Позичений чоловік - Гуцало Євген
І найкривдніше — відлучали від дармової весільної чарки-безтарки, від горілочки-дівочки, від вина-говоруна, від пивця-молодця...
Мене, Хому Прищепу, ясновидющого, у корінь зрющого, у розумі всемогущого! За моє добро — кадук же мені в ребро. Ну, як тут розкажеш Катрі, що не за пройдисвіта їй оддаватись треба, що гідна така дівчина чоловіка, який зможе для неї зорі з неба діставати, який не дасть собі на носі грати, якого й куля не візьме. А як розтолкувати Михайлові Григороничу Диму, що родичається з дідьком, який уже давно грає в свою погану дудку, що зять його завтрашній такий ласий, як попівна заміж, що пускає в хату приблудну псяку, від якої не гоже сподіватись на дяку.
— Одпустіть, хлопці! — вивертаюсь із дебелих рук.— Я ж тільки погомоніти хочу...
— Не шелестіть, дядьку, мов віник по хаті! — регочуть.
— З женихом тільки двома словами перемовитись...
— Дядьку, аж на третій яр чути ваш базар!
— Може, я щастя хочу для молодої...
— Співаєте добре, а перестанете — ще краще! — регочуть і до воріт тягнуть.— Та ви, дядьку, і маму свою пропили б!
— Та не впився я, бо душа міру знає...
— Ага, ваша душа міру знає — надудлиться донесхочу, а потім лежить і барложиться. Залили собі очі, то гетьте за ворота, ген там поза машинами й оріть носом на здоров’я, а людям свято не перебаранчайте!
Й чи турнули щиро, чи сам зашкопертався, а тільки, порачкувавши ступінь-два, сидів я вже біля окоренка тополі. На узбіччі дороги, спиною опершись об стовбур, роззирався на осінню Яблунівку, вродливу, мов молодиця уповні літ, і така мене брала досада — хоч вовком вий, хоч скачи гопки, хоч на небо дерися!
Шолудивий песик, у реп’яхах та павутинні, з розумними, як у царя Соломона, очима всівся неподалік па спориші, молотив хвостиком, збиваючи догори куряву. І так мені закортіло побалакати бодай із собачкою — мов у петрівку льоду забаглось! І ще не встиг я розтулити рота, як цуцик дивно так позіхнув, клацнувши гостренькими перлами зубів, війнув полум’янистим язиком і проказав:
— Гав-гав! Не потурайте, Хомо Хомовичу, журбі! Гав— гав! Журба вас ножем під серце, а ви їй під ніс перцю!
Душа моя так і зайшлася з утіхи від тієї собачої приязні. Кажу:
— Що той чоловік у бога за звір — не знаю!
— Гав-гав — згоджується шолудивий співбесідник, який
мені вже тепер не таким і шолудивим здається.— Не бійся собаки, як говориться між собаками, бо хазяїн на прив’язі!
— Й коли вже люди порозуміються між собою!
— Гав-гав! Як бабак свисне,— гомонить зі мною цуцик.
— І щоб справедливі були одне з одним...
— Гав-гав! Як сова світ уздрить!
— І щоб не обманювали одне одного...
— Гав-гав! 1 оді, як сорока побіліє!
— І щоб жили по щирості й по честі...
— Гав-гав! Як свиня на небо гляне!
— І щоб не ворогували, а тільки товаришували й сповідали закони дружби.
— Гав-гав! Не було в зайця хвоста і не буде...
З садка долинула весільна музика, а що я сидів під тополею, то ноги мої, поряд лежачи, не могли, окаянні, зостатись у спокої. Гемонська сила музики вселилась у жижки, зворохобила їх — і ноги мої самі стали соватись по спори— пі і туди-сюди, а то й угору підлітали, наче з перелітними тихими поривались до вирію.
— Ой заграйте, цимбали, щоби ніженьки дримбали!
