Княгиня Ольга - Іванченко Раїса

Бо кермування мудра річ, якої треба вчитися ціле життя. Лиш багаті й можуть вчитися тієї науки, а бідний чи простолюдин іншу науку мусить знати, як, приміром, ліпше горшки ліпити, чи хліб сіяти, чи шкуру ведмежу зім'яти... Кожній людині дано талан на свою науку.

— Але ж Щербило свою науку добре знає— мечем орудувати!

— Мечем махати — то не землею владарювати. Мечем може й дурень крутити!

— Щербило не дурень! Он як розбагатів!

— Бо знає добре свою науку. За те й ощедрювали. Нехай боги нас помилують від його кермування, В його ж серці тільки жорстокість і захланність!

— Звідки знаєш?

— А брата його — Гомона — забув?

— А що ж князь Гліб? Либонь, замкнули його в теремі бояри! — раптом здогадався хтось. А ходімо на Гору, подивимося!..

— Гліб — наш заступник. Не дамо його скривдити! А де Свенельд і варяги? З ким вони сьогодні?

— Шукаймо, люди, Маломира. Хай веде нас!..

— Гомоніло, крутилось-вирувало товписько на торговищі

подільському та й посунуло на Гору. І скоро спинились: ворота Княжої Гори, які ніколи не зачинялись і не охоронялись, були глухо забиті.

— Отакої! Побачили? Що робитимемо?

— Гліба не дати в обиду. Він дітей наших навчає.

— Пали ворота. Видирайте кілля — певно, час погуляти.

А коли зібрали хмиз та почали роздмухувати під воротами вогонь, раптом вони розчахнулись, і звідти вилетіли просто на товпище людей озвірілі комонники, тримаючи списи перед собою.

— О-о-о! — застогнало людське товпище.— Оце вже чуємо руку воєводи Щербила! Він, злодіюка...

— Рятуйтеся! — люди з криком розбігались по узгір'ю. Залишився стояти тільки бородань у білій сорочці і в ногавках, стояв босоніж серед осінньої багнюки, зіпершись великими червонястими руками на патерицю. Коли на коні вилетів з-за воріт Щербило, старець враз підняв свою сучкувату палицю й щосили крикнув:

— Стій!

^ Щербило зопалу здибив коня. Спинився перед старим.

— Пощо на своїх руку підняв? Забув, чий син?

— Ти хто?

— Я той, хто рятує тебе від ганьби і від помсти Неба. Забув своє весілля?

Щербила ніби обухом по шиї вдарили — він аж зігнувся від подиву. Враз у пам'яті спалахнуло його весілля з Веселиною. і наїзд Олегових дружинників, і віщування волхва Сивулі. То це той самий віщун?

— Це ти, волхве?

— Згадав… А мої слова викинув із пам'яті?

— О, ні.

— Бачу все ж таки, що забув. Гординя таки осліпила твою душу. Гинеш, Щербиле!

— Що мелеш? Іди звідси, чародію!

І хльоснув старого по сивій голові пужалном. Волхв затулив обличчя долонями. Стояв серед калюжі, оббризканий копитами баского коня воєводи й ніби онімів.

А Щербило сліпо летів назустріч своїй Долі. Лишень одна думка палила його: зараз, або ніколи! Або ніколи...

Лодії княгині та її людей причалили до берега вночі. Сторожові човни супроводили її з обох сторін. А лиш княгиня та сольба ступили на берег, вартові з човнів вихопили мечі й повели усіх на Княжу Гору.

Ольга нічого не знала, не могла нічого здогадатись. Онімілі її стольники, купчини, служки разом зі Святославом лишались на березі.

— Що тут вчинилось? Яка біда? — допитувавсь хтось із челядиніків княгині у супроводжуючих. Ті мовчали. І княгиня слухняно ступала крутою стежиною до своїх палат. Перебирала в пам'яті свої світлі й чорні дні на цій бунтівній землі. Як тільки який володар залишить Київ на тривалий час. так тут і змови, і ворохба. Скільки їх уже пережила вона! Їй здавалося, що вона затишила землю назавжди. Усіх задобрила, усіх нагородила. Навіть Гордину — адже її син Чуриня був зі Святославом. Висока честь, якої вона домагалась! Тоді ж хто цього разу здійняв над Києвом меч?

