З-під Полтави до Бендер - Лепкий Богдан

"Це діло важне, — почав. — Обіцяють триста, так і більше дадуть. Не ввійшли дверми, вікном полізуть. Знаю я їх, о, знаю! Та поки Мручко живий, гетьмана живим не дістануть".

"Харцизяки, живодери, лупії, — увесь свій багатий словник викидає із себе. Видно, легше від того ставало. — Мало їм нашої кривди, мало сліз і крови. Мало обезчестили нас, покалічили душі, покривдили характери, з гарних, гадалося, людей виродів поробили, що аж дивитися гидко. А тепер ще й над гетьманом знущатися захотіли. А не діждати їм того. Скорше я царем стану, ніж вони гетьмана дістануть, — на це вам моя рука".

Войнаровський свою Мручкові простягнув. Зустрінулася вузька, випещена, панська, з грубою, жилавою козацькою, обнялися кріпко і довго одна одної з тих обіймів не випускали. Ніби зрозуміли в цей мент, що тільки таким спільним зусиллям може бути врятована справа.

І довго ні Мручко, ні Войнаровський не зважувалися починати наново розмову. Мовчанка здавалась їм сильнішою від слів.

Небо чимраз жвавіше переморгувалося з землею, зривався вітерець, гірким пилом з бур'янів завівало.

На сході синява линяла, а на полудні виднокруг темнів. Щораз ясніше блимали світла на вежах бендерського замку. Буцім замок у табор зазирав.

"Не вгадав я, — почав Мручко. — Мабуть ранком буря буде. Та нехай! Краще буря, ніж цей гнітучий спокій. Ходімо!"

Войнаровський не питався, куди, встав і поправив контуш. Мручко підійшов до свого воза і збудив хлопця: "Не відходь мені нікуди! Лягай здовж воза, щоб мені тут хто що не рушив. До перших півнів Грицько на варті стоїть, а тоді він ляже, а ти будеш стояти.

Розумієш?"

Хлопець зірвався, протер очі, глянув і на одно тільки слово спромігся: "Авжеж!"

Пішли.

Під ногами шорохкотіла столочена трава, пільні коники цвіркотіли. Упала зірка, хтось крізь сон застогнав, зітхали притомлені коні. Від блискавок зеленіло в очах.

"Знаєте, милосте ваша, — почав знову Мручко, — я щось буцімто прочував. І не вір тут голосам невідомим? Щось мені казало: тримайся, Мручку, близь гетьманського намету. Так не моя тут власть. Обозний моїм людям визначив інше місце, оподалік. Не дуже-то люблять наші пани старого сотника Мручка".

"Гадаєте? А чому б то вас не любити?"

"Звичайна ріц. Я тільки сотник і то не з тих учених, а такий собі старосвітський, простий, що тільки шаблею сотника доскочив. В очі їх коле, що гетьман ласкавим оком на мене глядить. Гадають, підлабузнюються йому. Так тоді раді б відштовхнути мене. Але я десяток своїх щонайпевніших людей і близь гетьманового намету післав, між знайомих, і наказав, щоб напереміну одні спали, а другі сторожили намету, а якби що, так хай тривогу трублять... Мручка не присплять..."

"Ой, ні! — притакнув Войнаровський. — Бачу, що ні".

"Але й того, по тім, що я від вашої милости почув, тепер замало. Нам треба гетьмана, як ока в голові пильнувати, а ще, як сераскір свою варту біля його намету поставить. Не вірю турецьким вартовим, собі тільки вірю, більш нікому."

Войнаровський здивувався, а Мручко так толкував йому: "Бо то, бачите, може вийти таке. Султан не згодиться, великий муфтій грошей не прийняв, а одного ранку (не допусти Боже того), по гетьмані і слід застиг. Зимна постіль осталась. Як камінь у воду впав. Ось чого боюся. І тому вашій милості годиться спати не де, а в наметі, та ще надійний пістоль біля себе і щонайвірніші чури мати. Чуйкевича жаль".

