Княгиня Ольга - Іванченко Раїса

З одного боку, вої... Йому потрібна безконечна кількість хоробрих воїв!.. Але ж треба зберегти і свої закони, треба показати і синові Роману приклад!..

— Ти думай, кесарю. Я тобі даю добру раду. А я прибуду до Києва і дам тобі знати, коли зможеш дістати моїх воїв.

— Мені треба якнайшвидше княгине.

— Гаразд. Я тобі перекажу через твоїх послів. Іще додам воску, і хутра, і шкіри...

Великий блазн у словах княгині!.. Але ж він порушить закон, який же сам і встановив тримати. Роман розглядав людей, намагався не дивитись на муки роздумів, що відбивались в очах його порфирородного батечка. Розумів, що вітець його борсається в тенетах, які ж сам і розставив для себе.

Раптом Костянтин згадав: патріарх! Де нині його престарілий Полієвкт? Нехай негайно ж охрестить княгиню з усіма почестями — і якнайбільше святочности та урочистости! І це буде мздою для честолюбної володарки Країни Руси.

Кесар повернувся до логофета:

— Пошли когось до Полієвкта. Хай приготується до хрещення княгині. У святій Софії.

— Дякую тобі, кесарю,— зраділа Ольга.

— Я сам буду твоїм хрещеним вітцем, якщо Полієвкт дозволить.

А ти добре його попроси — він і дозволить. Хіба ні? — втрутилась августа Єлена. Їй також хотілося, щоб ця правителька великої багатої землі стала їхньою доброю сусідкою. Коштовне каміння і вої попливуть тоді до них рікою!..

Ольга, втім, відчувала, що в цій щедрій і дружній запобігливості августійшої родини криється якась таїна. Може, тільки цими почестями й хочуть відкупитися від неї? Здобути воїв і ще чогось... А де ж їхня данина Руси? Вона їм ще не нагадувала.

Кесар і Єлена позіскакували з крісел, заметушились і всі гості.

— Де логофет? — нетерпляче озирався Костянтин.

— Запрошуємо до зали Юстиніана,— випірнув звідкись той.

До Ольги пробився крізь товпище людей Ставро.

— Княгине, не відступай. Хай дають нам невісту.

— Княгиня мусить сісти за стіл для гостів — придворних жінок імператриці,— перебив розмову препозит і взяв Ольгу-княгиню під руку, щоб посадити на визначене для неї місце.— Цей стіл називається усічений, і за нього сідає вся кесарева родина. Велика честь для княгині сидіти поряд з родиною августійших царів наших! — царедворець улесливо заглядав їй в обличчя... Запобігав ласки і дарунків.

Вона знову розм'якла душею — жодного посла не садять ромейські царі за спільний стіл з імператором. Ця честь тільки для неї! Її віншують тут вище від усіх чужинських послів! Хай бачить це увесь світ!..

Але хвиля гордости змінилась хвилею сумнівів. Ніби чийсь голос всередині застерігав її: щоб ця честь не принизила в тобі доброчесности й глузду, щоб не зігнула твою гідність! Стережися!

Ольга сиділа за обіднім столом навпроти августи Єлени. І раптом помітила, що Святослав із Свенельдичем і Асмудом пробирається до виходу. Там ще купчилися її посли і служниці, очікуючи, доки і їм вкажуть місце за столом.

— Запрошуємо гостей до Хризотриклину! До Хризотриклину! — верховодив і тут той же препозит.— І ви також... Тут лишається тільки княгиня-володарка.

Та Святослав не зважав на розпорядника церемонії. Зі своїми людьми він зник за дверима зали. Що ж надумав? Бачила — хлопець украй ображений. Кесар відмовляє їм дати невісту... Вважає їх нижчими людьми! Чого було їхати? Щоб почути оте приниження? Княгиня вперто буде домагатись династичного шлюбу, але даремні зусилля! Був певний, що мечем, тільки силою меча потрібно себе утверджувати! Ось лиш дочекається, доки візьме кермо держави до своїх рук. Хай запам'ятають його ім'я...

Але бунт Святославової гордої душі погасила палацова сторожа, яка твердо й німо стояла при дверях й не випустила Святослава з палацу.

Довелося сідати за стіл у Золотій залі разом із послами, купчинами, родаками, служками. Княгиня непокоїлась — де ж подівся Святослав? Раптом відчула, що навколо неї залягла очікувальна тиша. Десь ніби зашарудів віддалений шерхіт шовків, легкий поступ багатьох ніг. І в якусь мить, коли той шерхіт і топтання завмерли, з піднебесся зринув тихий кришталевий спів. Він посилювався, розпружувався, розповнювався силою, розтікався срібними струмочками, бився потужними крилами під осяйним мозаїчним склепінням, поміж колон. Ольга не відразу здогадалась, що то лине спів великого хору, який непомітно розосередився попід стінами, поміж колонами. Логофет, що стояв за її спиною, нагнувшись до неї, повідомив, що то півчі від церкви Апостолів і від святої Софії співають для неї і для гостей імператорські гімни. Тож недарма на неї звернули погляди всі, хто сидів за цим столом. Костянтин і Єлена вдоволено усміхались — вони таки домоглися свого: здивували київську правительку величним прийманням її.

В очах княгині Ольги забриніли сльози. Ба й справді, велику честь їй та її державі віддає імператорський двір могутньої Ромеї. Чи ж хтось із інших володарів світу здобув тут такі пошанування? Далебі, ні. І якось крізь туман осяйного піднесення ледве почула слова логофета:

— ...а місяця октября в день вісімнадцятий ми будемо раді тебе знову бачити тут, княгине. Будемо стверджувати харатью про мир і любов поміж нами!..