Коли опинилась у дворі біля своїх палат, біля вогнищ, першого, кого побачила, це Щербила. Не вірила собі. Не може бути!

А він ішов їй назустріч усміхнений, впевнений. Таким його не бачила ніколи. Дивився їй в обличчя, розвів руки, ніби хотів упіймати її в обійми.,. Що це?..

— Княгине, ми тебе чекаємо.

— Бачу,— сухо мовила,

— Народ київський жадає тобі сказати свою волю.

— Чого хощеш, Щербиле?

— Слабкі твої руки, княгине. Хощу стати поруч з тобою і... підперти тебе! — докінчив трохи невпевнено.

— Підперти мене чи взяти моє кермо?

— Так, забрати кермо,.. Досить жоні кермувати. Се справа мужа. Його рука міцніше тримає меч.

— Державою кермують не мечем. Головою, Щербиле!..— розсердилась Ольга.— І знаннями. Чи знаєш цю науку? Де бував, у яких краях? Чого навчився доброго?

— Не бував... А ти будеш мені допомагати. Хіба ти цього не хотіла?

Княгиня мовчала. О, вона колись таки того жадала. Але нині, коли її полонив цей її вигодуванець, вона цього не хоче. Вона мусить вирватися з його полону й полонити його.

— Чому ж... мовиш про це тепер? А раніше мовчав.

Щербило не знав, що відповісти, бо й справді не знав. Чому гордість його не дозволяла йому тоді взяти частину влади від княгині. Він хотів сам насильно забрати це державне кермо у неї, щоб принизити її назавжди за ту муку, яку вона завдала його возносливій душі. Зараз він уже не міг відступити від своєї мрії — і не міг ось так рішуче рубонути мечем.

— Я не знаю, княгине... Я знаю одне, що нині вже не відступлюсь.

— Від чого не відступишся?

— Від тебе, княгине,— Щербило лукавив перед собою.— Будемо разом, коли хочеш, правити Країною Руси. Як ти колись хотіла.

— Для цього ти виставив сторожу і взяв мене в мечі?

— Ні, то від боярської челяді тебе... охороняю...— О, прокляття! Під її пильним, гострим поглядом він не міг зробити останнього рішучого кроку, задля котрого ішов на цю Гору ціле життя.

— Добре. Ходімо в палати. Треба все обміркувати.

— Ходімо,— він несподівано ніжно торкнувся ліктя її руки і пішов за нею. На дворі палахкотіли вогнища, навколо яких сторожко стояли його вої. Десь у темряві хрипіли на конов'язях коні... А там, під Горою, на подільських вуличках, клекотало невідоме йому життя. Здалося, що в тому клекоті він чує знайомий голос волхва: "Я той, хто рятує тебе від ганьби і помсти Неба". О Небо! Допоможи йому цієї останньої миті боротьби. Адже він так тяжко повз, звивався скелястою стежиною життя, щоб досягти тієї висоти. І ось вона — лишень один крок!..

Княгиня Ольга відчинила двері, зайшла до виталища. На довгому дощаному столі у глиняному підсвічнику в трьох ріжках горіло три свічі. Жодної людини. Раптом почувся дзенькіт ключів і легкі кроки. Світлокоса тоненька дівчинка притьмом кинулась їй на шию, Малушка! Дитино!.. Перелякана, тремтлива. Княгиня й забула за неї за тими царгородськими клопотами. І тут ось радість!..

— Не бійся, мамо. Я все розповіла Претичу. Він тут,— прошепотіла їй у вухо. Раптом грюкнули двері, аж здригнувся увесь дім, ніби десь обвалились стіни. Лемент і крик заповнили світлицю.

Малуша поцупила Ольгу за руку в якусь кімнату. Розгублений Щербило вихопив меча й застиг в очікуванні ворога. Але вої Претича лише щільно оточили його.

