На білому коні - Самчук Улас
Іван Петрович — високий, тяжкуватий, з кістлявим характерним обличчям, сивавим волоссям, займав окрему невелику кімнатку. Ми зустрілися, як старі друзі, по кількох хвилинах розмови ми вже мали багато спільних зацікавлень — кіно, література, спогади... Я засипав його питаннями про Київ, про відомих людей, він багато про це знав і багато міг оповісти.
Мене цікавила також його власна особа — один з перших піонерів українськог фільму ще перед першою війною, з часів так званого ательє "на Сирці" біля Києва, найвидатніпгий після Довженка майстер кіномистецтва, творець таких фільмів, як "Коліївщина", "Перекоп", "Злива", "Штурмові ночі", "Наталка Полтавка", "Запорожець за Дунаєм" і багатьох інших, як також видатний скульптор, автор чисельних скульптурних праць. Тетяна Прахова, спочатку акторка у фільмах "Земля" Довженка, "Транс-балт" Білинського, пізніше видатна кіномонтажистка у фільмах О. Довженка, І. Кавалеридзе, І. Аненського, І. Савченка. Вона працювала над такими фільмами, як "П'ятий океан", "Прометей", "Наталка Полтавка", "Запорожець за Дунаєм", "Богдан Хмельницький" ... Іван Шеккер — один з визначних кінооператорів, учень славного Дмитра Демуцького, співтворець чисельних відо^ мих фільмів ... І, нарешті, його елегантна дружина Віра, яка працювала в кіностудії як секретарка.
Для мене всі вони були винятково атракційною появою, я був жадібний на людей з Києва такого стилю, мені хотілося їх пізнати і багато від них довідатися. І я їх зрозумів. Ми розумілися взаємно. Ми зустрілися, познайомились і стали друзями. На довгі часи.
Не можу сказати, коли від'їхав на свою Січ отаман Боровець, він мав багато власних справ, і ми скоро втратили один одного з поля зору. Тим більше, що весь мій другий день був до вінця виповнений зустрічами, знайомствами, нарадами, плянуваннями, а також підготовкою до виїзду, спочатку до міста Крем'янця, де я свого часу вчився в гімназії, а після до села Тилявки, біля Крем'янця, де жили мої брати й сестри. Я був весь готовий, затримка була за автом, яке мало звільнитися для нас аж завтра.
А взагалі проблема комунікації у ці виняткові часи була дошкульно складною, потяги для цивільних ще не ходили, ніяких інших публічних засобів пересування також не існувало, коней після двох з половиною років совєтського господарювання залишилося дуже мало, а тому доводилося або йти пішки, або кори-статися тими дуже нечисельними приватними, звичайно, нелегальними автомашинами, що їх декому пощастило якось затримати, але для них завжди бракувало пального, яке розцінювалося на вагу золота. Використано невеликі запаси бензини й оливи, десь випадково залишені совєтами, випомповувано з залишених цистерн, з розбитих танків. Міська управа мала, деякий свій запас цього нектару, інколи щастило їй дістати щось від німців, але засадничо німці ніякого пального для потреб місцевого населення не відпускали і дозволів на вживання машин не давали. А коли ці машини дуже зрідка ще їздили, — їздили переважно нелегально, півлеґально на різні підроблені або фіктивні дозволи. Навіть міська управа на дві свої машини не мала постійних дозволів, а користалася лишень тимчасовими від місцевого коменданта або своїми власними, які німці не завжди визнавали. І то користалася такими машинами лише дуже нечисленна кількість щасливців, до яких хотів також належати й я.
Бо все таки завтра їдемо ... А увечорі цього дня на помешканні С. Скрипника, який жив недалеко від Бульбів, відбулося інтригуюче прийняття. Розуміється, запрошені також наші київські гості. Винятково хвилююча зустріч людей, поділених різними забобонами доби, на тлі великої війни, які зійшлися з різних кінців світу і одразу на перший погляд відчули між собою глибоку людську приязнь. Ніяка доба, за винятком хіба середньовіччя та еспанської інквізиції, не була так перевантажена трагікомічними забобонами у між людських взаєминах, як наша, а тому людина виривалася з-під того морального бруду, як тільки могла. Ця моя перша зустріч з людьми "з того світу" була виповнена по вінця дуже інтимними, глибокими й щирими переживаннями, які хотілося висловити назовні якоюсь особливою мовою. Пісня, музика, танець, радісний сміх — ось мова, що нею найлегше говорити в таких випадках, а тому невелике помешкання Степана Івановича було виповнене саме цією мовою, відчувався ідеально добрий настрій, всі хотіли вирватися з війни, з ідеологій, з пересудів, бути людьми між людьми. Пригадується чудова Віра Шеккер з її креольським, кокетливо-усміхненим, дискретно-приманливим, дуже жіночим обличчям, з блискучими, кольору бурштину очами, з буйним каштановим волоссям. І з її "Чубчик, чубчик кучерявий", якого вона виконувала з такою пристрасною експресією і такою вибагливою ніжністю. Або знов пригадується Таня Прахова — гостра протилежність Віри: на-пружено-спокійна, внутрішньо-схвильована, з чудовими великими і глибокими карими очима і свіжими, яскравими рум'янцями на алябастровобілих щоках. У ясночервоному светрі і чорній сатиновій сукні вона творила ідеальний модель для картини стилю Ренуара — поєднання українсько-чорноморського і французько-провансальського типу.