"Бачу, що треба, — притакнув Войнаровський, — але нині годі. Нині там Ганна Обидовська спить. Назавтра уладимо якось".

"Хай буде й так. Нині ми з вами переходимо якось, перебалакаємо до рана, а назавтра я вас дуже прошу, щоб моїм людям дозволено було зробити землянки недалеко гетьманового намету. Чорта з'їдять, як ясновельможному один волосок з голови впаде. Мені Бендери не цікаві. Турецької кави не п'ю, шашлика їсти не люблю, на жіночу невинність не ласий. З табору не рушуся кроком. Як пес перед будою, буду перед наметом лежати. Побачимо".

В тім "побачимо" більше сили було, ніж у цілому полку.

39.

Як ранком Орлик з паперами до гетьмана прийшов — зжахнувся. Гетьман ще гірше посивів, помарнів, і очі йому ще дальше сховалися вглиб.

Орлик хотів податися назад.

"Увійди! — почувся голос різкий і непривітний. — Не бійся, я ще живий. І поки живу, хочу знати, як діла стоять, бо не хто інший, тільки я відповідаю за людей, що під моєю булавою зостались. Тамті самі за себе перед судом Господнім відповідь дадуть."

Орлик стояв ні в цих, ні в тих. Папери під пахою стискав. Гетьман навіть не просив його сідати. І жалував гетьмана і почував жаль до нього, що так його прийняв.

Добре, що нікого в наметі не було. Соромитися не треба. Мовчав. Гетьман очей не зводив з нього. Орликові мороз пробігав по тілі. Щось не сьогосвітнє було в тім погляді, щось, що мозок і серце просверлювало наскрізь.

"З мовчанкою до мене прийшов?" почувся той самий різкий і непривітний голос.

"Бентежити вашої милости не насміляюся, — відповів покірно Орлик. — Ваша милість недужі."

"Тілом, та умом я ще, дякувати Богові, сильніший від вас. Нічого не потребуєте скривати передо мною, чуєш? — нічого. Хочу все знати і рішати. Це моє право. Це моє право, якого в собі відняти не дозволю."

"Ми нічого перед вашою милістю не скриваємо."

"Нічого?" — і Орлик почув, як гетьманів погляд знову просверлював його наскрізь.

"Король нічого не переказував мені?"

"Ні".

"То дивно, то дуже дивно. Знає, що я лежу і що до нього піти не можу. Чи міст над яром поміж нашими таборами вже готовий?"

"Ще ні. Дерево в лісі рубають. За кілька днів збудують."

"Таборів яр ділити не може. На випадок якої тривоги це небезпечна річ. Навіть дуже. Ми серед чужого моря, мов два малі острови. Заки поспіли б собі на поміч, могло б нас чуже море залляти."

Сказав це так, немов би знав про якусь небезпеку. Орлик збентежився.

"Поки що ніякої небезпеки не бачу", — несміливо завважив.

"Що ти її не бачиш, так це ще не значить, що її нема. Я себе безпечним зовсім не почуваю. Ми в чужій державі, цар нам спокою не дасть. Від чого він своїх послів має? Почнуться торги, дипломатичні торги, митарства, це певне, як нинішній день."

Орлик несміливо почав: "Ходять такі вісті, що буцімто вже й почались. Царський посол у Царгороді з Високою Портою переговорював..."

"І до великого муфтія підходив?"

"Так."

"І тисячі талярів за Мазепу обіцяв?"

Орлик, як винуватець, очі спустив.

"І ти мовчиш? І ти мені того не кажеш? А може, ви гадаєте видати старого, хворого гетьмана цареві?"

Орлик зжахнувся:

"Ваша милість кривдять нас таким підзором."

"Кривджу? Чого? Робили діди, можуть робити і внуки. Гріхи переходять у спадку. Та я вам заздалегідь кажу, що цьому ніяк не бути. Ніяк. Цар скорше своє ухо побачить, ніж мене. Іди і скажи це всім, що раді б позбутися Мазепи."

