Між нами Всесвіт - Полонський Радій

Вибачте, звичайно... І Фрад би це зробив! Якщо вже він побудував таку камеру, він би не залишив її порожньою, запевняю вас!.. Ось чому кожен з полегшенням зітхнув, коли довідався, що клята камера зайнята.

— Як ви могли мені так брехати?

— Я? Вам?

— Ви ще перепитали: "Соболь? А що — є такий фізик?" Я, здається, смішна...

— Ви не смішна...

— Навіщо Фрад показав мені Артема?

— Щоб ви швидше позбулися нерозумних надій і полюбили Фрада... Ви йому таки припали до серця, бо він з вами дуже церемониться. З іншими поводився простіше. Бачите, я вам відповідаю чисту правду...

Ессельсон трохи соромився Яни і хотів виправдатися в її очах. Дівчина всміхнулась.

— Дякую за відвертість. Таж вона й вам самому повинна давати задоволення. Бо це у вашому суспільстві зустрічається надто рідко... Скажіть ще: чому він взагалі дозволяє мені ходити, куди заманеться, і робити, що я хочу?

— Виказує свою прихильність. І він вас не боїться. Ви ж знаєте: зв’язок із зовнішнім світом у нас неможливий, а так... Ну, зважте самі, міс Яно: як би ви могли йому пошкодити?? Ніяк!!! Це поза людськими силами.

— Зрозуміло. На все добре, Джоне.

Вона вже підходила до лабораторного корпусу, коли звідти їй назустріч вийшов Фрад. В першу мить він не помітив дівчини, і Яна дивилася на нього, як стороння споглядачка. Заклопотаний, у ході трохи нахилений уперед, руки за спиною. Костисте худе обличчя і погляд націлені кудись далеко, де криється мета цього життя.

Та ось він побачив Яну. І відразу став, як завжди, кам’яним. Руді вогники блимали в очах.

Обдивився її всю, від зачіски до черевичків.

— Ви сьогодні святкова.

— Дякую...

— Вниз?

— Хотіла б.

— Як враження?

— З вашого боку це занадто сміливе запитання.

— Я не наполягаю на відповіді.

Губи здригнулись — чи хотів посміхнутись, чи виказав невдоволення.

— У мене дуже багато роботи, але за годинку я б хотів з вами зустрітись. Гадаю, вам час знати все.

— Я згодна.

— Отже, як звичайно, — в салоні. Я чекатиму. До речі... — очі Фрада затримались на її шиї. — Вам дуже до лиця це намисто й сережки.

Яна завмерла. Темні очі ворога не казали нічого — вони просто розглядали намисто й сережки. Може, занадто повільно. Ось вони спинилися на намистинці-вимикачі з з чорною цяткою, поповзли кудись уліво, перебираючи намистинку за намистинкою... Яна розуміла, що тримається ганебно: дихання стисло, з обличчя відлила кров, і здалося, що тремтить усе тіло. Бридке відчуття, з яким вона познайомилась тільки в сельві, коли здається, ніби в ногах оселився цілий мурашник, і вони слабіють і слабіють від дрібної метушні в м’язах.

Очі ковзнули вгору по шиї і спинилися на сережках. Обмацали одне вухо, потім так само повільно переповзли через обличчя, через вуста на другий бік. Яна відчувала, що не витримає і з люттю шарпне на шиї намисто:

"Що, вже знаєте? Так, це зв’язок!.. Розумієте, зв’язок!.. І людство знає про вас усе! І про Артема знає!.. Вам цього не подарують".

Вона не встигла це сказати, тільки руки мимоволі піднялися до шиї.

— Дуже до лиця, — спокійно повторив Фрад. — Треба бути справжньою жінкою, щоб носити такі прикраси всупереч моді. За годину я вас чекатиму.

