Княгиня Ольга - Іванченко Раїса
Він почав озиратись — звідки іде цей дивний наказ? Хто посмів заважати йому помститись над Києвом?
— Це я тобі кажу, Житяна! Я ось тут, внизу. Ти хто? Ти звідки?
Чародієві руки знову здригнулись, ослабли і ніби випустили багряно-темні повивачі, що зірвались з його рук і помчали в небо. А він озирався довкола себе, в нічній пітьмі хотів побачити ту жінку, яка спивала його силу в цю останню, ошалілу мить його чародійства, котре повинно було покарати гніздище зла — Княжу Гору. Він розлютився і закричав до неба:
— Я заклинаю тебе, хмаро сніговая, буряна відрадо, розбий це місце зла і неправди! Не тікай же!.. Стій! — несамовито захрипів чародій.
— Я не дозволю тобі це зробити... Не йди! Розсійся! — закричала у відповідь Житяна з розпачем, вчепившись поглядом у хмару.— Тут люди! Тут мудрість!.. Життя не губи!.. Хмаронько, спинись! Розсійся в полі! Розвійся над лісами!..
Чародій знесилено опустив руки. Знову зникли багряні повивачі, що промінились від його рук. Хмара ж наче звільнилась від полону, підстрибнула, гойднулась — і понеслась до плавнів.
— Звідки ти взялася? — сердито гукнув чародій.
— А звідки ти тут об'явився? Хто ти? Чому твоя мати не навчила тебе добра?
— Я — Могута!
— Могута! Іскоростенський чародій?
— А так! Звідки знаєш?
— Знаю тебе. І твою матір Веселину знаю,— Житяна сплеснула в долоні,
— Мою матір називали Велина.
— То у вас вона стала так називатись. А коли жила в Києві, була Веселина. Усяк її знає.
Могута мовчав. Стояв ніби знесилений і спорожнілий. Ця жінка, яку він лише чув знизу, вирвала в нього душу разом із злістю і жадобою помсти,
Та не було в нього злости проти неї. Десь у глибині душі розумів її правду, І ніби злякався від думки, що вона може дізнатись, з якою метою він прийшов на цю кручу над урвищем.
— Стій, не йди! Я спущусь до тебе,— сказав Могута.
Застебнув поли кожуха, натягнув якусь повстяну шапчину на голову і клубком скотився по снігу з кручі. Підійшов до Житяни.
— Я тебе також знаю, Житяно. Колись ти просила княгиню за нашого князя Малка.
— Еге ж, ходила. А тебе хто сюди кликав?
Могута винувато обтрушувався, тупцював на місці. І був тепер схожим на злодійкуватого мужа, котрого впіймали на гарячому.
— Біда покликала, Житяно. Хіба не знаєш?
— З ким? З княгинею?
— Та ні! З нею нічого. Малуша помирає…
— Як? Від чого?
— А від того... ось. Святослава оженили на іншій... А в них була любов...
Житяна сплеснула в долоні. Помирає Малушка!..
— Та нині княгиня хоче віддати її за Ставра. А Чуриня й собі женихається що має сил... Сказав: силою забере — і край. А за Малушею — сама відаєш — уся земля наша деревська як віно дістанеться котромусь загребущому бояринчику... Та ще й ніби Свенельдич примчав сюди заради Малуші...
— Леле!.. Нерозумно вчинила княгиня...
— Го! Зле вчинила! Відьма Гордина аж сичить від радости, що ніби Малуша дала слово Чурині! Ото й збирає вона до Києва всіх волхвів і чародіїв, аби хоч на мить вони причарували серце Малуші до Чурині. І все своє відьомське плем'я скликала на Лису гору сеї ночі. От я і прийшов сюди... Хотів розтрощити хмарою Княжу Гору. А ти... Ех!..
— Хотів убити Малушу?
— Та ні — я Малушу забрав. Ондечки вона побіля Волосового капища. Одведу до Іскоростеня. Треба її сховати від усіх женишків.
