З-під Полтави до Бендер - Лепкий Богдан

Тут усі до нього: "Де він дівався, де пропадав?.. "

"Не бачите? Купатися ходив. — І показував на мокре ще волосся. — Що? Невже ж мені не вільно?"

"Правильно. Невже ж чоловікові й викупатися не вільно?" — притакував солодким голоском Горленко.

"Не хлопчик же він, щоб міг утопитися".

Слово "хлопчик" сичало, як гадючка. Натякало на буцімто надто молоді літа Войнаровського, молоді для тих почестей, які він мав, а ще більше, які міг мати. "Хлопчик..."

"Дідуган ще легше може втопитися, ніж хлопчик", — відгукнув Горленко і підняв занавіску до гетьманської світлиці.

Гетьман руки до нього простягав, дійсно буцім мати до свого хлопчика, який блукав, і тепер вона тішиться, що вернувся.

"Добре, що ти тут, Андрію, — говорив. — Чогось я тривожився тобою. Усякого народу тут нахлинуло, і непевного, мабуть, теж чимало. Куди ж то ти дівався? Я вже заскучав за тобою".

В голосі гетьмана почувалася тая м'якість, з якою іноді старі люди до молодих звертаються, наче в них самих себе молодими бачать.

Відчув це Войнаровський і нахилився до дядькової руки.

"Купатися ходив, купіль тут чудова".

"А знаєш ти, що як мені панове медики дозволять, то я завтра вранці також туди поїду й викупаюся. Може, мене вилічить вона, коли ліки не хочуть. Сідай, ми чекали з вечерею на тебе".

Войнаровський кинув оком по наметі. Намет стояв на помості. Поміст був прикритий коврами й килимами, здебільшого таки нашої роботи. Ніхто не хотів оставатися позаду за сотником Мручком. Що мали найкращого, зносили. "Мені вже й відпроситися годі. Місця для того добра не маю, — пояснював гетьман. — А всьому сотник Мручко винен, бо купив цей намет. Не розніжнюй мене, сотнику, бо я тепер мандрівець бездомний, треба мені до біди привикати".

Мручко за столом ні в цих, ні в тих сидів. Не знав, чи перечити йому, чи мовчати. А гетьман розбалакався нині. "І чим я тобі віддячуся, старий друже? Наставив би тебе

полковником, так де тії полки?" А подумавши хвилину, додав: "Правду сказати, полковники наші так себе осоромили, що боюсь тебе цим титулом образити".

"Мені діло дороге, ваша милосте, а не титули й ранги".

"Не потребуєш мені того казати. Сам бачу. Так випиймо ж тоді за здоров'я тих, що їм дороге діло!" — і чоломкнувся чаркою з Мручком.

"Де ти такого гарного вина добув, Андрію? — питався. — Це ж прямо нектар. Я від нього сили за двох слабих у собі почуваю", — і усміхнувся. Видно було, що силкувався бути розмовним і дотепним, як колись, бо хотів виявити своїм вірним людям вдяку за всі тії труди й терпіння, яких вони зазнали, супроводжаючи його з-під Полтави в Бендери. Але не був це той давній Мазепин дотеп, що до сліз розсмішував людей, рівно, чи він по-нашому, чи по-польськи, по-московськи, чи латинською мовою балакав. Нині в його словах почувалося тепло останніх променів осіннього сонця. Ще трохи й холодним вітром повіє. Не показували того по собі, самих себе раді були дурити, що воно так не є, та що ти на це порадиш? В наметі радости не було.

"Чого ж бо ви так посоловіли, діти? — питався гетьман, — утомилися, чи за минулим скучно? Гадаєте, що мені його не жаль? Ви ще молоді, — сотник Мручко, як не тілом, так душею, — перед вами майбутнє, туди повертайтеся думками.. Випиймо за щасливу майбутність і вірмо, що поборемо горе, бо хто не вірить, той і не поборе".

"А як горе нас поборе?" — спитав Войнаровський, якому з гадки не сходило те, що від шведа чув.