Він повернувся й пішов доріжкою. Яна дивилася вслід. Руки знову за спиною. Постать нахилена вперед. Тереса нічого не сказала... Не будь дурною, не обманюй саму себе: він знає! Та ні, якби знав — негайно б відібрав... Може, й справді випадково? Звернув увагу на прикраси, і край... Він спостережливий, він здогадається про все через її дурну поведінку. Ще б знепритомніла. Або істерично закричала.

"Ти ж мало не закричала! Хіба з такими нервами можна боротися..."

Коли підходила до камери, ноги вже не тремтіли й повернулося самовладання.

Розповіла Артему про зустріч. Він замислився на хвилину.

— От що, Янко. Ухилятись від зустрічі не можна. Там ти можеш дістати нову інформацію.

— А якщо відбере?

— Захоче — однаково відбере, чи ти підеш, чи ні... А ми попередимо наших про таку загрозу.

— Артеме... Якщо ці прикраси передати тобі — разом з їжею?

— Тут антисвіт. Апарат почне випромінювати антинейтрино. Пуебло не зможе їх фіксувати. А що... а як зможе? Викликай,

Яна торкнулася пальцями скронь, відступила від екрана й опустилась на стілець. Заперечливо покрутила головою:

— Ні, ні, Артеме. Я не подумала.

— Про що?

— Якщо він довідається, що радіо в тебе — він тебе просто задушить.

— Гм... — Артем і собі сів. — Так, він це зробить. А звідки він знатиме, що намисто в мене?

— Увімкне екран — і побачить.

— Я працюватиму лежачи.

— Він почує.

— Мало що може шепотіти собі людина, приречена на вічну самотність!

— Він здогадається.

— Не гаймо часу, Янко. Година — це не так уже й мало.

Яна повернула намистинку:

— Здрастуй, Пуебло.

— Здрастуй. Це не Пуебло. Він віддав апарат мені, щоб я працював з Артемом.

— Олексо, ану, запитай, — втрутився Артем, — чи може приймач фіксувати сигнали антинейтрино?

— Ого... — видихнув Олексій. — Це небезпечно.

— Здрастуйте, — почувся голос аргентинця. — Принципово апарат може реагувати і на антинейтрино, тільки треба дещо змінити схему й перебрати окремі вузли. На кілька днів роботи.

— Ми не можемо жити без зв’язку кілька днів... — невпевнено прошепотіла Яна.

— Але випромінювати ми зможемо тільки нейтрино. Ваш апарат їх не прийме, якщо опиниться в антисвіті.

— Краще однобічний зв’язок, ніж ніякого, — вперто сказав Артем.

Потім Яна знову викопувала обов’язки Олексієвого гучномовця. Це були гарні хвилини — наче друзі збиралися в одній кімнаті за роботою.

Працювали п’ятдесят хвилин. Попрощалися. Яна, бліда й некваплива, перейшла до сусідньої кімнати — Артем підказав їй дорогу — й спинилась перед великою трубою. Машинально провела рукою по металевому кожуху. Це туди вкинули непритомного Артема, щоб він за хвилину опам’ятався антилюдиною.

У кутку височіла гірка м’яких контейнерів. Неподалік стояв електрокар з механічними руками.

Яна чекала. Наближався обідній час. Вона запізнювалась до Фрада. Напружено дослухалася до кожного звуку.

Здригнулась, коли в стіні відчинилося віконечко. Електрокар під’їхав, і звідти вислизнуло дві прозорих гнучких тарілки з обідніми стравами. Кар швиденько підкотив до гірки контейнерів, механічні руки взяли один з них, розгорнули й швидко вклали всередину їжу.

На трубі розсунулися дверцята. Контейнер опинився там. І от — дверцята зачинені, а в кімнаті — зловісна тиша. Калатання серця, мабуть, чути по всіх поверхах глибинного будинку...

Неприємний металевий звук шкрябнув по нервах — ніби плакала гнучка пилка. Він міцнішав, і якийсь первісний забобонний жах охоплював дівчину. Щось таке, мабуть, відчували її предки, коли зустрічалися з незрозумілими силами природи.

