З-під Полтави до Бендер - Лепкий Богдан

Заскучали ми за Україною, ах, як заскучали!"

"А вона за вами, дітки. Та підождіть, дасть Бог повернемось. Не вікувати нам у Бендерах. А що скучаєте за Україною, так це й гарно. Може, її більше полюбите, вернувшись".

"Ах, не вміли ми, грішні, цінити її гідно, поки не втратили", — каялися.

"Ніби прабатьків з раю, вигнав нас Бог із рідного краю, — віршував Мручко. — Бо хоч не первородний, а все-таки великий гріх ми на душу прийняли".

Довірений швед сіпнув Войнаровського за рукав. Непомітно поміж возами згубилися.

"Що нового?" — спитав Войнаровський.

"Погано, Eurer Gnaden15, дуже погано!"

"Кажіть!"

"Цар домагається видачі пана гетьмана".

Войнаровський насилу затаїв збентеження.

"Від кого домагається?" — спитав.

"Царський посол у Стамбулі, Толстой, пропонував великому муфтієві 300.000 талярів, погадайте, які великі гроші, триста тисяч талярів, якщо він пособить видачі його світлости пана гетьмана".

"Замовчіть! — сказав Войнаровський, побачивши когось із сторонників Горленка. — Йдіть у напрямі річки, за хвилину прийду туди".

Швед помандрував.

"Триста тисяч, триста тисяч! — повторив Войнаровський. — Розщедрився цар. Мабуть, дуже заманулося Мазепи".

В очах потемніло йому. Це не будь-що. Гроші величезні. Такої суми ще за жодну голову не давали. Цар тепер може Мазепиними таки талярами за Мазепу заплатить, себто Мазепа сам себе продасть. От тобі й історія. А як Мазепа, тоді, значиться, і Войнаровський, і Ганна Обидовська, і всі, що біля нього... Перше враження прохололо. Ніби туман розвівався з-перед очей. Ще тільки до висок наче хтось молотком стукав. Постояв хвилину, обтер хустиною чоло й пустився в напрямі ріки.

"Триста тисяч", як триста собак, бігло за ним, брехали, шкірили зуби, грозили, що розідруть на шматки. Триста тисяч! "Чи він їх прийняв?.." Чому він перервав розмов зі шведом і тепер найважнішого не знає, чи муфтій прийняв ті сотки тисяч, чи ні...

Шведа над річкою не було. Войнаровський шукав синього каптана вздовж берега направо й наліво; не було.

Аж побачив у воді шведа. Купався.

"Так краще, Eurer Gnaden. Підзору не буде. А то всякому в очі впадає, що я балакаю з вами. Національність голого чоловіка тяжче пізнати та ще, якщо він вище пояса в воді".

Войнаровський завидував шведові, що міг спокійно жартувати. "Мені, — відповів, — байдуже, чи ви в мундурі чи без. Кажіть, прийняв великий муфтій тії гроші, чи ні?"

"Чорт його зна, чи прийняв. Ваша милість знають, гроші лакома річ, та ще такі великі".

"То правда. Важко знайти людину, щоб не полакомилась".

"Правда! Може казати, що не прийняв, а на ділі прийняв і тихцем своє робить. Знаємо тих праведників з-під стягу Магомета. їм щоб лише гроші. Наш чоловік задовольниться будь-чим, а йому зараз триста тисяч. Подавився б ними".

Швед почував себе безпечним і не жалував слів: "Не люблю я цього баранячого лою, смороду часнику й запаху кави, це культурну людину до млости довести може, рівно як московський квас і той їх якийсь окремий кацапський дух... О, пардон"... і щез під водою, на те, щоб кілька сяжнів дальше виринути й ще раз, і ще. Хитрий швед. Побачив людей, що проходили мимо, а як пройшли, струснув гобою "Wie ein ЬЄ9088ЄПЄГ Pudel!"16і далі балакав: "Гарна вода, а тепленька яка! Не скупаються Eurer Gnaden?"