— Ох-хо, нерозумні твої наміри. Хіба ж від чар заховаєшся? Знаєш-бо, що ніколи!..
— Що робити, Житяно? — втомлено прохрипів Могута. Поглянув на неї і ніби не впізнав. Не була вона цієї миті ані старою, ані скарлюченою, якою пам'ятав. Зморшки на її обличчі розгладились, очі молодо блищали, і навіть руки не були такі висохлі й покручені. Далебі, Житяна має не одне життя — мабуть, знає якісь чудодійні сили, що наснажують її тіло й душу. Тими силами вона й обірвала його могутню сув'язь із Небом, коли він жадав помститись над княгинею за Малушу і за деревську землю.
— Ходи-но до моєї хати. Ондечки, на кінці вулиці, видніє дах. І Малушу приведи. Знайдемо для неї порятунок. Серце молодого князя буде з нею! — Житяна загадково усміхнулась: хіба це вже такий великий клопіт привернути до дівчини серце коханого й відкинути Чуриню та всіх отих боярчуків? Задля добра людей і землі вона це зробить залюбки. Ніхто з богів не відмовить їй у цьому!
Вона впевнено випросталась, владно тріпнула головою, і Могута враз повірив їй. Бігцем кинувся по сипучому снігу до Волосового капища. Там стояли сани з трійкою притихлих коней, під кожухами дрімали його содруги-деревляни. Вони чекали від Могути знаку, щоб помчати свою князівну в лісові нетрі деревської землі.
— Гей! Там! Ходіть сюди! — ще здаля гукнув до них Могута.
А Житяна дибала до своєї хатини. Очі її сяяли, серце грало. Перехрестилась на ікону, що висіла на покуті, запалила соснову скіпку, поставила в стільник; застелила чистою скатеркою стіл. У мисочку налила води, а поряд поклала буханець хліба. Так робили свідущі знахарки-відунки, так робили ще її бабця і матір. І хоч Житяна ще ніколи не бралася до того вміння, проте сьогодні вона загорілась бажанням допомогти закоханим серцям. Робила це не з користи, не для блага однієї людини, а для великого майбуття землі і країн. Малуша — деревлянська княжна, за нею велика деревська країна, мир і спокій її людей. Святослав — князь Країни Руси, від нього залежить доля полян-русів.
Княгині Ользі стачило мудрости затишити землю деревську, силою підбити під Київ. Але не вистачило розмислу закріпити сей мир назавжди. Сьогодні Чуриня і Гордина будуть прагнути відібрати гордих деревлян у Києва, завтра — хтось інший, може, Свенельдич... І знову прокинеться давня ворожнеча між сусідами.
Радили ж княгині, благали: дай Малушу у жони Святославу! Не послухала — погордувала. Подалася до Царгорода. А тепер що? І Святослав, мовлять, страждає, і Малуша гине. І деревські чародії накликають на Київ біду, і гордини та чурині плетуть навколо Києва свої підступні, чорні сіті.
Отож і доведеться старій Житяні все полагоджувати самій. Вона помолиться Богу, попросить у нього прощення за гріх, якщо він є за нею, і попросить животворящої сили і від Бога Творця, і Сина його, і від Матінки-Землі, щоб зробити так, аби всім було добре: нехай серце молодого князя повернеться до Малуші. Святослав має взяти кохану дівчину в жони. Він це може зробити, бо не християнин, і через те по закону, покону і обичаю пращурів може мати жон, скільки захоче. Поможіть же, сили Неба й Землі, з'єднати серця! Закріпити ними мир і злагоду на землі. І відігнати від Києва злі намисли, мсту, прокляття, чародійства...
Житяна запалила в печі ще одну соснову скіпку, окреслила нею вогняне коло навкруг столу. Витягла з рушника, що висів над віконцем, велику голку й поклала її на стіл поряд з мисочкою і хлібиною. Потім зі скрині дістала торбинку з травами, почала вибирати сухе зілля, корінці, цвіт. Все те напхала в горщик, залила водою й засунула в піч. У хатині скоро запахло всіма трунками весни й літа.
