Зачаровані музиканти - Пагутяк Галина

І незабаром знайшов той прохід: між бочівками і стіною пивниці й одразу побачив невеликі прочинені двері. Знав про них, і вважав, що пан дідич тримає там золото й срібло. Не надто розумно, бо рабівники можуть висадити ті двері за допомогою пороху. Звідти й било світло, і чарівні істоти напевно ховались там.

У останню мить Боніфацій зняв з себе хрестика на шкірянім шнурочку й повісив на чіп найближчої бочівки. Навіть, якщо Пан Біг це помітив, відмолить йому, скільки призначить ксьондз пацірів . Бо чув, що чудовні істоти бояться залізного хреста і гніваються, якщо до них приходиш в ньому. А позаяк опинились волею припадку в чужому домі, то будуть гречні з маршалком, який пошанував їх, знявши хрестика. Запах зрізаних квітів йшов хвилями, але світло залишалось незмінним, і коли Боніфацій підкрався до прочинених дверей і зазирнув у шпарину, усю його грайливість наче рукою зняло.

Пан Олександер положив голову на довгий білий камінь, а сам сидів на долівці.Невидющі очі були спрямовані на Боніфація, а твар перекривлена від нестерпної муки. Рукою він вчепився у сорочку на грудях.Свічка в олив’яному підсвічнику горіла тим самим зеленим світлом. Більш не було нічого. Камінь, мертвий господар і свічка. Боніфацій ще не усвідомлював, що його життя зазнало повної руїни, що, можливо, дім ще отримає нове життя, але він — уже ні. Ця нора, печера, пивниця, осяяна потойбічним світлом, заворожувала, поглинала його, і, врешті, відібрала йому розум чоловіка поштивого, прагматичного, давши навзамін розум дитини.Отже, він отримав те, чого підсвідомо прагнув усе життя. За те, що пошанував чарівних істот, знявши хрестика з шиї.

"Господи, помагай тому, хто мене має", — так було написано староруською мовою на перстені–печатці пана Миколая.Напис вився довкола птаха з розгорненими крилами.З огляду на мову, радця не користувався перстенем як печаткою, а носив на шиї як оберіг.Знайшли перстень разом зі срібними браслетами та гривнами, коли копали криницю в його сільці Воловині.Надибали обгорілі зруби, потрісканий камінь і людські кості.Либонь, належали до часів, коли волинський князь Данило Романович понищив непокірних галицьких бояр, або була то робота ще його вітця Романа Мстиславовича. Може, ті оздоби й не вартували багато, як, приміром, римські монети та мармурові фігури, але птах був гарним символом. Відійшовши від чужих пишнот, діла рук різьбярів, архітекторів, малярів, пан Миколай згадав, що земля, котра виплекала цілі покоління його роду, теж має свої таланти, і скромне срібло, якому бракувало витонченості, гріло йому душу.І одним з перших у краї він почав про це говорити, вишукувати давні рукописи, й собі пописувати віршики на оказію, правда, польською мовою, хоч ніколи не забував, що мати була в нього русинка і православної віри. Він так міркував собі: Руська держава відійшла, як Рим, як Афіни, і тепер є інша, Річ Посполита, яка підтримує лад у цих землях, боронить від турків, литви, московитів. Політичні погляди пана Миколая були доволі ортодоксальними, і за ними стояла велич Риму й воскресла Італія Медічі, Макіавеллі, Данте. Він був застарий, щоб служити королю, але обидва сини Адам і Северин мешкали при дворі у Кракові, час від часу ходячи на виправу до турків. Третій син господарював у Воловині, а донька Маринка з зятем у Демні.Отже,тих родинних проблем, що їх мав Олександер, у нього не було, хоча всі ми під Богом ходимо, і не знати, як буде далі.А птах, що на печатці, був прив’язаний на шовковім шнурку, й лише дивився на Волоський гостинець та на хмари в небі.

Миколай першим з’явився у дворі Домницьких і спробував дати лад хаосу, що запанував там після того, як маршалок Боніфацій знайшов тіло Олександера в пивниці.Петро, старший з-поміж слуг, прибіг по нього сам, вважаючи Миколая найбільш потрібною людиною в такій ситуації.

— А що Боніфацій? – відчув щось підозріле пан Миколай, що відсипався після бурхливої грозової ночі.Він ще був у ліжку, коли прибіг Петро, і вийшов до нього в самій сорочці.

— А! – махнув рукою слуга. –Пан маршалок збудив мене й сказав: " Петрусю, пан-дідич нагло вмер, але то таке..."

— "Таке"?

— Ага, вашмосць. А потім він мовив: "Іди подивися, яке красне світло в пивниці!"

Перша думка, що виникла в пана Миколая, була про святість Олександера, бо той був чоловіком дуже порядним, але вся його душа миттю обурилась й запротестувала. Олександер давно вже поглядав у бік Кальвіна.

-Світло, кажеш? Яке світло?

-Я там не був, — опустив голову Петро. – Казав, аби ніхто не заходив до пивниці, доки не явиться хтось з вашмосців.

— Давай зробимо так.Зараз я зберуся, а ти тим часом заклич пана Лукаша.Він лікар і буде нам в поміч.

Миколай боявся, щоб потім його не запідозрили в приховуванні доказів.Смерть Олександера була логічна, і він, попри великий жаль, мусив це визнати і прийняти.Сей чоловік зробив усе, аби допровадити себе до загибелі.Монастир, можливо, продовжив би йому життя, як продовжив його вітцю Григорію, але Олександер ненавидів монастирський триб життя, і не раз про це казав.Як писав славний Ян з Киян: " У чоловіка три вороги: мир, спокуситель і плоть." Хто не годний з ними воювати, той взагалі не має місця в світі.Бо ніде не є безпечно.Вітер свище звідусіль, лупають двері, хтось зазирає в твоє вікно, а під подушкою ліпше тримати острий ніж, а не вервицю.