Войнаровський купався в смертельному поті. Його кров, не вода заливала. Кривавилося серце на саму згадку, що гетьмана могли б видати цареві, а з ним і їх. Почував себе, як на вулкані.

"Муфтій — дурне, — почав до шведа, який стояв перед ним із заложеними руками, наче статуя з бронзи. Муфтій — пусте, але що падишах сказав?"

"Падишах на жадання царя, щоб не давав приюту гетьманові Мазепі і його зрадливим людям, буцімто обрушився на Толстого і відповів, що це вже його діло, кого він має гостити в своїй державі, а кого ні. Але цар, мабуть, не знає, а коли знає, так, може, забув, що пророк, хай його ім'я буде прославлене повіки, що пророк виразно забороняє видавати тих, які, гонені судьбою, шукають приюту в його ісповідників. А що падишах вважає себе одним із найвірніших і найпослушніших ісповідників пророка, так тоді тут і бесіди про те бути не може, щоб він видав гетьмана Мазепу".

"Ви певні, що падишах, так, а не інакше відповів царському послові?"

"Певний бути не можу, бо що нині певного на світі, але з такою реляцією посол від падишаха до його милости нашого короля прийшов. Ще й буцімто переказав сераскірові, щоб він його милість пана гетьмана з приналежними почестями гостив".

"Себто з якими?"

"А може, перед гетьманським наметом поставлять військову турецьку сторожу, як перед королівським стоїть. Може, що друге, не знаю".

"Сторожа", — повторив за шведом Войнаровський і пригадав собі, як то й шведська сторожа колись біля гетьмана стояла і пощо. А про турецьку сторожу, то вже краще не казати. Честь, чи неволя?

"Eurer Gnaden, скупайтеся, — запрошував швед, — це прямо солоамська купіль, я себе на десять літ молодшим почуваю".

"Так тоді не купайтеся довго, бо як помолоднієте на двадцять, то мені не буде що з вами балакати", — відповів Войнаровський. Його сердило, що швед поводиться так безжурно, аж буцім неповажно. Але другого вірника в королівській канцелярії не мав, так мусів йому потурати.

"А король що? — спитав, пишучи щось шаблею по піску. — Що король на це?"

"Що ж би? Не знаєте нашого наймилостивішого пана? Сміявся. А то дурний цар, вигукував, а то дурний цар! А потім сів на коня, поїхав над ріку і переплив її, там і назад. Він знов такий, як і перше був. Не піду, каже, звідси, поки не наб'ю Петра. І що ви зробите з таким? Жменьку людей має при собі й збирається царя бити". Розсміявся, ще раз пірнув — винирнув, струснув воду з себе, виплював її з рота, поколупав в усі і підійшов під берег, ближче до Войнаровського. "А як ваша милість гадають, поб'є наш король царя, чи ні?" — спитав нараз поважно.

Войнаровський тільки раменами здвигнув. Ось тобі вождь і ось тобі військо. Вождь побитий, з армії тільки марні окрухи лишились, а військо все-таки вірить у його непобідимість. А в нас? У нас ще й перша твердиня не здалась, а вже старшини захитались. І чого? Та ж рішення битви під Полтавою висіло на волоску. Цар в останній хвилині побідив, чого ж вони наперед повтікали? Зрадники, чи труси?

Швед, не діждавшися відповіді, торочив своє: "Я вашій милості голову свою кладу, що коли б король під Переволочною не здавав армії на Левенгавпта, то не Меншиков наших, а наші Меншикова загорнули б у полон, як рибу в сак. Короля Карла там бракувало, так само, як під Лісною і під Полтавою, бо під Полтавою побили не короля Карла, а графа Реншільда, правда?"

Войнаравський не брався перечити. Його зворушувало оце довір'я жовніра до свого вождя. Притакнув головою: "Авжеж, авжеж".

"Ваша милість, — почав знову швед, — може собі гадають, що я зраджую тайни мого пана?"