Напар уже був готовий, коли на порозі загупав постолами Могута зі своїми деревлянами. Попід руки вони тримали ледь живу Малушу.
— Дитино моя! — сплеснула в долоні Житяна. Вона не чекала побачити таку кволість. О злая доле, пощо катуєш чисті душі дітей людських?! — Посадіть її сюди... До столу... А самі вийдіть.
Житяна здійняла руки вгору. Очі її бачили небо крізь стелю і дах, крізь хмари і зорі. Те небо було мінливе, блакитно-рожеве, грало живим іскристим сяянням животворящої сили.
Могута стояв біля сінешних дверей, чувся винним перед доброю жінкою і перед усім світом. Бо приніс до Києва у своїй душі зло, а не добро. Хіба ж не знав, що лише добро може зарадити будь-якій біді! Простіть його люди, коли зможете. Прости, моя добра мамо Велино. Надто багато болю він узяв у своє серце, аж осліпло воно від того. Тепер ніколи не впустить у свою душу жадання помсти...
А Житяна тим часом відламала кусник хліба і кинула його в мисочку з водою. Губи її ворушились у великій і щирій молитві. Очі були прикриті повіками...
— Візьми, доню, випий сю воду і з'їж цей хліб. До крихітки!..
Житяна підійшла до печі. Вклонилась до сходу сонця. Вона знову стала молодою. Щоки її зрожевіли.
— Хтось приїхав до двору! — гукнув знадвору Могута.
— Нікого сюди не пускайте!
— Це ж... Святослав!..
* * *
У день на Купайла до Почайни збирався увесь рукомесний люд київського Подолу, а надто парубки й дівчата. Старші молодиці з осторогою напучували синів і дочок: аби не були такими довірливими, та щоб трималися вкупі, та щоб ближче до вогню. Бо на Купайла збирається вся ота нечисть навісна, що намагається пошкодити людині. Що вже тим людям, коли й тварин людських вона нищить! Найбільше перепадає коровам, здоюють, капосні відьми, усе молоко. Нічого для сім'ї не лишається; господиня тягне-тягне за тугі дійки, молоко ледь цярпається з кривавицею або синє, немовби водою розведене. Бо відьми вже зцідили його.
Оті нечисті молодиці й до хлопців лестяться, і дівчат заманюють в очерети або в лозняки. І там, ошалілі від успіху, змушують отих нещасних переймати їх звичаї. Для цього треба пролізти крізь утробу здохлої корови чи коня, або з'їсти жаб'ячого м'яса чи дохлу гадюку під жахний регіт і стогін зловісних відьм.
А ще напучували матері та бабусі, аби дівчата не ходили в хащі по цвіт папороті.
І-і-і... Що робиться на тих галявах, де в цю ніч купальську зацвітає папороть! Той цвіт нетривкий — лишень до світанку. Але хто зірве його — той сягне таїн мудрости й уміння.
Та що робиться там! Ще звечора відьми спивають з неба місяць, щоби темно було вночі, а тоді зграями прилітають на мітлах і розбігаються поза кущами. Нишкнуть, ніби розчиняються в темряві, очікують, коли зблисне синім чи жовтавим вогником рідкісний цвіт папороті. І тут же притьмом кидаються до кущів. Зривають той цвіт, розрізають свої долоні і запихають його під шкіру. Щоб усе знати і вміти!.. І лиш потрап на очі тим знавіснілим відьмам,— враз наведуть причину, заберуть пам'ять. Стережіться, дівчатонька! І ви, хлопці-молодці!.. Дивіться в усі очі, аби яка відьма не прикинулась красунею й не зманила у високі трави. До вогню ближче будьте, бо вогонь очищає все від нечистої сили і захищає людину. А будете вертати додому, заховайте вуглинку з купайлівського вогнища за пазуху чи в гаман, аби теє вогниво захистило вашу душу.
