Княгиня Ольга - Іванченко Раїса
Немає такого свята, як оте Купайло, коли б отак навісніли відьми!..
Хіба що взимку таке було, коли деревський чародій Могута розлютився був на княгиню та почав скликати до Києва усе нечисте плем'я. Тоді, мовлять, бачили, як бояриня Гордина, осідлавши мітлу, хотіла зірвати місяць з неба. Та не встигла. Житяна відібрала злість у Могути, сповила його силу добрим словом. І бояриня загубилась у хмарах. Потім, кажуть, Могута каявся перед усім людом київським і просив прощення — Житяна змусила. Простили йому кияни, авжеж. Хай здоров буде та благо робить людям. Але він таки домігся свого: молодий князь тої ночі прибіг до Малуші й упав перед нею на коліна. Крикнув:
— Любове моя!
Ожила тоді князівна-бранка. І вже не повернулась у палати Ольжині. Так і лишилась у Житяни. Була радісна й щаслива. І була вже скоро з дитям за поясом. Слава ж вам, боги роду полянського! Сталось те, що давно просили в княгині й кияни, і деревляни: аби з'єднали свої закохані серця Святослав і Малуша в своєму дитяті, а відтак вовіки з'єдналися б два великих слов'янських роди: полян і деревлян. Так нарешті воно й сталося.
Княгиня Ольга мовчала. Не хотіла, щоби Святослав узяв Малушу в жони — не по-християнськи мати кількох жон. А ще тому, що та угорка його чорнокоса народила йому вже сина. Сидить нині сама в теремі, замкнулась, нікого не пускає до себе і нічого нікому не каже. Та й що скаже? Муж її не християнин, поганин. Живе за своїми поконами й звичаями. Коли хоче лишитись київською княгинею, хай терпить усе, що втне її муж-князь, та пестить свого сина Ярополка — законного переємця Київської держави.
Святослав же був з Малушею недовго. Зманили його Свенельдич і Чуриня до себе. Перед самим Купайлом у Києві об'явився Ставро з Асмудом. Прийшли вони з далекої германської країни й привели отця Адальберта. Було в нього два десятки челядинів, багато повозів, коней, хрестів, ікон, лампад, кадильниць й усякого дрібного добра. Княгиня врочисто зустріла гостя, дала йому частину свого старого терема, а для челяді віддала новий терем Щербила. Той захланець хоч і вирвався з поруба, до свого обійстя не повернувся — заховався у Свенельдовому дворі. Боявся княгині, знав-бо свій гріх перед нею. Тепер запобігав ласки у Святослава: зрештою, час княгині минав.
Новий гість Києва швидко розібрався, хто і що бажає тут щось робити. Розселившись і відпочивши, почав скликати під свій хрест киян. Найперше, звісно, бояр, купців, варяжинів та рукомесників. Почав їх підводити під хресне цілування й називати новими іменами: Людовіками, Карлами, Фрідріхами, Оттонами... У Києві спочатку здивувались, потім почали тихо ворушитись ремісничі вулички. Як же інакше — з'явилась ніби якась нова нечиста сила, що хоче підбити під себе їхнє життя, висотати з них пам'ять про свій рід, відібрати багатства — і все те за якісь нові незнайомі імена незнайомої і далекої країни... Де ж наші волхви — хранителі свого народу та його покону? Де чародії й чарівниці, котрі вміють захищати свій рід, закони і звичаї від чужинецьких зайд? Задля чого княгиня покликала оцього латинина?..
Хрестили багатьох киян чорнорясі святителі Григорія, їм трохи втяли загребущі руки. А нині об'явився жвавий та прудкий герман, і вже, дивись, зникають Родослави, Володимири, Туряки, Кривчені, з'являються якісь чужаки, що тягнуть з них нитки їхнього життя і багатства задля чужої країни і возвеличення чужих володарів і чужих храмів.
І що воно таке — всяка нечисть підступом чи підлістю налазить на світлий град Київ, на тиху й мирну землю полянську, аби пригорнути багатства й тишу добрих хліборобів-слов'ян!.. Доки воно буде оце?
Першими кинулись до Адальберта варяжини. Але хреститись не захотіли. Щось їм також не до вподоби виявилось. Мовили, єпископ зажадав від них служби своєму королеві Оттону. Вони ж хотіли служити лише собі. Святослав же не пішов до Адальберта. Щербило також. Десь сидів у кутку, гриз свою душу образою на княгиню. Його, вірного їй воєводу, кинула до поруба. Хотіла згноїти живим!.. Тепер ще й двір його віддала чужакам... Забула, як він своїм мечем колись тримав її на київському столі!.. Скреготав зубами, ворушив щелепами. І сивів, сивів...
Ольга ж забула за Щербила. З подивом спостерігала жвавого Адальберта, через котрого хотіла зв'язати Київ з Германською країною. А він з усієї сили кинувся з хрестом до киян і намагався перетягнути їх до свого Бога. Про державні справи і не мислив розмовляти з нею. Про союз і мир Руси зі своїм королем не збирався й думати. А вона ж так сподівалась на цього посланця Оттона!..
З усіх боків обступали її клопоти. Мовили, що десь Святослав кохається з Малушею потай від неї. Цю таємницю знав увесь Київ, про неї гуділи всі торговища. Її думки кружляли найбільше навколо цієї витівки сина. Заспокоювала себе: зрештою, від цього нічого не міняється в Країні Руси. Святослав має законну жону з княжого роду, має уже й спадкоємця — сина Ярополка. Їй новий клопіт — треба охрестити дитя... Невістка не проти, а що кохається там з кимось — діло молоде. Нехай та бранка-рабиня дістане дрібку кохання від чужого їй мужа. Менше женихатись будуть оті боярчуки — Чуриня, Ставро та Свенельдич. А особливо Чуриня. Мабуть, мати його постійно напучувала, бо так упадав коло дівчини, що вже й княгині не соромився. Простоював під Малушиними вікнами, бувало, цілу ніч. Одного зимового ранку його знайшли її покоївки ледь живого. Насилу відтерли хлопця снігом. А Малуша тільки й думала за Святослава. Аж злягла, коли в нього народився синок... Нині таки домоглась кохання молодого князя...
