Позичений чоловік - Гуцало Євген
Сідай до столу, не бійся нас, ми тільки з лиця страшні, а в душі добрі.
Обережно вмощуючись за столом, я чомусь уперше пошкодував, що конюха, лавочника й механізатора, серед усього яблунівського загалу, не так давно врятував од потопу.
— О, сів, як більмо на оці,— сказав один.
— О, сів, як чиряк на боці,— додав другий.
— О, сів, як квочка на яйцях,— не змовчав третій.
— А ви, бачу, дорогенькі мої,— не зоставсь я в боргу,— сидите, як на ножах.
Трійко богатирів глянули так, як шуліки на щойно вилуплене курча. Горілка з сулії сама забулькала в склянки, й що мені зоставалось чинити, як не пасти задніх!
— Молодець, утяв по саму зав’язку,— мовив конюх.
— Одчайдух, загнав чарчину на слизьке,— похвалив лавочник.
— Пропала оковита ні за цапову душу,— поспівчував механізатор.
А що чарка, як відомо, любить пару, то скоро наші горлянки знову причастилися.
— Хо, почервонів Хома, як мак,— сказав Максим Грень.
— Хе, позеленів Хома, як моріг,— додав Петро Кандиба.
— Хи, посинів Хома, як курячий пуп,— увернув Максим Діхтяр.
Тоді язик мій, ворог і друг мій, поперся вперед, як віл на рогатину:
— Чого ви косуєте на мене, як середа на п’ятницю? Грень індиком надувся, Кандиба гірше сирої кваші дметься, а від фізії Діхтяря й молоко може скиснути аж на колгоспній фермі.
— О, вишкріб мову, як дяк панахиду...
— О, язиком молотить, як по шиї пиляє...
— О, словом керує, мов балагула добрий...
— Чого оце ви такі, наче впились бідою, а похмелилися сльозою?—став я в’їдатись, мов свиня в молот.— Ваша одвага повинна мед пити, а не сльози лити.
— А він правий, мов кочерга...
— Еге ж, правий, як вірьовка в мішку...
— Так, правий, як вуж у калачику...
Якби ж то я знав їх за дурносміхів, що зуби щирять, немов печене порося, а то ж ні, всі троє спокійні й статечні, знають, що по сміху плач наступає. То чому ж вони подерев’яніли, почманіли, потетеріли — і все, як то кажуть, кривлять писки біля чужої миски? Та й кожен язика розпустив, мов стара баба підтичку. Злістю закипівши, сліпим гнівом підстьобнутий, звівся за столом і сказав:
— Звісно, живому чоловікові ніхто не вгодить, а тим більше такому, що хоче до чиряків та ще й до болячки. Та спробую вам догодити.— І, склавши комбінацію із трьох пальців, мовив:
— Греню, оця дуля тобі!.. Кандибо, ця тобі!.. А ця тобі, Діхтярю!
Здоровий, як сторчма поставлене дишло від воза, конюх Максим Грень схопився з-за столу — й тільки п'яти мої побачив, які в мене завжди намазані салом. Прудко, мов ласочка, я бігав кругом Христиної хати, а важенний, мов битюг, конюх гупотів слідом і ревів у ієрихонську трубу своєї горлянки:
— Хомо, стій! Хомо, стій, менше дам! Хомо, стій, матимеш менше духопеликів!
Я мов ошпарений бігав кругом хати, попереду себе гордо несучи дулю.
— Хомо, стій! — ревів конюх, мов поранений звір.— Дай помацати, чуєш!
— Що помацати? — вирвався клекіт із моїх грудей.
— Дулю дай помацати!..
— Еге, тобі тільки дай!
— Тільки помацаю, чуєш!
— Еге, набалакаєш... сім мішків... гречаної вовни...
— Я такий, що поки не помацаю, то не повірю!
— Говори, Греню, говори...
— Ти знаєш, я сім разів одміряю, а лиш раз одріжу!.. Чуєш, дай помацаю!
— Не дам, бо ти дулю разом зі мною з’їси.
— А раз не даєш помацати, Хомо, то, вважай, твоєї дулі й не було. Не дуля, вважай, а окозамилювання. Вважай, наче липовий звіт бухгалтерії.