Гетьман пильно подивився на його. "Не покидай, Андрію, надії! — сказав і накивав йому пальцем. — Тобі вірити треба!"

Орликові на висках жили понабігали, Горленкові ліва брова вгору підлізла і так його в горлі дернуло, що мусів відкашлянути. Ганна Войнаровського злегка поступцем торкнула. Він спаленів. Мручко подивився на них і, не хотячи, по старій звичці зітхнув: "Так воно, так".

"Як, сотнику?" — спитав гетьман.

"А що поки живеш, поти чогось ждеш і все тобі здається, що як не нині, то завтра, а воно прийде, бо прийти мусить. Біда тільки, що іноді багато людей того самого собі бажає, а доля тільки одного вдоволити може".

"Ов! — спохопився гетьман, — щось то наш сотник нині, ніби Пітія балака".

Мручко почухався за вухом: "Мабуть, немудро сказав. Вибачайте! Рука в мене куди від голови сильніша".

"Але й на слово ти, сотнику, крепкий!"

"На просте, таке як для козаків, то, може, але поміж ученими, то Мручко дурень. І мабуть, найкраще, як не озивається".

"Ой ні! — заперечив Орлик. — Сотник Мручко голова політична".

"Лиш до політики незвична", — докинув і від себе Горленко.

"Лишіть ви мене! — боронився сотник, — а то засоромлюсь, як дівиця."

Орлик на годинник глянув. "Чи не пора пану гетьманові спочити?

"Підемо хіба, панове".

Прощалися й розходились. "Я ще до тебе, сотнику, нині загляну", — шепнув Войнаровський Мручкові, випроваджуючи його з намету.

В середущій частині намету уставлено гетьманове ліжко. Тут найтихіше й найбезпечніше.

Ганна зрухала постіль, поклала подушки так, як дядько любив, і подалася до світлиці.

Чура помагав гетьманові роздягатися, а вона шепотом з Андрієм розмовляла.

Переказав їй, що від шведа чув, і радився, чи казати гетьманові, чи ні?

Схвилювалася та не так дуже, як собі Андрій гадав. Донька Любови Хведорівни вміла небезпеці сміливо глянути в очі. Любила, правда, життя, але не кволою любов'ю. Не викликала злої долі на герць, але й не опускала рук перед нею. Що в Бендерах

Андрієві нині рано сказала, те повторила тепер: "Поборемось... Як маєш дядькові казати, то кажи зараз, пощо відкладати до завтра?"

І Андрій пішов і сказав.

Гетьман вислухав спокійно, буцім це для нього не новина. Старий дипломат передбачав усі Петрові ходи. Цар не тільки жадобу мести заспокоїти хоче, але для нього важне, щоб був лише один гетьман, той, якого він настановив. Поки є Мазепа, поти Україна не приборкана дорешти. Це було ясне, як день. Не триста тисяч, а три рази по триста він заплатить, щоб мазепинство здавити. Війна більше коштуватиме, а загарбана Україна ще куди більше варта. Він перед жадним способом не зжахнеться, для нього кожна дорога добра, що до цілі веде.

Стару московську етику розвалив, а нова ще не збудувалась, там нині нема "годиться й не годиться", нема розуміння, що добре, а що ні. Тільки те одне гетьмана дивувало, чому ні Орлик, ані король не повідомили його про заходи Толстого в Царгороді.

Сказав це Войнаровському.

"Не хочу, ваша милость, знати, — відповів той. — Може, бачать, що ваша милість недужі й хвилювати не хотіли".

"А невже ж краще, якщо я довідався від інших, так як оце від тебе тепер?"

"Певно, що ні. Clara pacta claros faciunt amicos.17 Мене також здогади й дожидання гірше нервують, ніж найгірша правда".

"Ото ж то й є. Не гадаю, щоб Орлик якісь погані замисли передо мною скривав, а в чесність короля Карла вірю непохитно."

"Я також, дядьку."