* * *

І був місяць октябрь, що у полян-русів називається жовтень, і був день вісімнадцятий — у неділю. Знову зустрічали княгиню Ольгу в прохолодних сяючих залах царського палацу придворні й урядовці, і красуні зости, і сам Костянтин Багрянородний та його жона Єлена. Логофет сам підніс княгині на золотій тарелі, оздобленій великими перлами, купу срібних грошей — було там п'ятсот міліарісіїв. Кожному з її посольства також дали гроші, відповідно до його чину при княгині: родичі і посли дістали по тридцять і по двадцять міліарісіїв, тлумачі і писці княгині — по дванадцять і п'ятнадцять, служки і люди Святослава — по п'ять міліарісіїв.

Тепер усе те згадувалось, як у паморочливому сні. Далеко вже був златоглавий Царгород з його палацами і храмами. І свята Софія ніби розтанула у голубому мреві, де маленький старий чоловік у золотій рясі з рідкою борідкою осіняв її хресним знаменням і кропив святою водою.

Патріарх Полієвкт доживав своє дев'яносте літо. Розумом ще був швидкий, як і в рухах рвійний, хоча ноги ледве тримали його сухе, згорблене тіло. Він висвячував київську княгиню ретельно і святочно, хоча, читаючи над нею молитовник, хилився від безсилля набік. Тоді двоє молодих дебелих священиків підхоплювали його попід руки і знову встановлювали рівно на підлозі. А він, ніби й не помічаючи того, читав далі зі сльозами у великих карих молодих очах, і благав Господа Ісуса Христа, і покладав руку їй на голову, і біля грудей, і на чолі викреслював у повітрі горящою свічею по три хрестики.

— Поможи їй, володарці великого народу, зберігати, о Господи, твої заповіді, бо вони подають життя. Запиши її ймення в книзі свого життя і приєднай до отари своїх спадкоємців, щоби в ній прославити святе ім'я Твоє і Твого возлюбленого сина, Господа Ісуса Христа, і Твого животворного Духа... Яке ймення святе хочеш взяти? — раптом звернувся Полієвкт до Ольги.

— Єлени, яко і звали матір великого Костянтина...— Хотіла ще додати, що так уже її нарекли колись при хрещенні дитиною: Єлена вона, Олена... Але патріарх думкою витав високо, слухав лише себе і був увесь у своїй справі.

— Споглядай милосердно на Єлену, рабу свою, і вислухай її благання... і дай відчути радість у своїй праці і в нащадках своїх...

Ольга слухала патріарха і ледве впіймала мить, щоб повернути його думку в інший бік.

— Велика твоя молитва, владико. Нехай продовжаться твої дні під небом. Яке твоє слово, щоб узяти київських. християн під покров Ісуса Христа і Пречистої Діви, Богоматері його? Звели, владико, митрополитом у Києві наставити мого пресвітера Григорія.

Полієвкт задумався. Йому було важко спуститись з небес до земних справ. Мабуть, уже душею жив іншим, потойбічним життям, через те нелегко було відразу й збагнути земні справи. Мабуть, в таких випадках його заміняли оті двоє мовчазних священиків. Один з них одразу і відповів їй:

— Княгине, патріарх наш з радістю візьме під свою руку київських християн. І висвятить на митрополита гідного пастиря. Ось отець Фока уже готовий взяти на себе сю працю!..

На ті слова другий священик чемно і низько вклонився їй. Звідки він узявся, такий спритник, отой Фока? Бач, не хочуть Григорія наставити!.. Свого підсовують!.. Які ж влазливі ці ромеї!..

— Дякую Господу Богу і патріарху Полієвкту за милість до наших християн. Ми... будемо у себе радитись з боярами про отця Фоку...

Священики перезирнулись, Це було так несподівано! Ольга смиренно опустила погляд, ніби й не помітила їхнього спантеличення. Але ж знову були у неї... справи до патріарха!..

— Владико, прошу за сина свого. Поможи кесаря умовити, щоб дав моєму Святославу жону.

Полієвкт заперечливо похитав головою: то не його справа. Священики мовчазно торжествували.

— Проси у Бога. Він зглянеться,— патріарх знову хитнувся так, що його ледве встигли підхопити й повести до царських воріт.

Ольга-Єлена сам на сам лишилась із Господом Богом і своїми нездійсненними намірами. Якби Святослав тут також охрестився!.. Інакше б говорили з нею. А може, так само,.. Хтозна!.. Але ж він і слухати про це не воліє! Асмуд, і Свенельдич, і Чуриня, і Рулав — затяті вої, уперті мужі, міцно тримаються своїх кумирів. Що їм благо державця чи держави? Їм передусім в очах власна возносливість, власні жадання і зручності. І ніхто з них не збагне своїм простим умом, що коли хочеш піднятись над іншими, мусиш відмовитись від власної гордині і зручностей для себе. Мусиш міряти все високою мірою майбутности своїх вчинків. Так, мусиш і зазнавати поразок, але вміти ці поразки перетворювати згодом на перемоги...

Їй гірко, що ніхто, окрім неї, не збагне її намірів. Косують оком знишка: пощо хрестилась ще раз? Пощо віру наших пращурів ставиш у залежність від ромейського Бога? Бачить, що після того її хрещення і служниці, і веслярі, і купчини, і посли-бояри якось віддалились від неї, стали підкреслено шанобливими, стриманими. Але скільки зневаги в тій стриманості! Горнуться більше до княжича, до Святослава. Горять його образою, ловлять кожен його порух, кожне слово, відданими поглядами обігрівають його душу.

Святослав ще більше затявся в своїй ненависті до ромейщини.