати, що сталося б з Європою, коли б тая дич рушила на неї?"

Питання було просте, але таке жахливе, що всі три замовкли, буцім їх поразило. Гетьман значуще поглянув на Орлика; той зрозумів і вийшов, виправдуючися важними дорученнями. За хвилину подано перекуску й вино. Король не відмовлявся і хвалив просту, але смачну страву й добре вино. "Або візьміть, — говорив, — оцю величезну

різницю в їжі панській і хлопській у Росії. Я знаю, скрізь вона є, тая різниця, але ж бо в Росії пани обжираються, як патриції римські в часах Нерона й Деоклетіана, а простий народ живиться гірш собак".

Гетьман дивувався, звідки король те знає. "Від чого ж мої посли? І не лише мої, але й інших — європейських держав при царському дворі? — відповів. — Читав записки генерала Гордона, читав реляції надзвичайного англійського посла Витворта, і французького Ляві, і австрійського Корба й іншу літературу, — не гадайте, що я напомацьки ліз у Росію. Знаю цей край і його народи, як тільки чужинець знати може.

Знаю і з дива ніяк не вийду, що щось подібного діється в Європі у вісімнадцятому столітті. Скажіть ви мені, будь ласка, що їсть російський хлоп? Хліб з вістюками й ячмінну юшку, а огидні щі, то їх розкіш. На переднівку живляться лободою. Масла робити не вміють, брудні і такі нехлюйні, що коло царських полонених перейти важко. А чим цар сво їх солдатів живить? Сухарями й толокном. Чи дивуватися тоді, що як вони дохопляться горілки, то п'ють, простіть за слово, як свині. Горе своє запити хочуть. А тим часом як живуть усі оці Меншикови і йому подібні? Срібна й золота посуда, жарені пави, ведмежі лапи, солов'їні язики, зозулині фрикасе, марципани, чорт зна що, по сорок страв спускають у себе, заливають відрами мальвазії, ренського, шампана, потім палець у горло і знову жеруть, і знов, і знов.

Король паленів, усі нерви на лиці йому дрижали, видно було, переймався тим, що говорив. "А до того розпуста, це вже не розпуста, а прямо якісь звірські оргії, на вид яких французька деморалізація паленіла б, як невинна панночка. Яку тут ролю жінка грає, яке її становище суспільне, громадське, родинне, що вона собою уявляє супроти мужчини? Ні, Петрова Росія не тільки страшна, але вона й огидна."

Гетьман слухав спокійно, бо йому все те відоме було не з лектури, а з життєвого досвіду. І не тільки те, але й багато, багато дечого більше. Петро й Меншиков росли на його очах і на його очах відбувався оцей перестрій Росії з азійського в буцімто європейське цісарство. Він добре знав тую Європу і того нового європейського москаля, якого тільки нігтем шкребни, а виявиться татарин, і то не теперішній, а з часів Джінгіс-хана.

Наскучило балакати про те й недуга не давала. Легкими тільки словами викінчував контури, які зарисовував король. А король запалювався щораз більше. "Будучий історик ще до якоїсь міри виправдає царя. Він ненормальний, виріс без опіки і без проводу, здеморалізований ідеєю перестрою Росії, але як ви виправдаєте Меншикова? Це ж хлоп, людина нормальна, здорова, а така гнила. Пригадайте собі бунт стрільців, як то 17 жовтня цар власною рукою, рукою з Божої ласки, сім людських голов відрубав. А Меншиков відрубав con amore20 двадцять, подумати: двадцять і хвалиться ще цим донині. Цар поводиться з ним як з приятелем, титулує його "майн лібстер фройнд21", то знову б'є його в лице і валить дубинкою, як барин хлопа, і він це терпить.

"Бо цар сипле в нього гроші і душі, як у безодню", — завважив гетьман.

"І якраз це дорешти опоганює Меншикова і йому подібних. Вони не для ідеї живуть і працюють, а для наживи, для власної користи, буцімто реформують Росію. Не-москаль того ніяк не зробить, хоч би був на московській службі. Тоді, як цар, Меншиков і інші достойники москалі рубали голови стрілецькі, Блюмберг і Лефорт відмовилися бути катами, хоч знали, що цар може їм за те голови відрубати. Москалі для ласки царської і для заспокоєння своєї ненасиченої жадоби почестей готові зробити те, перед чим здригається душа європейця."

"І роблять, — притакнув гетьман. — Доказ: Батурин, Полтава і теперішні знущання над Україною. Але ваша правда: не будь Меншикова, то й цар інший був би. Той чоловік, що ледве підписатися вміє, тримає царську імперію в своїх руках. Без його та ще без

мого землячка Прокоповича цар не міг би перевести своїх "великих" реформ.

Це ж не реформи, а перевертання цілого устрою, цілого життя в Росії догори ногами. Ніщо не сміє остатися таким, як було, навіть Бог мусить бути таким, як Петро хоче. Чи бачив хто подібну операцію? І чи міг би її довершити один чоловік навіть найсильніший і найгеніальніший, не маючи такого співробітника, яким для Петра є Меншиков? І тому то цар каже, що Меншиков може без нього робити, що хоче, а він без Меншикова не зробить нічого".