Миколай швидко вбрався і, відмовившись від супроводу, вирушив до двору Олександера. Не мав жодного сумніву, що Домницький вмер, і що ніхто йому в цьому не допоміг. Бачив рану навпроти серця на власні очі. Картав себе, що після зливи пішов разом з Лукашем додому, бо геть вимокли обидва.Треба було положити Олександера в ліжко й дочекатися, поки той засне.Але за те їх будуть судити вже на небі, а тепер слід віддати накази слугам Домницького і повідомити про лихий трафунок магістрат.

Натовп слуг Олександера чекав на пана Миколая як на пришестя Ісуса, з огляду на химерний душевний стан маршалка Боніфація.Той стояв посеред двору й дивився то на ясне небо, то на обгорілу липу, де прикро змішався зелений колір з чорним, і се його, здавалось, непокоїло більше, ніж смерть господаря. Жодного смутку на його лиці пан Миколай не запримітив, і переконався, що права рука його дорогого приятеля зазнала такого самого ушкодження, як і спалене дерево.Після такої урази важко повернутися до нормального людського життя.

— Честь, Боніфацію! – привітався Миколай якомога спокійніше, і в носі йому засвербіло від різкого запаху різнотрав’я, що йшов від маршалка.Наче той спав тієї ночі на грядці аптекарського городчика.

У пана радці склалось враження, ніби Боніфацій геть забув про смерть свого володаря.Зморшки на чолі маршалка розгладились, лице погладшало.Тільки в очах, десь на самому споді, ще неспокійно ворушилось почуття обов’язку – речі священної для пана Миколая, наріжного каменю його світогляду.Бо се обов’язок привів його сюди найперше, а вже потім почуття.

На ганку стояв гурт старших слуг, коло конюшні збились наче лошата пахолки, і всі дивились на пана радцю як на ангела справедливості.Тому його поводження не могло бути надмір схвильованим. Слуги розступились і утворили прохід до пивниці.Миколай рушив туди в супроводі старшого слуги, який освітлював і без того добре освітлене підземелля, покинувши стояти зачарованого небом маршалка, й непомітно намацав на грудях перстень з птахом.

Господи, помагай тому, хто мене має. Напис втискається йому в шкіру, запечатує серце, запечатує уста, щоб бути гідним мужем, виплеканим на молоці Цицерона та Марка Аврелія. Вуха йому заступило, коли він зійшов на сам низ, а до вогкості й холоду пивниці додався характерний запах зрізаної серпом трави.По стінах горіли смолискипи, встромлені в залізні петлі, тож Петро міг би загасити своє джерело світла. Однак того світла, про яке говорив Боніфацій слузі, Миколай не сподобився увидіти.За третіми дверима було темно. Пан радця змовив коротку молитву і увійшов.

Пан Лукаш, для якого смерть була конкурентом, а, отже, не мала в собі нічого містичного, і який частіше мусив ставати в ногах недужого, пускаючи в узголів’я її ясновельможність, також не здивувався наглій смерті Олександера.З першого погляду він констатував серцевий напад, і навіщось торкнувся твердої зимної руки, ніби збирався привітатись з небіжчиком.У голові його промайнула тінь латинської фрази " Salve, cezar… приречені на смерть... Це мало означати, що і він, Лукаш, і Миколай теж невдовзі вирушать в далеку дорогу до тієї країни, звідки нема вороття.Але далі він опанував себе і мовив:

-Тіло задубіло швидко.

— Бо лежало на камені, — відказав пан Миколай. – Та й у пивниці влітку зимно, а взимі тепліше.

— Усе має значення, — згодився Лукаш. – Але коли тіло противиться смерті, то не вистигає так швидко.Не знаю, як його покласти в гріб такого скорченого.Що се за камінь, і що він, до дябла, тут робив?

— Може, хотів узяти за надгробок.Дехто тримає вдома труну, аби не поховали як-небудь.

Обидва шляхтичі були надто шоковані, щоб жалувати за померлим.Тим більше, що їхній товариш виглядав тепер на щось цілком чуже, і душа його, либонь, поквапилася звідси назустріч іншому світові.Знали, що Олександер зовсім не був прив’язаний до маєтностей. Стратив двох дорослих синів, жону, і став чимось на подобу Йова зі Старого Тестаменту.А після смерті й поготів не збирався пильнувати за добром, якого все ще було чимало.Завдяки малжонці Ганні, особі практичній та енергійній, яка застудилась, наглядаючи в дощ, як вивозять збіжжя з поля, і до останньої хвилі не вірила, що помре. Згодом вони відчують біль порожнечі, але зараз на їхні плечі спав тягар обов’язку.

Тіло Олександера не бажало розлучатись з білим каменем.Він був притулений до нього, наче зрісся, і аж потім слуги зрозуміли, що тіло стало надто важке, значно важче, ніж ті мертві тіла, котрі їм доводилось переносити – мається на увазі худобина.Десятеро людей врешті підняли його, але винести не було місця.Треба було пробивати отвір в стіні скарбівні.Утім, де ті скарби. У тісній комірці мертвий дідич, камінь і догоріла свічка в олив’янім свічнику.Слуги пошепки висловили здогад, що срібло-злото міг переховати Боніфацій. Чесний-чесний, але міг і його дідько спокусити.Ніхто не відає, що в чужому серці.