— В'яжіть його! — дзвінко крикнув молодий воєвода.

Щербило пригнувся, як загнаний у кут бобер, крутонув у руках свій тонколезий меч.

— Та не бійтеся його! В'яжіть!

Але цеї миті Щербило випростався і всадив меч у свої груди. Претич надто пізно перехопив його руку.

У цю мить до світлиці повернулась княгиня і заклякла на порозі: на її очах Щербило звалився під ноги Претичу. Його обличчя біліло, сіріло, зеленіло.

— Не треба його в'язати,— тремтячим голосом промовила Ольга.— Віднесіть його до челядницької.

— Віднесіть! — повторив Претич своїм мечникам наказ чи прохання княгині.— І станьте на чатах. Коби не вона! — щасливими очима воєвода зиркнув у бік Малуші, яка виглядала з-за Ольжиного плеча.— Ми замкнулись, княгине, в твоїх палатах, як тільки-но Малуша нам сказала про зраду.

— Спаси тебе небо, Претичу. І тобі, Малушко, хай доля вділить щастя,— втомлено промовила Ольга.

— А Малко Любечанин і Добриня засіли в чагарях на Почайні...

Де її вірні порадники й захисники, де вороги, а де други — усе переплуталось, усе змістилось в уяві. Може, й раніше так було, та вона недобачала, де справжнє, а де спотворене, де живі джерела, а де — багнисте болото...

— Гайда на подвір'я, розженемо цих м'ятежників боярських! — гукнув Претич.

Ольга вже не дослухалась, що діється там. В її душі вирували незбагненні вири цього незбагненного життя...

— Скликайте віче київської землі, хощю говорити З народьством,— промовила княгиня до Претича.— Будемо усі судити ворохобників і заводіїв.— Може, більше відчула серцем, ніж збагнула розумом, що її сила в народі, а не в милості царгородських владик чи лукавих бояр.

О, який же тяжкий труд державний звалився на її старіючі плечі, яко хрест Спасителя людського. І не сміла скинути його з себе — треба до кінця нести!..

* * *

Що Божий день, то й новий клопіт.

Навесні з великою водою у ріці прибилася і велика сольба з Царгорода. Від самого кесаря. Велів передати княгині Ользі: багато я тебе обдаровував, і ти обіцяла, коли повернешся у Країну Руси, прислати мені челядь, і віск, і шкіру, і воїв у поміч. Обіцяла ж, а не шлеш. Отож сольба прибула до княгині, аби нагадати їй про обіцянку. А найперше — про воїв. Надто потребує їх Ромейська імперія. Знесилюють її нападники-сарацини, тиснуть на суші і на морі. Слабіють руки його легіонерів. Шли, архонтесо, своїх воїв, адже тобі даровано високий титул — єсть бо... архон-теса!.. Найвища володарка свого народу, хоч народ той зовсім не потребує, щоб його володарям якісь інші царі давали свої вищі чи нижчі титули. Та й не розуміє той народ, що воно таке, отой титул, і слово те чужинське йому невідоме. Бо не потрібне!

Посли ж ромейські ґречно вклонялись, довгими рукавами і полами своїх шовкових одяганок підмітали мостини, очікуючи на відповідь. Затяжне мовчання київської архонтеси, загадковий усміх, що миттєво торкнув її тверді бліді вуста, віддалися холодком по хребтах. Від того вклонялись ще нижче, ще ретельніше підлітали довгими рукавами підлогу. Мовляв, велику шану тобі складаємо, архонтесо Ольго!.. Зваж!

Ольга незрушно вичікувала, коли ж їм уже набридне вклонятись. Ніби закам'яніло, сиділа на високому стільці, що був засланий хутром із куниць, під іконою Богоматері, котру привезла із Царгорода. Одягла на себе найліпше своє вбрання — червоний навершник із шовку, обшитий перлами. По праву руку від неї стояв Святослав з молодою жоною — чорнокосою кароокою угорською княжною, яка ще взимку прибула до Києва з Григорієм.