Українська трагедія. Запах танго (третя книга) - Власюк Анатолій

Генерал інфаркту навчився коментувати вже майже так, як Володя, і думає, чому ж це Радянський Союз не виплачував пенсії своїм громадянам, які залишилися під окупацією гітлерівців?

Президент України Петро Порошенко заявив, що бойовики тримають у заручниках п'ятсот громадян України. Генерал інфаркту думає, що нічого з цього приводу не роблять, якщо цифра кругла. Було би інакше, відстоювали б кожного бранця.

Сербія вирішила карати своїх громадян, які найманцями воюють на Донбасі.

13 жовтня 2014 року кілька сотень нацгвардійців зібралися під Адміністрацією Президента України, вимагаючи демобілізації. Натомість влада говорить про провокацію.

Прем'єр-міністр Австралії Тоні Ебботт заявив, що Володимирові Путіну під час саміту в Брисбені доведеться відповісти на складні питання з приводу катастрофи малайзійського "Боїнга".

Міністерство оборони Росії розробляє проект створення декількох резервних армій, які сформують у найближчому майбутньому.

Канцлер Німеччини Ангела Меркель відмовилася від зустрічі з російським президентом Володимиром Путіним.

Генерал інфаркту вже нічого не коментує – навіть про себе. У спальні тихо, ніби нікого там нема. Йому здається, що Ліля і Володя, не попередивши його, поїхали у Дрогослав.

55

Найбільше, чого зараз хоче Олексій, – померти. Йому переламали, здається, всі кісточки на руках і ногах, вибили зуби, повідбивали мало не всі внутрішні органи, а серце ще кволо калатає і смерть не йде.

Здається, кат, який навис над ним, читає його думки. Він запитує, чи хоче Олексій померти. Це зроблять швидко. Куля в голову – і прощавай, життя. Але треба назвати адреси партизанів-ультрас, які били росіян в Донецьку. Всього-на-всього. І ти вільний, Олексію. Назавжди вільний у цьому житті.

Олексій готовий ще трохи помучитись. Він знає, що смерть неминуча. Головне зараз для нього – гідно померти. Він нікого не видасть. Його друзі мають право на життя.

Ніби крізь сон чує, як хтось говорить його кату, що Олексію недовго залишилося жити, так що пора використати препарат. Він чує це слово – "препарат". Що за експерименти? Що вони хочуть ще застосувати проти нього?

Все навколо Олексія видається червоним. Ніби суцільне полум'я палає тут. Розуміє, що це кров заливає очі. Йому хочеться, щоби це було все-таки полум'я. Тоді він згорить у ньому і закінчаться його муки. Але також згорять і його кати.

Проте раптом щось вкололо його в руку. Стає приємно. Тепло розливається по всьому тілу. Він чує, як теплий потік пульсує по руках і ногах, а потім підбирається до голови. Світ стає широким, але невидимим. Олексій ніби бачить, що чиясь рука залізла йому до мозку і щось там шукає. Йому задають питання, а він слухняно на них відповідає. Намагається чинити опір, хоче мовчати, але нічого не вдається зробити. Те, що він так ретельно приховував від катів, тепер саме падає їм до ніг. Олексій розуміє, що це не він, а хтось інший, хто сидить у ньому, називає імена партизанів-ультрас, їхні адреси і все, що може знадобитись, аби їх знайти. Його тіло, здається, вже давно померло, а мозок ще працює, видаючи до останнього всю інформацію.

Останнє, що бачить Олексій, – потік світла, який рухається до нього. Хлопцеві боляче, що він не зміг гідно померти. Він виправлятиме свої помилки в наступному житті.

56

Христина гуляла з Маркіянчиком у парку. Малий мирно сопів у візочку.

Запищав телефон. Есемеска від Зоряна: "А я тебе бачу". Христина спантеличено озирнулась, але Зоряна ніде не було. Уже декілька днів їй здавалося, що він десь поруч, навіть, можливо, бачить її, але чомусь не хоче признаватись, підійти до неї. А тут така есемеска.

Вона відписала: "Де ти? Я тебе не бачу".

Минуло хвилин десять, але Зорян мовчав. Христина весь цей час безпомічно озиралася навкруги, шукаючи його.

Маркіянчик зарухався у візочку. Приходив час годувати його. Христина відтягувала до останнього. Зорян не відгукувався. Все-таки пішла додому. Коли підходила до будинку, від нього надійшла есемеска: "Я пожартував. Хочу бачити мою кохану дівчинку".

Христині стало важко на душі. Ще недавно вона раділа, коли Зорян називав її коханою дівчинкою. А тепер тривога поселилась у душі. Здавалося, що Зорян усе-таки поруч, але затіяв якусь незрозумілу гру. І тепер цей дурнуватий розіграш.

Коли годувала грудьми Маркіянчика, думала, що зустріч із Зоряном затягнулася. Ні, вона не перестала його кохати і ще хотіла з ним зустрітись. Але все повинно бути вчасно. І тоді живеш легко. А тепер у їхні стосунки незримо втручалося щось штучне.

Маркіянчик спав, а Христина вже думала про чоловіка. То приходив додому збуджений, веселий, а то останнім часом – похнюплений, слова від нього не діждешся. Вона була не те що рада, коли подумала, ніби Зенон закохався. Хай собі! Все одно її не кине з двома дітьми. Розуміла, що йому не легко, коли знає, що вона кохає Зоряна. І коли його настрій кардинально змінився, не могла зрозуміти, чому кохання до іншої в нього так швидко випарувалося. Чи все-таки це було не кохання, а лише виробничі справи? Спочатку все добре йшло у нього на фабриці – і він був веселий. А тепер виникли якісь проблеми. Мабуть, так і є. Вигадала собі, ніби Зенон міг когось ще покохати. Вона ж у нього єдина і неповторна. Аж усміхнулась сама до себе. І все ж не наважувалася запитати у чоловіка, що з ним. Нехай пройде декілька днів. Тоді можна буде приймати якесь рішення. Тим більше, що останнім часом він став нервовим і навіть агресивним. Щось не так – спалахує, мов сірник, відразу кричить, звинувачує її у всіх мислимих і немислимих гріхах.