Орлик з ноги на ногу переступав. Чи йти, чи оставатися?

"А письма?" — спитав несміло.

"Письма?... — і гетьман сів на ліжку. — Підіпри мене подушками, — сказав, зміняючи голос, ніби другим чоловіком став. — Присунь стіл до ліжка і сідай."

Орлик слухняно виконував накази гетьмана, забувши, що перед хвилиною було. Батьківським теплом повіяло від гетьмана на нього. Та тільки вони забралися до праці, як перед наметом загула трубка, залунав тупіт, мов на муштрі, відхилилася занавіса і дижурний старшина проголосив: "Його величність король!"

"Проси!"

Орлик зірвався з місця і хотів іти геть. Гетьман дав рукою знак, щоб зостався. "Я перед тобою нічого не скриваю", — сказав і в голосі його почувався докір. Орлик притримав занавіску, і ввійшов король. Він налягав ще на ногу, навіть дуже, і ще гірше згинався в колінах, волосся на голові мав ще менше, а зате воно, ще дивніше, ніж перед тим, торчало, як крила на Меркуровій шапці.

Привітався з гетьманом, кивнув Орликові головою і, як звичайно, ніби несміливо й клопітливо спитав, як себе гетьман почуває і чи він вдоволений його хірургом.

Гетьман подякував за одно і друге і просив короля сідати.

"Спасибі, спасибі! Ви знаєте, який я непосидючий дух. Жалую, що ваша милість мусить лежати."

"Мушу, — відповів з жалем гетьман. — Мушу."

"А шкода, бо нам тут засиджуватися не можна. Не можна дозволити цареві, щоб він надто скріпився. Знаєте, тому чоловікові здається, немов він справді мене побив. Це смішно. Ні? Прямо: Mania gгandiosa18.

Трапилося сліпій курці зерно, і тільки. Оба ми нездужали, Реншільд з Піпером і зі своїми генералами, а навіть зо мною воював, замість з москалями, Левенгавпт московських бубнів налякався, одним словом, der Zar hat Glueck gehabt19. Тa фортуна котиться колом. Під Полтавою наші програли, а тепер на москалів черга. Коли б лише мені хоч трохи більше війська, правда? Трохи більше війська..."

Гетьман дивився на короля і завидував йому молодости, фантазії, віри в свій геній і в свою щасливу звізду. Годі було не всміхатися, дивлячись на того короля в полинялому каптані, у викривлених чоботах, зі жмутками неслухняного волосся на високому чолі і з посинілим від відмороження носом.

А все ж таки це був Carolus Rex. Молодий бог війни, перед яким недавно ще дрижала ціла Європа й, може, знову дрижатиме, бо доля котиться колом. Він був розмовнішим і привітливішим, ніж перше.

"Не повірите, який цей цар дивний. А все ж таки я хотів би стрінутися з ним віч-на-віч. Це, мабуть, дуже цікавий індивід. Самі контрасти, контрасти, які жорстокість позліплювала докупи".

"Цар одержимий ідеєю перетворення московського князівства в царство всеросійське", — додав від себе гетьман.

Король вліпив очі в золоті узори намету. Буцім хотів пробити його наскрізь і полетіти кудись. Далеко. Гетьман і Орлик мовчали. Король сів. "Кажете, одержимий? Гум... Можливо, можливо... Ідеєю треба перейнятися аж до забуття про себе, до божевілля... Без цього ідея не здійсниться. Ідея ця страшна річ, це найбільший деспот, якого собі уявити можна, невблаганний тиран."

Його очі з далекої мандрівки вертались. Поблідли, мов утомилися. Та зате більше до людських подібними зробились.

"Але навіть найбільша ідея не звільняє нас від обов'язку бути людьми. Бо для кого ж тії ідеї, як не для людей? Знущатися над людиною це звірство. Пощо ж тоді найвища ідея — Бог? Правда?"

Гетьман пригадав собі молитвослов, що колись, як він був у короля, з королівської кишені торчав.