"А все ж таки сумніви якісь ворушаться в душі і псують спокій, якого мені так дуже треба."

"Може, я погано зробив, що прибіг до вашої милости з язиком?"

"Навпаки. Дякую тобі за твою щирість. Я вже від самого ранку помічав, що передо мною щось скривають. В очі мені не сміють подивитися. Та питати ніякового було. А тепер ще гірше. Не підемо ж до короля і не скажемо йому, що нам відомі торги за нашу шкуру. Спитали б зараз, звідки ми знаємо і від кого. Треба ждати, аж король перший заговорить, а поки що мовчати і людям пильно дивитися на руки. Пильно, Андрію!" — повторив і подав небожеві руку.

Войнаровський чув, що тая рука дрижала.

Попрощавшися з Ганною, яка лишилася ночувати в наметі, Войнаровський побажав доброї ночі німцеві-лікареві, що спав біля гетьмана, щоб на кожен поклик бути на місці, й подався в табор до Мручка.

Мручко чекав на нього біля свого воза.

Посідали на мураві й балакали стиха.

Ніч була душна, якась гнітуча, мов перед бурею. Місяць серпень. Десь далеко, казав би ти, ген аж над морем переморгувалося небо з землею. Блідо-зелені блискавки розсвітлювали на хвилиночку виднокруг і гасли.

"Це на погоду, щоб гречки дозрівали, — заспокоював Мручко свого гостя. — Бурі не буде, а хочби й прийшла, так козак негоди не боїться."

"Бачили, які землянки построїли наші?"

"Бачив. Розгосподарювалися."

"Деякий уже й домашнього скота придбав".

"Що ви кажете?"

"А так, собак, котенят, один десь чаплю добув, другий сарну, такого сміху і радости, кажу вам. От, звичайно, хазяйський народ. Як не до шаблі, так до землі його тягне".

"Я з вами, сотнику, хочу в дуже важному ділі порадитися, — перервав Мручкові Войнаровський, — тільки хай воно поміж нами залишиться".

"Великої чести ви мене сподобили, а мовчати то мені легше, ніж балакати. До мене все одно, що до могили говорити".

Глянули кругом, — нікого близько не було. Лише варти стояли, конюхи перекликувалися в лузі і козаки хропіли, наче хто гарматами котив.

Войнаровський почав: "Не дають моєму дядькові спокою".

Мручко зірвався і шаблю вхопив: "Хто? Де? Кажіть!"

Войнаровський потягнув його за полу. "Сідайте і слухайте спокійно. Цар своєму послові при Високій Порті велів домагатися від султана, щоб нас на турецьку землю не приймав".

"Значить хоче, щоб турки видали нас Москві?"

"Не інакше. Толстой великому муфтієві триста тисяч талярів обіцяв, якщо він йому поможе пана гетьмана добути".

"Триста тисяч! — крикнув Мручко. — А, щоб їм триста тисяч чортів! Триста тисяч!"

"Султан покищо не згодився, бо йому коран на це не дозволяє, а великий муфтій..."

"Навіть не потребуєте мені казати, що муфтій, — перебив Мручко. — Доволі й того мені!" — і неспокійно став ходити крутом воза, буцім за Толстим і за муфтієм гонив.

Войнаровський бігав за ним очима. Аж засапався Мручко і став. Розпинав каптан і розщібав комір від сорочки. Віддих йому спирало.

Очі понабігали кров'ю. "Знаєте, шведський король, коли б так був побив Петра, то й тридцять талярів за його голову не дав би".

"Що ви рівняєте, сотнику, короля з царем? Король — лицар!"

"Правда. Я забув, що царі не лицарі, а холопи ханські. Привикли ханове стрем'я цілувати, так і султана, де схоче, поцілують, щоб тільки добитися свого. Та це вже їхнє діло, а наше не здаваться. Не здаваться!" — повторив і знову почав ходити.

Войнаровський терпеливо чекав, щоб він гнів перемняв у собі. Аж Мручко шапкою об землю вдарив і сів.