Серця трьох - Джек Лондон

- Ану ж тягніть! - гукнув Гієрмо.- Я забрав усе, крім смороду. Мені вже нема чим дихати. Тягніть скоріше, як не хочете, щоб я загинув разом з трьомастами доларів. А тут більше ніж триста доларів. Він, мабуть, спорожнив свою торбу, той грінго.

На той час утікачі були вже далеко попереду. Вони саме спинилися, бо стежка пішла круто вгору, і негодованим засапаним коням треба було трохи відпочити. Там Френк наздогнав своїх супутників.

- Тепер я ніколи не подорожуватиму без грошей,- захоплено сповістив він, описуючи картину, що її бачив з-за огорожі занедбаного обійстя.- Знаєш, Генрі, помираючи й виряджаючись до неба, я й то заберу з собою добрячу торбу з золотом. Навіть і там вона може допомогти мені позбутися того, що мені судилося. Якби ви бачили! Вони гризлися біля колодязя, немов коти з псами. Боялися спускати когось у криницю з тими грішми, що він назбирав перед тим. Вони забули про всяку дисципліну. Начальникові довелось погрожувати револьвером, щоб змусити спуститись найменшого й найлегшого з них. А той, як спустився, почав вимагати в них гроші за роботу. А коли він виліз, решта порушили обіцянку й почали наминати йому боки. Вони лупцювали його ще й тоді, як я йшов звідти.

- Але тепер твоя торба порожня,- сказав Генрі.

- І це найбільше непокоїть мене,- погодився Френк.- Якби я мав досить доларів, вони б ніколи нас не впіймали. Боюся, я був занадто щедрий. Я не знав, що вони такі злидарі. А тепер я скажу вам таке, що у вас очі рогом полізуть. На чолі загону разом із начальником поліції йде Торес, сеньйор Торес, сеньйор Альварес Торес - елегантний добродій, давній приятель усіх Солано. О, Торес лютує, що вони запізнюються! І мало не посварився з начальником поліції, що той не може впоратися зі своїми підлеглими. Так, сеньйори, і він послав начальника під три чорти. Я виразно чув, як він сказав, щоб той забирався під три чорти.

Ще за п’ять миль далі, коли коні Леонсії та її батька зовсім знесиліли і дорога завернула в глибокий темний яр, Френк попросив решту валки не спинятися, а сам залишився ззаду і, відставши від них на п’ять хвилин ходу, добровільно перейняв на себе обов’язок прикривати загін.

Через деякий час, вийшовши туди, де росла тільки густа трава, він був прикро вражений чіткими слідами конячих копит із полумисок завбільшки. У ямки понатікало темної, густої рідини, в якій його досвідчене око відразу впізнало нафту-сирець. Та це були тільки перші її сліди, вона просочувалася сюди зі струмочка, що тік вище і був, очевидно, рукавом головної річки. Метрів за сто він побачив і саму річку, що стікала зі стрімкого узбіччя й утворила б водоспад, якби то була вода. Та, бувши нафтою, густою як меляса, вона немов котилася згори, як і годиться мелясі. І тут Френк вирішив зробити засідку, щоб не тьопатись по липучому багні. Він сів на скелю, поклав поруч себе з одного боку рушницю, а з другого автоматичного револьвера, скрутив цигарку й почав прислухатися, ось-ось сподіваючись почути ходу своїх переслідувачів.

А побитий пеон, що йому загрожували нові побої, підганяючи свою виснажену шкапу, їхав верхом ущелини трохи вище від того місця, де сидів Френк. Якраз біля самого джерела нафти коняка впала. Штурхаючи шкапу ногами, він примусив її підвестися з землі, а як почав ще й лупцювати ломакою, вона прожогом утекла в хащі. Та перший день пеонових пригод, дарма що він сам і не знав про це, на тому не скінчився. Він також підібрав під себе ноги на камені, силкуючись не вмочити їх у багно, скрутив цигарку, запалив її й почав роздивлятись на нафту, що витікала з джерела. Раптом він почув голоси і з ляку заховався в зарості, що підступали до самого джерела. Звідти він побачив, як підійшло двоє людей і, повернувши залізне колесо, зменшили річку, що виливалась із джерела.

- Годі! - скомандував один, здавалося, старший.- Ще один поворот - і тиск нафти може розірвати труби. Інженер грінго пильно застерігав мене про це.

А вузенький струмочок нафти, що його затримував невеличкий пристрій, і далі котився узбіччям. Незнані люди ледве встигли закінчити свою роботу, як з’явився загін вершників; пеон зі свого схову впізнав, що це плантатор з наглядачами та сусідами, які любили полювати на втікачів-пеонів так само, як англійці люблять полювати на лисиць.

Ні, нафтовики не бачили нікого. Та плантатор, що вів перед, угледів кінські сліди і подався зі своїми людьми в той бік, куди вони вели.

Пеон чекав, поки вершники віддаляться, курив собі й розмірковував. Коли все навкруги затихло, він вийшов з хащів і повернув колесо, що регулювало нафтову річку. Під тиском газів нафта шугнула водограєм угору й потекла узбіччям, наче справжня річка. Він прислухався також до зітхань, хлипання й бурчання газів, які виходили звідти. Пеон не розумів, що це, і врятував своє життя для подальших пригод тільки тому, що спалив останнього сірника, прикурюючи цигарку. Надаремно обшукував він своє лахміття, вуха й чуб - сірників більше не залишилося.

Сміючись із радощів, що бачить нафтову річку, яку сам зумів викликати, пеон згадав про стежку в яру, кинувся вниз і натрапив на Френка, що зустрів його автоматичним револьвером. Переляканий пеон упав на свої потовчені й подряпані коліна, благаючи помилування в людини, що її він сьогодні двічі зрадив. Придивляючись до пеона, Френк відразу не впізнав його, бо засохла кров, немов огидна машкара, вкрила йому понівечене обличчя й розбиту голову.

- Amigo, amigo, 13 - белькотів пеон.

Френк почув, як унизу під чиєюсь ногою зашурхотів, покотившись, камінь, і за мить упізнав у тій жалюгідній істоті пеона, якому він віддав половину віскі.

- Ну що, amigo,- сказав Френк тамтешньою говіркою,- вони начебто женуться за тобою.

- Вони вб’ють мене, закатують на смерть, вони страх люті,- тремтячим голосом відповів нещасний.- Ви - мій єдиний друг, мій батько й моя мати, порятуйте мене!

- Ти вмієш стріляти? - спитав Френк.

- Я був мисливцем у Кордільєрах перед тим, як став рабом, сеньйоре.

Френк передав йому автоматичного револьвера, показав, де сховатися, й звелів стріляти тільки тоді, як