Захорканий, у милі, з божевільно викоченими очима, схожими на черепахові мушлі, конюх усівся за столом під повіткою з одного краю, а я, про всяк випадок сховавши до кишені дулю, всівся за столом навпроти.
— Хай вам жаба, так добре ви бігаєте, хлопці,— похвалив лавочник Кандиба.
— Ай справді, хай вам прасунок, так гасаєте,— похвалив і механізатор Діхтяр.
Вони, либонь, мої дулі проковтнули мовчки, а тепер заїдали помідорами й загризали цибулею. Горілка сама — як відьма в комині—булькнула в склянки. Відсапуючись, Грень сказав:
— Будеш знати, Хомо, почому коряк вітру!
— Отож-бо й воно,— відказую,— що кому змололось, а тобі скрутилось... А всім вам скажу: нещасні ви втрьох. Хіба не бачу, що прийшли до Христі женихатись — і тут побуцались лобами?
— Ти, Хомо, так бачиш, як сова вночі,— муркнув лавочник Кандиба, а в самого заячі губи засіпалися-завовтузилися, наче трясця їх почала трясти.
— ї не крутіть носами, хлопці, бо Христя нікому з вас не дістанеться.
— Чи не тобі часом випаде цей виграш на облігацію? — весело спалахнули вогнисті перчини губ у механізатора Діхтяря.
Бачили б ви, як трійко яблунівських богатирів реготало! Обличчя в Греня ходило ходором, наче то кипіла й двиготіла смола в казані, й над тією чорною смолою двома сполоханими грішними душами нестямлено билось двоє очей. Обличчя Кандиби нагадувало банячок із киплячим молоком, яке ось-ось має збігти за вінця й розіллятись. Тоді
обличчя спорожніє, нагадуватиме пустелю, над якою двома напівживими горобчиками домліватимуть очі. Обличчя Діх— тяря в сміхові нагадувало бодню з бражкою, й навіть шпаркий хмільний дух ішов од нього, і той дух ударяв у ніздрі міцним градусом.
Переждавши їхній регіт, я задивився на них пильно— пильно, мов кіт на каганець.
— Бо нікудишні з вас женихи! Тепер Христя з дитиною — мов колгоспна мати божа з немовлям, а ви подивіться на себе. Та за пучок таких на базарі в неділю п’ятак дають!
— Чого ти в очі лізеш, мов оса?—хекнув конюх, що й досі сидів у милі.— Чи не ти кращий від нас? Га за тебе, Хомо, й ламаного шеляга не дадуть у будній день. А й теж по собачій стежці прибіг під Христину хату.
— Навіщо марно язиками батожити, величаючись і нахваляючись? Хто в кмітливості, спритності і розумі візьме гору — той і переможець. Бо навкулачки — хіба то діло? 1 кілком із-за рогу теж не діло.
— Що ж ти радиш, Хомо? — питають, досадливо почухуючи потилиці.
— Купу піску біля воріт бачите?
— Бачимо,— кивають головами, наче коні у спасівку.— То й що?
— Давайте спробуємо, хто більше накрутить мотузків із піску.
Взявся крутити мотузок із піску Максим Грень — уже так старається, аж жили на лобі випинаються, уже так дметься, аж мало яка жила не ввірветься. В старанні очі під лоба запускає, мов паперових зміїв під хмари. А що? А те, що пісок йому між пальців дзюркотить, мов вода, ллється струмками на землю.
Потім лавочник Кандиба заячу свою силу показував, пісок у тугий мотузок зав’язував. Піт Кандибу поймав, страх аж до печінок проймав, бо клятий пісок — не клоччя чи якесь інше потороччя, з котрого, звісно, не в’язавсь ні мотузок, ні шнурок.
Механізатор Максим Діхтяр на долоні плюнув, пригорщі в пісок засунув, і з найглибшого глибу, наче найчарівнішу рибу, ловив пісок найвогкішого штибу. Далі крутим горбом став, пісок у жменях зім’яв, напружився, натужився,— і, либонь, уже б той мотузок і зсукав, та тільки і йому пісок поміж пальців задзюрчав. посотався, пллявся, і вже скоро наврипливий яблунівський механізатор ні з чим і зостався.