Я собі сидів сиднем, бо таки обважнів, а ноги — холери ясні, соколи небесні, демони пекельні! — знесамовитіли зовсім і вже так гасали біля мене, Хоми Прищепи, що віри не йнялось: це мої ноги чи, може, якийсь п’яниця загубив своїх п'яних дві, а тепер ось вони й колобродять?
— Танцювала риба з раком, а цибуля з пастернаком!
І .-о, міркую, либонь, таки ноги мої, таки слід утихомирити
якось, бо що, як розтанцюються без міри й подадуться по дорозі гопаком діло, а мене зоставлять отут під тополею гомоніти з шолудивим собачкою, який, ох, і розумний з хороби!
— Цитьте, ноги,— кажу,— цитьте, дурні, ані ївши, ані пивши, не скачіть, дурні, ошалівши! Ви ж бо не голодранці, щоб іти в такі дурисвітські танці, ви ж бо не голобоки, щоб іти в такі, як не на м’ясницю, скоки!
А нога біля ноги тирлується: ліва ось так ушкварила, що й небові жарко, а права вже так гасає, наче цап на городі.
Танцювала Химка з Хомою, цілувалась губа з губою!
Хоч і вхоркались, а ще довго танцювали — поки пісня долинула весільна. А як весільна пісня шугнула хвиля за хвилею по садах та вулицях, тоді ноги вляглись на траві, мов два вірніх побратими, лиш тремтіли дрібно, бо дрож іх бив. Але якби не онеє, то було б теє: груди стали ходором ходити, а з їхнього міха спів через горло полаявся, і горло забриніло, мов срібна сурма. Дівчата кували в саду, а я собі кував під тополею, і шолудивий песик, що мав розумні очі царя Соломона, став наслідувати мене, підтягуючи. І так добре було на душі, що ми з ним одним миром мазані, що піл розчулення сльоза бриніла в моєму співі. Потай міркувалось: "Все один чорт, що собака, що Хома-хорт!"
І ще (поки ноги спочивали під танцю, горло співало, а я собі сидів під тополею і в небо дивився) міркувалось, що годі їсти горіхи, годі бути таким ясновидцем— розумакою. Бо чи самому є втіха з мимовільних, на дурничку надбаних мудрощів? Бо чи яблунівські колгоспники мають спокій і втіху? Е-е, хай собі живуть, як складається, не гоже заглядати ні в їхнє сьогоднішнє, ні в завтрашнє буття, треба вкоротити свій розум та ясновидющість.
XXXI. БУДЕ ЛИХО, ТО НАЙДЕТЬСЯ Я РОЗУМ
Отож, значить, набачившись за те літо й за ту осінь не тільки смалених зайців, а й смалених сов, нахапавшись усіляких стусанів долі не тільки в спину, а й у зуби, побувши на коні й під конем, пізнавши, почім ківш лиха, я нетерпляче очікував, коли вже, нарешті, розпрощаюся з Одаркою Дармограїхою. Не скажу, що був я в неї і товкачем, і помелом, як і не скажу того, що годувала вона мене лиш сіллю до оселедця чи калачем та ще в спину рогачем. Але ж надокучило так бути не самим собою, а за телицю позиченим. Уже мені та породиста телиця здавалась гіршою, ніж три вирви в шию і міх кулаччя на дорогу, про яку потай ночами мріялось.
Відраду в роботі знаходив. Колгоспний корівник став найріднішою домівкою, худоба — за сім’ю: корови здавалися сестрами рідними, бугай замінив брата, якого ніколи не мав, а телята мало не дітьми були. Коли вичищав гній, то вила як прикипали до рук, а руки як приростали до вил, і, забуваючись у праці, сам собі подеколи бачився не грибом маслючком, що крізь землю пройшов і червону шапочку знайшов, а людиною-вилами. А людиною-вилами, що здатна не тільки корівник очистити від гною, а й з усієї Яблунівки вигребти сміття, а й у всьому світі навести чистоту,— якщо, звісно, вчасно не зупинити мене!