Труба ревнула коротко й змовкла. Цикл закінчився.

Яна підійшла до дверей і визирнула в коридор. Там було порожньо. Артем казав, що останніми днями його ніхто не відвідує. Розвага обридла... Тільки автомати вправно виконують свою роботу і постачають антилюдину антиповітрям і антиїжею...

Яна підійшла до гірки, зняла намисто й сережки і вклала їх до верхнього контейнера. Це ж його підхоплять механічні руки, коли готуватимуть чергову посилку. Пластиковий матеріал був тонкий і невагомий. Він майже не відчувався у пальцях. Тільки залізні стрижні, на яких трималася тканина, повертали почуття матеріальності.

Контейнер, куди Яна підкинула нейтринне радіо, піде в роботу через три години. Автомати наповнять його повітрям. Якщо дівчина до того часу пересвідчиться, що зв’язку ніщо не загрожує, вона повинна повернутись і забрати свої прикраси.

Фрад чекав. Він по докоряв за запізнення, але подивився уважно. Чи помітив, що вона вперше без намиста й сережок?..

— Сідайте. Я вам хочу дещо розповісти про найближчі плани концерну "Сельвас".

— Ви кажете — концерну?

— Так.

— Угу... Я слухаю...

— Справді, назва нашого центру здається дещо недоречною. Але завтра вона буде логічною, як логічні наші плани.

Яна вмостилась на стільці.

Фрад тепер завжди сідав строго навпроти неї.

— Голова нашого правління ще п’ятдесят років тому висловився так: "Моя мрія: дожити до того дня, коли це невдячне й паскудне людство стане передо мною на коліна, а історія, перепрошуючись, зробить крок назад і піде в іншому напрямку". Ця ідея й лежить в основі нашої роботи.

— Чим же вас скривдила історія?

— Головного й більшість його компаньйонів історія скривдила тим, що відняла в них владу над людьми.

— Вони очолювали якісь уряди?

— Дурне. Деякі уряди служили їм, як дворові шавки. Вони були там господарями.

"Отже, Кардашов і президент Академії мали рацію, шукаючи соціальне коріння цієї організації у минулому", — зазначила дівчина.

— Я зрозуміла. Вони дуже старі. А ви?

— Мене, сильну людину, скажу прямо — одного з найсильніших людей сучасності — історія позбавила права бути собою!.. — Фрад трохи нахилився вперед і так стиснув кулаки, що кісточки побіліли. Це було однаково, коли б він підхопився на ноги й почав запально жестикулювати. — Моє покликання — наука і влада. І в науці — знову-таки влада! А історія звеліла мені товктися в людській отарі, бути однією з мільярдів овець... Не підходить! Ось чому я пристав до концерну.

— І багато вас таких?

— Мало. Насолода влади в тому й полягає, що невелика сім’я обраних диктує свою волю, визначає долі, керує життям і смертю мільярдів.

— Чекайте... Я хочу зрозуміти. Концерн створили колишні володарі землі, які завдяки людям зуміли дожити до сьогодні. І до них пристало кілька молодих, з певними... пробачте, дивними нахилами. Оце і весь ваш концерн?

— У нас — кілька сотень людей. На долю кожного з них припадає певна частка багатств, зібраних на плато. Після досягнення нашої мети ці багатства зростуть у мільйони разів. Знаряддя, яке здатне спинити людську історію, створено. Коли снаряди, начинені антиречовиною, впадуть на голови людей, їм здасться, що це саме сонце спустилося на землю, щоб спалити її. Вся зброя минулого, разом з термоядерним страховищем двадцятого віку, зібрана разом, — ніщо поруч з анігілюючими снарядами. Ми їх маємо.

— Я не зрозуміла, що ви хочете запропонувати людям? Суспільство власників?

— Суспільство власників, яке за самою природою своєю є суспільством сильних осіб. Вся решта мусять підкорятися.