— Ще вилами по воді писано, чи й тобі вдасться, Хомо,— буркнув червоними своїми перцями.
— Ну, хлопці, дивіться, як беруть вола за роги!
І припав по тих словах я до піску, мов муха до меду. Кожна піщинка в моїх долонях заспівала, а не стогоном застогнала, кожна піщинка душу мені відкрила, й душа та до мене солодко заговорила. Далі піщинка з піщинкою обнялася, міцно злилася,— і скоро з моїх рук почав сотатися мотузок. Спершу маленький, з овечу ріпичку, далі більший, із собаче мотовило, далі ще довший — із кінську мітлу.
У лавочника, механізатора і конюха очі стали дурні-дурнісінькі від здивування. Поклавши своє перше мотузяччя на траві біля воріт, я без передиху взявся ще одну вірьовку сукати з піску — і з найліпшого прядива таку, може, не вдалося б вигадати. А розпалившись, я ще один мотузочок зліпив — і був же він такий тоненький та міцний, що, приладнавши гачка, на таку снасть і сома можна було б упіймати!
— Хм,— багатозначно сказав Максим Грень.— Для дурня ні гори, ні низу.
— Кгм,— хитро примружився Петро Кандиба.— Дурень і м’яло вломить.
— М-м-м,— непевно промурчав Максим Діхтяр.— Кождий блазень своїм строєм... А тільки куди такі мотузки годні, де знадобляться?
— Скрізь знадобляться,— кажу, радий, що втер їм носа.— І вдома на хазяйстві.
— І в колгоспі?
— І в колгоспі, чого ж. А також згодилися б для розумних голів на оті посторонки, які не повинні зсовуватись.
— М ясом хвалиться, а воно і юшки не їло,— вдався до кпинів конюх.
— Ще погана дівка так уміє себе похвалити,— отямившись, глузував лавочник.
— На гривеник роботи, а на карбованець крику,— оговтавшись, осудив механізатор.
Що ти скажеш таким? Плюнеш в обличчя — вони витруться, наче то божа роса. Ну, гаразд, міркую, побачимо, у чийого козеняти хвіст куціший. Яблунівські — з гордого поріддя, ніколи в поразці не квапляться зізнатись, але ж бо і я сам яблунівський!
— Бачите оцю гайку? — питаю, знайшовши на подвір'ї іржаву гайку, що, либонь, пролежала у лопухах не одну зиму.— Ось візьми, лишень, Греню, й посади в землю.
— Хіба це картоплина, щоб садити? — басує той підозріливими очима.— Лепечеш, Хомо, казна-що.
Проте, сплюнувши спересердя, гайку таки встромив у скопану землю під вишнею.
— Тепер витягуй назад,— кажу.
Максим Грень витягнув гайку з землі, крутить у руках, питає:
— Чого посміхаєшся, Хомо? Ото роззявив пащу, що з колесами їдь — не зачепишся!
— Тепер ти, Кандибо, посади гайку в землю.
Лавочник (а він такий ловкач, що без вогню пече, без
ножа ріже!) слухняно встромив гайку в землю, долонею згори поплескав, поплював і мало що хресне знамення не сотворив.
А коли за моїм наказом діставав, то очі так і горіли у сподіванні чуда! Але замість чуда лежала на його пухких долонях та сама іржава гайка.
— Ти, Хомо, наговорив такого, що і в шапку не позбираєш...
Звісно, краще, ніж Максим Діхтяр, наш яблунівський механізатор, ніхто б у землю гайку не посадив. Запихав її, мов артист, бо мабуть, замислив якесь жартівливе ошуканство. Та хоч би яке ошуканство замислив, гайка, витягнута з землі, зосталась тією самою іржавою гайкою, хоч стій, хоч падай!
— Я чесний трудяга,— сказав, скривившись кисло.— Я не вмію перескочити там, де не можна перелізти. Не вмію так, щоб хитромудро та невеликим коштом.
Тепер усі троє дивились на мене як на пронозу, що й у мишачу дірку пролізе.