"Невже ж ви дійсно вважаєте Меншикова таким здібним?"

"Він здібний до всього, — це головна річ. Нема нічого, перед чим ужахнувся б. Ні совість, ні мораль, ні серце, ні чуття не скажуть йому: "Стій! того не смій зробити!" Догоджувати цареві, вживати життя, лізти вгору аж на найвищий щабель, може, аж до корони й багатитися, бо гріш дає силу, це він має на цілі, а все інше для ніого "пустяки".

"А про його інтелект що ви гадаєте?"

"Фельдмаршал Шереметьєв, як вождь, куди здібніший від нього і хоробріший, але Меншиков хитрий і бистрий, він не лев, а лис. До того він пильний, завзятий і витривалий. Має знамениту пам'ять і легко орієнтується в найскладнішій ситуації. Сто справ дайте йому, і він про жадну не забуде, хоч навіть писати не вміє, щоб собі поробити нотатки; кажуть, якісь там власні знаки придумав, як карбівничий карби. До того психолог і актор. Читає в царській душі, як ніхто інший, і грає перед ним комедію брехні, як ніхто інший."

"Інтригант?"

"Першої кляси. Можливо, що колись і царя перехитрить. Поки що деморалізує його доостатка. Нині царя не любить ніхто: ні військо, ні хлопи, ні пани, ні духовенство. Він немає ні жінки, ні сина. Правесна жінка в манастирі, син ненавидить батька."

"А батько сина?"

"Мабуть, що так. Цар спалюється в огнях Діоніза. Бакх, Пріяп, Сатир, все в одній особі. Сто гетер не шаліло так, як він один. Меншиков буцім товариства йому додержує, але цар не знає міри, а Меншиков знає ії. Цар винищить себе, Меншиков останеться, це вже можна нині сказати. І так він відомститься колись за тії "пощочини" й побої, які сипляться на нього рівно густо, як ордери і титули."

Росія оригінальна. Це дійсно новий актор входить на Theatrum Europeum22. Як він свою ролю проведе? Що скаже амфітеатр? Чи не переміниться цей край у найбільший колізей, у різню, якої світ ще не бачив? Король тільки на око був лицарем блудним, північним Дон Кіхотом, новою копією старинного Александра Македонського, герос в одній особі, в дійсності він, як усі генії, вмів обгорнути одним блиском думки велетенські простори, упорядкувати в один мент хаос найрізнорідніших явищ, глянути власними очима в минувшість і зазирнути віщим духом у майбутнє.

Король турбувався долею людства, а Швеції зокрема.

Гетьман відчував тую турботу, бо й сам турбувався нею. Розумів, як ніхто інший, яка небезпека грозить Україні і який важливий момент переживають вони тепер, — зарівно Швеція, як і Україна. Тільки що король повний сили і життя, а він, гетьман, знесилений довголітньою працею серед безнастанних смертельних небезпек і прикований до Прокрустового ложа недуги. Ах, коли б не це.

Король на диво був нині розмовний. Перебув кілька тижнів степової мандрівки серед думок з самим собою, хотів тепер надгородити собі розмовою зі старим бувалим чоловіком, тим більше, що бракувало йому досвідного дипломата, його канцлера, ексцеленції Піпера, з яким перебалакував не раз цілі години.

"Що ви думаєте про теперішню некороновану царицю? — спитав. — Я сам, як

вашій милості відомо, держуся оподалік рівно від весталок, як і від гетер, але не легковажу собі їх значення в житті й історії. Це один із законів природи. Знаю про це".

Гетьман усміхнувся. "Я жінок знаю, може, краще, ніж хто. Некоронована цариця — людина пересічна, але її кар'єра рівно виїмкова, як і кар'єра світлішого князя Римської Імперії і Всеросійського князя Іжорської землі, Меншикова. В августі 1702 р., коли Шереметьєв добув Марієнбург, поміж полоненими попалася йому в руки разом з родиною пастора Глюка також їх служниця Катерина. Дівка здорова, рум'яна, повновида, палкоока, безумовно, гарна з себе й темпераментна, незважаючи на те, що з низького стану, бо донька простого лінфляндця Сковронського, припала до смаку Шереметьєву, але знов не так то дуже, щоб він не хотів її відпустити світлішому, якому вона раз по добрім обіді в Шереметьєва незвичайно подобалася. У Меншикова побачив її в два роки пізніше цар, запалився до неї і Меншиков, як "лібстер фройнд" і "герценскінд" царя, подарував йому Катерину Сковронську. І так царя і його приятеля не роз'єднала, а ще ближче зв'язала тая жінка. Кажуть, вона ще й донині любить Меншикова, а цар любить її. Вона робить з царем, що хоче, а Меншиков з нею. Як тая історія скінчиться, передбачити годі, але знаємо, що й Самсон погиб через Далілу, а Юдита Голофернові голову відрубала.