Від Зоряна прийшла есемеска: "Хочу побачити, як ти грудьми годуєш сина. Надішли фотку". Мабуть, ще декілька днів тому з радістю б відгукнулась на це його дивне прохання і їй не було би соромно. А зараз задумалася, не знала, що має йому відповісти. Десь через годину від нього знову прийшла есемеска: "Надішлеш фотку чи ні?". Чомусь була зла на нього. "А більше ти нічого не хочеш?" – відписала. Вже жалкувала, що саме такі слова прийшли їй до голови. Треба було якось м'якше. Зорян не вартував того, щоби до нього так ставились. Але вже відправила есемеску, назад її не повернеш. У житті взагалі нічого не можеш повернути назад.

57

На конференції зробили перерву.

Степан Іващишин підійшов до Андрія Чернюка і подякував за те, що той прийшов вшанувати пам'ять його батька. Андрій м'яко усміхнувся. А як могло бути інакше? Він знав Кирила Іващишина багато років. Навряд чи це можна було назвати дружбою, бо той і на шістнадцять років був старшим, і взагалі Чернюк сприймав його як глибу, що стоїть на недосяжній висоті, навряд чи з ним можна було порівняти когось із сучасних теоретиків українського націоналізму. Кирило Іващишин прихильно ставився до Андрія Чернюка, а якось сказав йому, що на відміну від інших видань, його "Дрогославщину" береш і читаєш від початку й до кінця.

– Запрошував наших місцевих акул і тюльок пера, – казав Степан Іващишин, – але лише ви з Віталіною відгукнулись. Бояться наші журналісти українського націоналізму, як вогню.

– Якби ж то лише націоналісти. – Андрій Чернюк глянув на Віталіну, яка користувалася попитом у хлопців із "Правого сектору".

– А наша дама нині в ударі, – широко усміхнувся Степан Іващишин, перехопивши погляд Андрія Чернюка. Навіть через окуляри у молодого вченого блиснули вогники в очах.

Добровольці оточили Віталіну, весело про щось розмовляючи з нею. Відтак журналістка віддала фотоапарат знайомому викладачеві університету, який частенько терся біля неї, а зараз чекав зручної нагоди, аби поспілкуватися з винуватицею своїх еротичних мрій. Але сьогодні був не його день. Прислужився лише для того, щоби сфотографувати Віталіну в оточенні бійців.

– Ось так дівчата виводять з ладу бойові підрозділи, – сказав сумно Андрій Чернюк, але це розвеселило Степана Іващишина.

Чернюк витягнув із портфеля книжку "Сто інтерв'ю з жінками Дрогославщини", яку заздалегідь підписав Степанові Іващишину, і подарував її йому. Той подякував і сказав, що взамін подарує свою нову монографію, яка незабаром вийде з друку. Ще вчора Андрій Чернюк подумав, що добре було би видати книгу інтерв'ю Василя Іващишина, які упродовж багатьох років публікував у газеті "Дрогославщина", і тепер сказав про це його синові. Обидва погодились, що це було би гідним вшануванням пам'яті Кирила Іващишина.

Хтось із київських філософів-бороданів покликав Степана Іващишина. Той пішов, сказавши Андрієві: "Я не прощаюсь. Ми ще побачимось".

Гарний хлопець. Доброго сина виховав Кирило Васильович. Вже будучи при смерті, допоміг таки захистити йому докторську дисертацію. Степан тоді став чи не наймолодшим доктором філологічних наук в Україні. Андрій Чернюк знав цю історію лише в загальних рисах, і тепер вона знову прийшла йому до голови.

Докторська дисертація Степана Іващишина з новітніх літературознавчих позицій розкривала деякі аспекти у творчості Тараса Григоровича Шевченка. Опонентів і ворогів Кирила Іващишина вразив юнацький, як вони казали, вік його сина. Науково— обґрунтованого заперечення щодо викладеної в дисертації теми у них, звісно, не було, тому вирішили діяти перевіреними методами, звинувативши Степана Іващишина в ідеологічному, а не у власне літературознавчому підході до проблеми. До кампанії підключилися мастодонти із найближчого оточення Григорія Грабовича. Їхній шеф не міг допустити захисту саме такої дисертації, бо це перекреслювало всі його особисті здобутки у шевченкознавстві. Зрештою, Кирило Іващишин називав їх не здобутками, а брехнями, які паплюжили Тараса Шевченка, створювали новітній міф про нього, який за своєю карикатурністю міг конкурувати хіба що з радянським міфом про Кобзаря. Так звана теорія Григорія Грабовича перегукувалась із писаниною Олеся Бузини, який сотворив із Тараса Шевченка вурдалака, й активно вписувалась у ліберальну концепцію.

Степан Іващишин, діючи, звісно, під керівництвом батька, але створюючи самостійно цілком оригінальну і, можна сказати, дещо специфічну, бо незвичну для загалу, дисертацію, не мав на меті розбивати в пух і прах міфологізаторську теорію Григорія Грабовича про Тараса Шевченка. Це він блискуче робив упродовж останніх років у своїх статтях.