Позичений чоловік - Гуцало Євген
Ой лишенько, навіщо все життя з тобою тягалася, чом вчасно не відцуралася, бо ж у голові твоїй — наче в пеклі пекельному — нічогісінько не видно.
Метелик, тручуваний туди-сюди вітром, пурхав і пурхав уздовж берега, де скипала смоляна вода, я намагався зловити це химерне чудо, наче від порятунку метелика залежала майбутня доля всієї Яблунівки, а тим часом ринув дощ. І за його холодними батогами, і в його хистких лозах не стало видно корабля з ангелоподібною нечистою силою в образі листоноші Федора Горбатюка, в тенетах зливи пропала моя рідна жінка Мартоха, зблякла й погасла вся Яблунівка, ось тільки метелик не зникав, пурхав і пурхав, жеврів і світився, а я все квапився за метеликом, усе не втрачав надії порятувати його, нерозумного. Бо начебто він і був саме тим найдорожчим, що складало суть мого життя й що слід було неодмінно порятувати,— не так, може, для себе, як для Хомка Хомовича і для всіх інших маленьких дітей, що через сім днів після потопу гратимуться в яблунівських лугах. Притомлений, змокрілий, та з непогасними жаринками на крильцятах, метелик уже був зовсім близько, я побіг хутчій по мокрій щириці, по слизькій лободі — й ось він, нарешті, у курінці моїх долонь, в їхньому прихистку.
І я відчув, що опинився в морі води, якою хмари пролились на світ. Вода хутко прибувала — спершу по коліна, далі по пояс, згодом по груди — і я спробував плисти. Але як ти плистимеш, коли долоні, зімкнувшись, бережуть упійманого метелика, охороняють химерне диво, не відпустять нізащо. Я квапився туди, де в дощовому мороку мав стояти корабель, а вода вже сягала по плечі, далі по очі. І вже очі мої потонули у морі, що зімкнулось над головою, і вже я плив під водою, тримаючи в пригорщі метелика, диво з див, чудо з чудес, найзвабливішу мрію з усіх мрій свого дитинства...
Плюскіт дощу бився у вухах зграєю розтривожених бджіл, тяжким чадом пригнічував голову, в якій потроху розвиднялося, скресали в ній думки й почуття, а коли добре розвиднилось, а коли добре скресли думки й почуття, знайшов я себе раптом у гречаній соломі та в горохвянці на горищі колгоспного корівника. Й мимоволі підніс до очей долоні, бажаючи поглянути на врятованого метелика.
Проте на шкарубких долівках моїх долонь метелика не було.
Зосталось відчуття доторків його крил, тріпотливого тільця, якесь вітряне відчуття його польоту, але самого метелика не було, наче лунь вхопила.
Навпомацки налапав драбину, спустився по щаблях із горища в корівник, де пахло гичкою, жомом, сіном і молоком. ї найперше, що у напівмороку впало в очі,— це врятована мною від потопу худоба, що лежала на теплій підстилці, ремигаючи й зітхаючи. І з великої радості почуваючись старим дурнем, що дурніший од усіх молодих дурнів, я ступив до врятованої мною корівчини й поцілував межи кручені роги. А вона, рекордистка і ударниця, поглянула вдячними — у віночках довгих, жіночих вій — очима й ніжно мукнула...
Яблунівка після потопу була ще краща, либонь, ніж до потопу. Вода майже вся зійшла, лиш подекуди великі калюжі дригоніли од вітру, й дерева стояли, мов хлющі. Трапився собака, що біг понад ставом, гуси пливли вервечкою по хвилях, табунець качок. Собака, вгледівши мене, вдячно гавкнув, гуси загелгали, качки закахкали. Я приглядався до ставу в темній рамі з рогози, очерету і верб — рятівного корабля вже ніде не було. Ось там же він стояв, під шелюгою, в леваді тітки Вівді Оберемок, нашої яблунівської самогонниці, а ген біля тієї верби в зловісному світлі блискавки явилась була мені Мартоха, кличучи шукати капосну телицю. А там он я біг за метеликом, що перелітав між трав та бур’яну...
Врятована Яблунівка була сумирна й по-осінньому печальна, мовби й досі переживала жаску гіркоту недавньої пригоди, що благополучно закінчилась.
Змучений і щасливий, я снував солодкі гадки про Яблунівку: ростіть, дерева і трави, розмножуйтесь, птахи, звірі, гаддя й колгоспна худобо, живіть у щасті, молоді й старі, розумні й дурні, щирі й улесливі, дурносміхи й насмішники! Живіть доброю волею свого рятівника Хоми Прищепи, який жодному з вас не пошкодував місця на своєму кораблі.
