Серця трьох - Джек Лондон
- Вислухайте мене! - стиха промовив він, звертаючись до Леонсії, що гидливо відсунулася від нього.- Не тлумачте хибно моїх учинків. Спробуйте зрозуміти мене. Я прийшов сюди, щоб урятувати й захистити вас за всяку ціну. Ви - цариця моїх думок. Я ладний померти для вас, але іще ладніший, о, багато ладніший, жити для вас.
- Не розумію,- коротко відповіла вона.- Хіба йдеться про життя і смерть? Ми не вчинили нікому зла. Ні я, ні мій батько, ми не зробили нічого незаконного, не винні також Френк і Генрі Моргани. Отже, нам ніщо не загрожує.
Генрі й Френк, що стояли коло Леонсії, незважаючи на страшенний галас, чули її розмову з Торесом.
- Генрі Моргана неодмінно чекає кара на горло,- наполягав Торес.- Адже доведено, що він убив Альфаро Солано, вашого рідного дядька й рідного брата вашого батька. Допомогти Генрі Морганові тепер уже неможливо. Але Френка Моргана я можу врятувати, якщо...
- Якщо?..- спитала Леонсія, зціпивши зуби, наче тигриця.
- Якщо... ви будете ласкаві одружитися зі мною,- сказав Торес незворушно, хоч обидва американці готові були бодай очима вбити його. Та що вони могли зробити із зв’язаними за спиною руками?
В запалі щирої пристрасті Торес схопив Леонсію за руку, але спершу зиркнув на Морганів і ще раз переконався, що їх міцно зв’язано.
- Якщо я стану вашим чоловіком, Леонсіє,- сказав він,- то, мабуть, зможу допомогти чим-небудь і Генрі. Мабуть, я зміг би врятувати його, якби він негайно виїхав з Панами.
- Ах ти, іспанський собако! - закричав Генрі, силкуючись звільнити зв’язані за спиною руки.
- Паршивий грінго! - відповів Торес і вдарив Генрі по обличчю.
Генрі миттю викинув перед себе ногу і, влучивши Торесові в бік, штовхнув його до Френка, що не забарився й собі добре штурхнути іспанця. Так вони кидали Тореса один одному, мов футболісти м’яча, аж доки поліцаї вхопили обох грінго й почали бити їх, користуючись із їхньої безпорадності. Торес не тільки нацьковував поліцаїв, а й сам видобув ножа. І було б, напевне, дійшло до кривавої трагедії, як часто доходить, коли скипить ображена іспанська кров, якби раптом не з’явилося десятків зо два озброєних вершників, що, не кажучи ні слова, опанували становище. Одні з таємничих прибульців мали на собі парусинові сорочки й штани, інші - сутани з мішковини.
Перелякані поліцаї й плантатори відсахнулися, хрестячись і бурмочучи:
- Сліпий Розбійник! Суворе правосуддя! Це ж його люди! Ми пропали!
Тільки змучений пеон вихопився наперед і впав навколішки перед суворою на вигляд людиною, що неначебто була ватажком цього загону. З уст його полилися голосні скарги й благання правосуддя.
- Та чи знаєш ти, до якого правосуддя звертаєшся? - горловим голосом спитав ватажок.
- Так. До суворого правосуддя,- відповів пеон.- Я знаю, що це означає, і тому звертаюсь до нього. Я ж бо шукаю справедливості і не вчинив нічого лихого.
- Я теж прошу суворого правосуддя! - вигукнула Леонсія, поблискуючи очима і, удавшись до Френка й Генрі, стиха додала: - Хоч би яке воно було.
- В кожному разі воно повинно бути не таке суворе, як те, що його можемо сподіватися від Тореса й начальника поліції,- також стиха відказав Генрі, а далі, відважно виступивши наперед, мовив до ватажка з відлогою: - І я прошу суворого правосуддя.
Ватажок кивнув головою на знак згоди.
- Я теж,- спершу стиха, а потім на ввесь голос попрохав Френк.
Поліцаям, здавалось, було байдуже, а плантатори висловили готовність скоритись усякому вироку, що його складе Сліпий Розбійник. Заперечував тільки начальник.
- Мабуть, ви не знаете, хто я? - кричав він.- Я Мар’яно Верхара-і-Іхос, нащадок славетного роду і визначна урядова особа. Я начальник поліції Сан-Антоніо, губернаторів приятель і довірена особа уряду Панами. Я сам закон. Я не знаю іншого закону. В нас у Панамі один закон і одне правосуддя. Я протестую проти ваших гірських законів і того, що ви звете суворим правосуддям. Я вишлю поліцію заарештувати вашого Сліпого Розбійника і замкну його в Сан-Хуані, щоб стерв’яки розтягли його тіло.
- Не забувайте,- глузливо застеріг Торес розлюченого начальника,- що ми не в Сан-Антоніо, а в хащах Хучітана. І тут у вас нема поліції.
- Чи зазнав несправедливості з боку цих двох людей хто-небудь із тих, що звертаються до суворого правосуддя? - грізно спитав ватажок.
- Так,- ствердив пеон.- Вони били мене. Всі били мене. А ці били без жодних причин. Мої руки в крові. Моє тіло в синцях. Я ще раз звертаюсь до суворого правосуддя й звинувачую цих двох людей в несправедливості.
Ватажок кивнув головою й наказав своїм людям обеззброїти полонених і рушати в дорогу.
- Справедливості! Я вимагаю справедливості! - скрикнув Генрі.- Мені зв’язано руки за спиною. Розв’яжіть або позв’язуйте всім. А до того ж іти зв’язаному дуже незручно.
Тінь посмішки ворухнула губи ватажка, коли він звелів своїм людям розв’язати пута на доказ того, що скарга Генрі була справедлива.
- Ох! - засміявся Френк, обернувшись до Леонсії та Генрі.- Я невиразно пригадую, що десь років із мільйон тому мені довелось мешкати в спокійному, маленькому містечку, Нью-Йорк на ймення, де ми, не знати чому, вважали себе за найбільших дикунів і найжахливіших розпусників, бо грали в гольф, змагалися на виборах, раз помогли вирядити на електричний стілець поліційного інспектора і ризикували грати в карти без козирів.
- Оце то так! - вигукнув Генрі за півгодини, побачивши з перевалу, куди вивела їх стежка, ще вищі верхогір’я.- Хай тобі біс! Ці хлопці в мішковині не такі вже й дикуни. Дивись, Генрі! Вони семафорять! Глянь на це дерево й на те велике по той бік провалля! Бачиш, як рухається гілля?
Кілька останніх миль полонені йшли з зав’язаними