Та ще гризла Ольжину гордість давня царгородська обада. Якби возносливий кесар тоді дав їй невістку — якусь царівну зі свого роду, не було б нині у неї клопотів зі Святославом. І хлопець, чує її серце, зачаїв у серці образу: його не визнали врівень з царським родом, вважали дикуном, нікчемою, варваром, збитошником, ненавченим дітваком, пісним слюнявцем, котрий не гідний стати поруч із царівною царгородською!.. Бо єсть нехрещений, яко скотина на стайні... Вона розуміла сина, і їй ще більше пекла та давня образа. Тому й прощала Святославу все. Тому так й сподівалася на приїзд єпископа Адальберта: мріяла з'єднати в союзі Країну Руси з Германським королівством супроти Ромеї. Оце й була б її найліпша відповідь гордому Царгороду.
Германський король Оттон на той час уже захопив Північну Італію, розгромив войовничих угрів. І, наперекір усім владикам світу, вінчався на трон своєї нової держави — Священної Римської імперії. До нього тепер горнулись польські князівства, Данія, Болгарія, Чехія... Країна Руси мала б також зв'язатись з ним і бути в спільниках і соуззі проти натиску Ромеї на Європу. О, як тоді закрутиться царгородський імператор на своєму золотому троні...
Єпископ Адальберт був невисокий, вугластий в плечах, швидкий у рухах чоловік. Безвусий, безбородий... Дивно було дивитися в його голе баб'яче лице. Ніби і не муж, обличчя — як у жінки. Та ще оте ситеньке підборіддя, що, як м'яке тісто, аж качається на грудях. Прости, Господи!..
Княгиня ледве стримала себе від тих грішних думок, щоб не засміятись йому у вічі. А проте він посланець великого імператора великої імперії на Заході. І ця могутня держава належно вшанувала її сольбу і прохання. І вже ось він перед нею, чемно хилить голову і мимрить якесь славослів'я... Ставро та Асмуд один поперед одного переказують їй ті слова вітання і величання "королеви русів" від самого Оттона...
— Гаразд... Дякую...— швидким позирком оглядала Адальберта й велику громаду його пресвітерів. Чималенько священиків прихопив отець Адальберт. Мабуть, збирається багато храмів своїх тут поставити і монастирів.
І враз утямила, чому Святослав не з'являється їй на очі: не може зносити тих довгополих проповідників, яких повно найшло в Київ з Болгарії, Моравії, Царгорода, а тепер оце ще з Кведлінбурга. Гліб також нічого їй не каже: певно, затамував на неї образу за цього Адальберта. А вже що православні отці священики!.. Григорій, кажуть, зліг у постіль, помирає від образи і від старости.
В обличчя їй війнув якийсь холодок. Якийсь тяжкий здогад війнув їй в лице і в серце — здогад про ще не усвідомлену зраду... Виходить, що від неї через цього Адальберта відсунулись усі. Вона лишилась сам на сам на голій стрімкій скелі, що зіп'ялась над безоднею, котру можна назвати — влада...
Відійшли від неї її сини, грецькі священики, котрі щільно обступали її тут зі своєю християнською громадою. Поховались у шпарини роздратовані варяжини. Язичники-поганини тісніше обступали Святослава...
І виходить, ніхто не розуміє її державницького жадання — спільно з Оттоном і його прибічними країнами витіснити владарювання Ромеї над іншими державами, поменшити її зневагу й зазіхання щодо інших земель, визнати Країну Руси рівною своїй державі.
А що ж кияни? Звісно, їм недоступні ці її жадання й наміри. Вони бачать тільки цього латинина, його священиків, котрі тільки й мріють витіснити звідси ромейського бога і поставити свого — латинського.
Чужа вона, отже, всьому Києву. Її наміри нікого не цікавлять. А вона ж це хотіла зробити задля них, задля їхнього майбуття... О люди... Чому ваш розмисл повзає по землі, а не злітає ввись соколами? Чому дбаєте тільки про день сьогоднішній і забуваєте прозирнути в свій прийдешній день?
Чи, може, ви довірили той труд своїм володарям? Мабуть... Простим людям вистачає праці — сіяти ниви, ростити хліб, пестити дітей. Тож виходить, кожен має нести в цьому житті свій хрест і свою корону.. . Її корона тяжка, яко кам'яний хрест... І ти, княгине, тяжкість її хотіла б перекласти на когось іншого? Ні, мусиш нести її сама…
Адальберт, відкланявшись, спогорда поглядав на київську княгиню-королеву. Чув себе тут потрібним і бажаним, чекав високої подяки і високої чести.
Інакше не могло й бути. І все оповідав, оповідав... Він-бо посланець великого Оттона, сина знаменитого короля Генріха Птахолова. Його король — знаменитий лицар усіх великих лицарських турнірів, благочестивий і милосердний до народу, котрий підніс свою державу над світом. Він переміг повсталих чехів і венедів, підбив під себе м'ятежних баварських та франконських герцогів, переміг невдячного свого брата, заколотника Генріха, котрому допомагали король французький, герцоги Франконії, Лотарінгії та Майнца!..