У вечірніх сутінках ішов назустріч листоноша Федір Горбатюк, зовсім не схожий на ангелоподібну нечисту силу зі святими крильми за плечима, і я чомусь, не бажаючи здибатися з ним і вступати в теревені, хутенько звернув у бічну вуличку.
XXXII. НЕ ПОГОВОРИВШИ З ГОЛОВОЮ,НЕ БЕРІТЬ РУКАМИ!
Стоять вила, на вилах короб, на коробі махали, на махалах зівали, на зівалах шмаркали, на шмаркалах зеркала, а на зеркалах єль.
Чи годні втямити, про що йдеться в цій загадці? Або інша загадка.
Стоять два стовпи, на стовпах діжа, коло діжі ручка, на діжі макітра, на макітрі ліс, а у лісі є кувіка, що кусає чоловіка.
За всіма цими маскуваннями першої і другої загадки криється дуже проста розгадка. Йдеться про людину — хай народилась вона в Яблунівці, у Малих Дубових Грядах чи в Сухолужжі. Й не тільки на нашій землі, а десь у Палестині чи в Японії. Але дивно: от про яблунівського колгоспника можна, либонь, сказати, що в нього не обличчя, а — густий ліс, чисте поле, два соколи, бомба, тромба і брехач. А вже так про японця, здається, не скажеш. І про його язик не скажеш, що — шотовило-мотовило попід небеса ходило, по-турецьки заводило. А от коли про Яблунівку йдеться, то тут про будь-чий язик так можна сказати — хай то буде Одарка Дармограїха, дід Гапличок чи фуражир Ілько Дзюнька. І про будь-чиї зуби можна сказати, що то — на червоній поличці білі курчата сидять. І про сивину яблунівського діда — упав сніг на гору й ніколи не згине.
Здається, розгадали загадку, тепер знаєте, що про людину мовиться, про її голову, обличчя, зуби, язик, рот, руки, ноги, але, розгадавши загадку про людину, чи розгадали при цьому саму людину? Того ж самого яблунівця розгадали — хай це буде листоноша Федір Горбатюк, тракторист Максим Діхтяр чи буфетниця Настя? Я все своє життя розгадую свою рідну жінку Мартоху, вже, либонь, усі звички знаю, і норов знаю, хитрощі-мудрощі її вивчив, годен передбачити, якої вона завтра мені заспіває,— але завтра Мартоха знагла мені такої заспіває, що тільки об поли руками вдаришся: невже це моя знана-перезнана, вгадана-розгадана жіночка, а не якесь шереписько, проява, характерниця?
Та чи я, Хома Прищепа, розгадав сам себе? Знаю, чого від своєї вдачі можу сподіватись бодай сьогодні ввечері, не заглядаючи навіть у завтрашній день? Еге, не судилось, видно, відати, коли кудкудакнеш за п’ятак, а кукурікнеш за копійку! З тієї причини іноді й мусиш, як мовиться, пришивати кобилі хвіст, хоч у кобили і свій довгий...
Тільки осінь яблуком спілим спалахне, чорнобривцем запахне, зачорніє першими борознами в полі, зораними під озимину,— Яблунівка і заміж виходить, і шлюб бере, і хлопців до арміє проводжає. Воском палають груші-лимонки на гіллі, на стерниську велетенськими кораблями жовтіють ожереди соломи, на цукрових плантаціях буряки — лава за лавою, чота за чотою — складають свої буйні козацькі голови в нерівній боротьбі з колгоспницьким завзяттям, вітер перевертає золоті прокламації опалого яворового та березового листя на шляхах, перелітні птахи полетіли чи ще тільки збираються зграями відлетіти до вирію,— а в Яблунівці беруть шлюб за шлюбом, і грає музика, й лунають пісні, й не одне старече серце заниє, здригнеться в неясному смутку за відлетілою молодістю, за тією дивовижною птахою, що начебто поринула до вирію, та так чомусь і не повернулась назад, на поля й луги безмежної людської душі...