"Я собі того ніяк не гадаю", — заперечив Войнаровський.

"І добре, бо я скорше собі кулю в лоб пустив би, ніж мав би спроневіритися його милості королеві. Кажу те, що незабаром усі будуть знати, бо король з того ніякої тайни не робить. І не ворогові кажу, а приятелеві короля. Тут тільки про час ходить, більш про ніщо. Правда?"

"Лиш про час і про правду", — притакнув Войнаровський. — Купайтеся здорові, лиш не втопіться, бо хто б мені правду сказав?"

"Лихе не пропаде!" — відповів швед і нирнув у хвилі.

Войнаровський скинув контуш, засукав рукави і обмився в ріці. Раз, що таки дуже був спітнів, а друге, щоб міг сказати, що ходив купатися. Горленко й Орлик уже, мабуть, шукали його. Дуже тепер цікавляться кожним кроком гетьманового небожа. Поки дійде до табору, голова ще не обсохне, заспокояться.

Йдучи, роздумував над тим, що почув від шведа. Новина була жахлива. Що гірше могло їх тепер стрінути? Цар не вдоволився побідою, цар пімсти пагне, як хижий звір крови. Не жалує грошей, хоч який скупендряга, в падишаха ласки забігає, муфтія перекупити пробував, мабуть, ще й до короля з тим самим підійде, не спочине, поки не заспокоїть своєї жадоби крови. Це не будь-що, а небезпека грізна. Тому-то хоч як дядько нездужа, а все ж таки йому треба сказати, поки він живий, таку відповідальність на свою голову годі брати.

З цим рішенням наближався до табору. Тепер уже й доступити до нього нелегко. Це був не табор, а прямо ярмарок; на який з'їхалися народи з усіх сторін світу. Кругом вози, мажі, гарби, мажари, коні, воли, мули, осли, верблюди, крик, рейвах, рик, збіговище людське з трьох частин землі, з Європи, Африки и Азії. Азія Європу побиває одягом, темпераментом, навіть криком, до якого європейцеві годі привикнути. Наші, щоправда, також не жалують горла. Азіятів перекричати беруться. Зокрема там, де землянки будують. Але треба сказати, що недаром кричали. Від ранку дотепер таки багато зробили. Правда, що сераскір дозволив брати з поблизького лісу стільки дерева, скільки їм треба, а все ж таки вишукати підхоже, зрубати, обтесати згрубшого й привезти, на це треба часу. Турки не могли надивуватися, які то справні козаки. "Дурні, якби вони

побачили, як ми чайки над Дніпром лаштуємо, от тоді роззявлювали б свої широкі роти. Ну, хочеш, — гукав якийсь запорожець на старого турка, — так я тобі і труну зготую і то скорше, поки ти вспієш умерти, їй Богу!"

І так привітливо, мало що не солодко балакав, що турок тільки приязно усміхався до нього. "Бач, як зуби шкіриш і примилюєшся тепер, недовірку бісурманський, а недавно на нас нападав, старому Хмелеві батька під Цецорою убив, ясир набирав, під Берестечком нас зрадив, ах ти виплодку пекельний!"

"А з Юрасем що ви зробили?" — приставав до турків другий козак.

"Ну кажіть, де ви закатрупили бідного Юрася, ну?"

Турки, гадаючи, що їм Бог вість які милі речі говорять, приязно усміхалися, показуючи повні роти білих зубів.

Над табором маяла вже гетьманська хоругва. Мручко не балакав на вітер. Таку здорову жердку вишукав десь у лісі, як щогла на кораблі.

Кругом намету козаки стояли і не пускали туди нікого. "Гетьман не велів", — говорили.

Назустріч Войнаровському гетьманський чура вибіг.

"Вашої милості нетерпеливо дожидають".

"Що ж таке?"

"Ясновельможний двічі кликали. до себе".

Войнаровський прискорив ходи.

Увійшов до першого переділу намету.