Працюючи на фермі, радів потай, що пропала сатанинська хіть до поїдання волоських горіхів. А відтак зникла і їхня чародійницька сила, яка, прямо сказати можна, вділяла мені такого всемогуття, якого не мав ніхто не тільки у Яблунівці, а й, либонь, у районі. А на яку хоробу мені, колгоспнику з артілі "Барвінок", оте всемогуття здалось? Мало мені клопоту з Мартохою, з Одаркою і телицею? Мало вболівань за доярку Христю і незаконного Хомка Хомовича, то ще, значить, і всемогуття на мої плечі, ота ясновидющість? Е-е, краще вже хай люди живуть як живуть, а мені зась тицяти носа в чужий город. Хіба вгадаєш, звідає чи не звідає справжнього щастя красуня Катря, дочка-одиначка нашого голови колгоспу Михайла Григоровича Дима саме з пройдисвітом із Сухолужжя, який з однією пошлюбився, а друга від нього дитину доглядає?
Не варто, либонь, і справді бути отим Хомою, що мріяв заробити на качалках: одну продав, а дев’ять на плечах баби побили! Ген як говорять? Говорять, що й чорт на старість подався в монахи, щоб у монастирі замолювати
гріхи, то й мені, Хомі Прищепі, пора за розум братись, не набувати свіженьких гріхів, а скараскуватись їх.
Вік пройде, мов батогом лясне, а життя моє?.. Життя моє — мов ота квітка маку весною на городі: ще не встигла розцвісти й покрасуватись, як уже мають опасти пелюстки од вітру, негоди й часу. А що ж, Хомо, в саквах зостанеться для тієї останньої дороги, з якої вже немає ніякого вороття?..
Такі думки дедалі частіше опосідали мою голову. Бо, й справді, що? Здається, вибір широкий, бо стільки людині судиться за життя!
Судились їй подеколи і ті злидні, що просились до хати на три дні, а потім їх і вигнати не можна. А ще ж, як говориться, на всяку деревину птиця сідає, всяка людина своє лихо має. А хіба обмине ота біда, що на біді їде і бідою поганяє, а як одна біда наскучить, тоді друга до неї прилучить. А вже горе з бідою близькі сусіди, і стільки в світі горя, як піску у моря.
Отож-бо й воно, що в останню свою дорогу кому охота брати злидні чи горе, лихо чи біду! Не для них народжується і живе на землі людина.
Так-таки й не для них? То чому ж тоді зріднена-збратана, що хоч, може, не обнімається і не цілується, та ніколи не обходиться?
Не хочеться класти в сакви і турботу-мати, яка не давала тут і не дасть на тому світі спати. І вже ліпше обійтись без того непевного марення-сподівання, що начебто біля рота мичеться, а в рот не попаде. І не треба отих надій, що їх ні слихом слихати ані видом видати. І хай западеться ота вдача, що лупиться тобі курчам, а дивись, вилуплюється чечіткою. І хай прахом підуть усі солоні сльози, що по морських берегах білими Сивашами поставали.
А що ж тоді людині треба? Яким плодом вона дозріває на схилі свого віку, а той плід увінчує все життя її? Що ж бо з того плодоносіння хотілося б узяти у свою останню дорогу?.. Гай-гай, які тільки думки обсідали!
Якось такий дощ уперіщив, наче порозв’язувались усі зав’язки в бездонного небесного рептуха, і з того рептуха линули на землю потоки води. Розв’язались десь ополудні, коли я на фермі порався, і хмари з кожною годиною все . нижче налягали над Яблунівкою. Важкі, мов гандрабаті гарби, перевантажені буряковою гичкою, хмари не те що сунули над селом, а облягли згори неоглядним кочівницьким табором. І тепер кожна хмара-гарба витрушувала
воду, що навіть і не краплями сіялась, а ручаями, струмками. Ці ручаї та струмки мережились у живі, рухливі неводи, в які було надійно зловлено весь видимий світ — колгоспне господарство з будівлями, поля, ставки, сади, хати й городи.