Отож, після потопу, коли я врятував Яблунівку й коли все живе й далі могло жити так, як заманеться, як бог на душу покладе, а подеколи й так, як годиться за приписами статуту артілі,— отож, значить, у цю пору село святкувало весілля за весіллям. А коли грають весілля, то не без того, щоб і чарка десь перепала — і не тільки ота, що з неї по вусах тече, а в рот не попадає. І невдовзі після потопу так мені напопадалось у рот, що я, причмелений та пришали— монений, геть із дороги збився, не відаю, куди слід іти додому. Тільки притьопаю під ворота до Одарки Дармограїха як здається, що вже мушу йти до рідної жінки Мартохи. Тільки приваландаюсь до Мартошиного обійстя, як верзеться, що повинен іти до Одарки Дармограїхи, бо ще не відбув за телицю, то й справді добро може пропасти. Отак снували мої ноги туди-сюди, отак блуд блудливий водив мене, отак я тинявся, як злодій по ярмарку,
аж поки ляснув себе долонею й кажу: "Видно, зовсім хана тобі, Хомо, коли в тебе тями так багацько, як у голомозого чуприни. Хе-хе, якась одненька думка гуде в голові, як бджілка! Не верни від неї носа, Хомо, на мишачу бідницю, прислухайся. Стій, Хомо, стовпом та добряче думай, як пес за п’ятою ногою думає! Га? Отож-бо й воно, що нічого тобі приставати до Одарки, як циган пристає до точила, й не треба липнути до Мартохи, як липне шевська смола. А пряма твоя дорога в цій ситуації до названого синочка Хомка Хомовича і його мами доярки Христі".
Скільки в житті набачишся дивовиж, що вже годилося б не чудуватись, а воно зі свого міха, схожого на казкову лампу Алладіна, висипає ще паморочливіші: хотів би не чудуватись, а єство саме вражається.
Насамперед про те, кого я заскочив на Христиному подвір’ї, встеленому перлами осіннього сонця, червінцями опалого вишневого та яблуневого листя, золотими променями розтрушеної соломи.
Максим Грень, Потомствений яблунівський конюх, схожий на охлялого жеребця (голова продовгаста, як диня; лоб розплескано не впоперек, а вподовж; щоки обвисають двома опалками, повними вівса; з носа, схожого на чималий пагорб, темніють заволохачені ніздрі, у яких могло б сховатись по мишеняті; верхня губа наче борюкалася з нижньою, вже, либонь, і подужала, бо нижня була зісподу й обвисла безнадійно; плескач підборіддя переходив у худе й кощаве підгорля, по якому лемешем плуга сновигав гострий борлак).
Петро Кандиба, Потомствений яблунівський лавочник, схожий на зайця (голова скидається на пожовклий огірок; огірок цей згори засіяний сивим пушком волосся, і такий самий попелястий пушок в’ється на запалих щоках; двома недозрілими сливочками випнулись очі, які своїм поглядом умить навівають оскому; продовгасті лопаточки вух ось— ось, здається, сполохано здригнуться; з розклепаного сердечка губів, що мало не зав’язуються вузликом, а то розшморгуються широкою петлею, подеколи вискакують патички зубів, що стримлять урізнобіч).
Максим Діхтяр, майже знатний яблунівський механізатор, схожий тільки сам на себе (смолисте плетиво кучерів чорніє незаскородженою ріллею в полі; півмісяць білого лоба блідо світиться під тією ріллею; гострокрилими стрижами урозліт кинулись брови; очі важко синіють двома перестиглими сливами-кобильохами; щоки — наче навпіл
розкраяний, добре випечений на черені книш; тьмавої барви губи — мовби вогнисті перчини).
Отже, Максим Грень, Петро Кандиба і Максим Діхтяр, трійко яблунівських богатирів, сиділи під повіткою, на тлі змазаної жовтою глиною стіни (цю повітку не так давно я вшивав сніпками, а зоотехнік Невечеря ще приходив лаятися якоїсь хороби), а перед трьома богатирями на столі червонів полумисок із помідорами, біліли головки обчищеної цибулі, воском сяяв накраяний хліб і заломлювала сонячне проміння надпита сулія горілки.
Очі мої понишпорили, шукаючи Христю, проте господині на обійсті не було.
Конюх, лавочник і механізатор, поклавши перед собою пудове кулаччя, дивились на мене так, наче окропом хотіли попарити.
— О, й він летить, аж земля стугонить,— пробурчав конюх.
— Ага, біжить, аж Яблунівка дрижить,— докинув лавочник.
— З вискоком суне,— муркнув механізатор.
— Де Христя? —спитав я, чуючи, що язик у роті вмить замерз, як троянда на морозі.
— Бач, йому одразу Христю подавай!—стенувся Максим Грень.— Ми ось ждемо, то й ти пожди.