Іван Петрович Кавалерідзе був спокійний, рівний, зовсім непитущий, але однаково товариський, повний гумору, а коли почалося змагання у співах, він своїм невеликим глухим голосом дуже гарно виконав "Чорноморець, матінко, чорноморець", і ця пісня в його інтерпретації залишилася в моїй пам'яті на все життя. Натомість Іван Іванович Шеккер — худорлявий, легкий, по-своєму елегантний, не виявив ніяких музичних талантів, натомість побивав рекорди у виконанні танґо, чи то з Танею Пра-ховою, чи з господинею цього дому, дуже гарною пані Лідою.
А взагалі це був чудовий вечір, було багато розмов, сміху, і це протягнулося до пізньої, дуже гарної української ночі. Неохоче розходилися додому під спів білоруської "Бувайцє здарови", що її, здається, фаворизував Степан Іванович.
А вже другого ранку, біля дев'ятої години, у товаристві Івана Шеккера, з його неодмінною совєтського виробу "Ляйкою", авто міської управи бадьоро мчало нас хвилястою асфальтовою дорогою в напрямі Дубна. Перед нами рівно сто кілометрів віддалі: до Дубна шістдесят і далі ще сорок. Наш шофер розуміє своє діло, він добре виконує своє завдання, яке кінчається десь там у Крем'янці. Він там нас залишає, і вже далі до Тилявки я маю шукати іншого транспорту. Цього самого дня він мусить бути у Рівному...
Як звичайно, зворушення велике, я все таки, признаюсь, творіння сантиментальне, за мною чимало пережитого, було досить часу розгубити ті різні залишки минулого ... Але ні. Вони цупко тримаються мого нутра і при кожній відповідній нагоді безсоромно зловживають своїм правом.
Але далебі це не звичайна подія — зустріч з рідними по такому часі, величезна несподіванка, бо вони ж напевно цього не чекають. І кого там застану? Кого ще знайду? До кого звернуся в Крем'янці? Чи мене ще там пам'ятають? Питання, самі питання, а одночасно острахи і враження, краєвиди, настрій. Хочеться все затямити. До речі, ласкава жнив'яна, з серпанком погода і гостре відчуття рідної стихії.
їдемо переважно мовчазно, нема теми, все в почуттях. Шеккер помітно вдоволений, для нього це нова пригода у серії інших чисельних пригод, відколи вони, на другий день вибуху війни залишили Жаб'є в Карпатах. Весь цей час вони в дорозі до Києва. Полон, фронт, німці, небезпеки, чуже середовище. І, можливо, це вперше почуття певноети та міцнішого контакту з оточенням.
Година часу — і ось Дубно. Безцеремонно лишаємо його праворуч, круто повертаємо ліворуч, дорога гіршає, починається курява, але годі на це зважати. Наша мета Крем'янець, минаємо села, городи, соняшники, коноплі. Коли я бачив це? Давно. Минаємо Кам'яницю, в'їжджаємо у Смижський ліс — місце шкільних наших пікніків, а тепер дорога завалена німецькими і совєтськи-ми розбитими машинами, які валяються безладом, мов сміття. Немає часу, вперед!
Це не наш клопіт, маємо свої завдання і біжимо їм назустріч, ось вирвалась і розгорнулася перед нами остання сторінка нашої епопеї — Білокриницька долина, ген аж до Крем'янецьких гір на півдні і до річки Ікви на заході, пам'ятна мені ще з першої війни, коли тут стояв фронт і звідси постійно доносилися до' нас гарматні перегроми. А ось знову знані казарми, що чомусь мене цікавили, за царя якийсь кінний полк, а за поляків 12 уланський з малиновими обводами на рогатівках. Як це все гостро тримається в пам'яті — занедбаний воєнний собор, знайомі крейдяні, всипані кременем поля, зелені луги ... І той самий Крем'янець — колиска мого юнацтва, захований в долині, як якийсь скарб, з його маленьким залізничим двориком, з якого я не раз кудись виїжджав і останній раз виїхав одного сьомого березня. За той час наша плянета зробила чотирнадцять своїх оборотів довкруги сонця, як доказ, що ніщо не стоїть на місці і кудись спішить, як і наше авто, яке має свою орбіту також ... Воно повертає ліворуч і сповільнено стрибає по не дуже рівній кам'янистій вулиці в напрямі міста. По дорозі кілька об'єктів: отам далі будинок, де мешкала моя велика любов Станіслава Грудзінська, мешкання моїх приятелів по школі Сергія Снігура й Василя Тимофієва, ресторан Отави, де ми зустрічалися, і невеличкий в'язничний будинок, що свого часу виправляв мої українські гріхи. Але нема часу. Авто швидко біжить, це лише хвилини, вже ось стара дерев'яна церковця між каштанами та липами, а ось і Василіянський манастир, де була духовна семінарія ...
А далі вже Крем'янець, вузька вулиця, яка звалась Широкою, низенькі будиночки, все постаріле, все мале, все сіре. Киди далі? Просто! На Костельну вулицю, де було моє останнє мешкання.
І коли ми зупинилися на перехресті біля старого колодязя з великим колесом, я побачив невеличкий будинок за парканом з двома вікнами, що здався мені малим, постарілим — "будинок Куцикевичів", знаних колись міщан, у яких ми з Павликом Да-нилевичем, винаймали кімнату. Тут же, у дворі, їх другий дім, двоповерховий, колись червоний, тепер кремової барви, недоброї пам'яті, бо в ньому містилося саме те огидне повітове староство з його "офензивою", де нас часто карали за різні наші українські гріхи.
