На білому коні - Самчук Улас
На Бузьк, на Олесько, на Броди.
Знов попливли кілометри, замигали назад і вперед сірі машини, розгорталися на всі боки золоті стерні нив, втикані густо півколами, по тридцять снопів кожна, у шапці, як у князя Мономаха, під якими колись гралося у схованки, ховалося від злив, складалося їх у стіжки. Інколи здавалося, що більше не побачу цих ритуальних символів виключно українського хліборобства .. . Ні тих стерень колючих, які так безжалісно кололи наші дитячі ноги, ні женців, ні серпів, ні перевесел ... Але ось знову вони ... Близько, реально, зворушливо ...
Але тут же поруч, у ровах, лежать і стоять сталеві велетні з червоними зірками, що недавно ще були зброєю, а тепер лише купою металу, що його селяни вже почали розмонтовувати на лемеші. Інколи вони так і просяться на знятку своєю безпосередньою кволістю, що ми і робимо. Мій фотоапарат старанно нотує цих свідків нашої грізної доби, які лишилися серед цього шляху, мов викинуті з води риби, на посміховисько ворогам.
Минають години, кілометри, картини . . . Високе небо, білі хмари, легкий західній вітер. З кожним кілометром мій настрій підноситься. Безліч питань тиснеться до моєї уяви. Таке все довкруги незвичне і разом звичне, так багато фантастичного. Не хочеться вірити, що це все сталося, що на цьому місці так ще недавно була Австрія, яку ми, діти з Волині, уявляли собі, як якусь безконечно далеку, чужу країну, заселену "австріяками", "нашими ворогами", "проклятою німотою", коли то "наші москалі" "йшли проти неї", "брали Львів", "воювали в Карпатах", наступали, відступали. А потім тут була зовсім несподівана, якась нереальна, вичитана з казок і Сенкевича Польща, яка "билася з козаками" колись і безконечно гонилася за нашими хлопцями тепер ... А ще потім прийшли сюди "братні визволителі" зі сходу. Асоціюється двадцятий рік, ватаги Бульонного, безконечні сільські обози, курява, "Яблучко", гармошка, рудий, потріпаний прапор, закурені коні... І от між Польщею, двадцятим роком, вривається нагально рік тридцять дев'ятий, а за ним, через ніч, 1941. Калейдоскоп бере зворотний бік. Знов Австрія, знов німота, Франц Йозеф, Вільгельм, Гітлер. А що далі? Там, куди біжать без перерви ті сіро-сині машини і куди клигає наша ЗІС?
Ця лірична суміш питань несподівано вривається, коли за пару кілометрів до такого знаменитого пункту нашої мандрівки як Бузьк, під нами зчиняється другий реальний вибух. І, здається, грізніший, ніж той перший. Піраміда в мить розсипається на частини, ЗІС безпорадно сіла задом, як підстрелена курка, загальна ситуація похмура. Запасових коліс більше немає, і єдина рада — використати подвійність задніх коліс, зредукувавши їх з чотирьох до трьох і відповідно до цього зменшити вантажність. Невмолимість цього грізного факту всі прекрасно розуміють, отаман збентежений, братва замовкла:
— Хоч не хоч, а прийдеться ділитися, — вибачливо розвів руками отаман і навіть, ніби для облегшення, скинув свою шкіра-тянку, яка давно вже цього вимагала, бо була виразно не по сезону.
— Половина з нами — половина на власне сумління. Мечи жребій!
Братва, з виглядом приречених на смерть, за винятком отамана, шофера, жіночого пасажира і мене, почала тягнути за язик долю ... І поки шофер возився з колесами, шестеро з них випало з нашої піраміди, і всі вони одразу метнулися шукати порятунку, який чекав на них тут же на шляху. Почали зупиняти військові авта, і не встигли ми всістися назад до ЗІС, як усіх їх підо-брали, і вони погнали далі скорше, ніж ми. Отаман одначе мав далі збентежений вигляд, бо йому все здавалося, що це з його вини таке сталося ...
У зредукованому вигляді ми вже парадніше всідалися на свої місця, отаман нарешті також дістав місце, бочка стала безверхою і виглядала, як вежа замку. Знов рушили і по короткому часі, пересікши славетну річку Полтву, ми переможно в'їжджали до Бузька над не менше славетним Бугом. Зупинка, перепочинок, обід. Чверть нашої дороги за нами, і лише два вибухи. Перемога очевидна!
У місцевій кооперативній харчівні чимало народу, досить руху, на стінах Коновалець і Бандера, і жовто-сині прапори. Вливаємося до загальної маси, знаходимо місця при столах і жадаємо щось поїсти. Наша поява викликала, очевидно, зацікавлення, хто ми, що ми і куди ми? До отамана обережно приглядаються, мабуть, інші отамани: їм, мабуть, хотілося б якось з ним зачі-питися, але жовто-синя опаска на його рукаві, мабуть, була їм на перешкоді.
Дістали, як годиться, борщ, дістали, вже не пам'ятаю що, друге, і навіть по пиву, і навіть без карток, смак мали вовчий, а тому насолода повна. І без особливих сантиментів. Мовчазно і просто.
А як тільки скінчили з цією процедурою — наша Одіссея негайно продовжувалася. Далі здовж шляхом закиданим радянськими танками, второваним історією, по якому не раз текли назад чи вперед потоки якихсь рушійних сил цього проточного простору. Чи то Русь древня, чи орди Чинґіз-Хана, чи Річ Посполита, шведи чи полки козацькі, аж до цих ось гітлеро-сталінських днів, через курені Січових Стрільців, бригад Пілсудського і Бу-дьонного . . .
Для мене цей твердий шлях — це носталгія, мрія, початки свідомо сти про той світ, де заходить сонце, куди не раз скеровувалися погляди і летіли думи, туди, де Берлін, де Париж, де океан. Не знаю чому хотілося Заходу. Тоді це ще була тільки тривога, інстинкт, потяг, спрага. Здавалося, що там лежить та точка опертя, з якої зможемо бачити наш власний світ більш виразно, і це допоможе нам розв'язувати наші складні життєві проблеми.
Але ось сталося. Я знаю Захід. Я пізнав його дотиками власних пальців. Я задоволений. Справді, я бачу контрасти, світла, тіні і також своє місце на цій плянеті. І я вертаюся, бо моє місце не тут, а там. їдемо назустріч Сходу, звідсіль починає дихати озоном того простору, яким насичена моя кров, душа, призначення. Історія — це така хемічна лябораторія, у якій примхливі майстрі перемішують сонце, вітри, небо і землю, роблять з цього білі і червоні тільця нашої крови і цим висловлюють нашу природу не лишень фізики і хемії, але й ту "подобу Божу", що дає музику Бетговена і філософію Арістотеля. Безліч контактів єднає нас з нервом простору, в якому появляємося на світ, і все те, що звемо патріотизмом, це також своєрідна біологія, естетика і мораль. А з цього — біль і туга за кожним шматком того оточення, з якого виходили у простір свідомости.
Ось ті поля .. .Стерні, півкопи... І ця ось ЗІС з такими пасажирами. Це, можливо, шматок географії, побуту, але разом з цим це божество, культ, міт. Ще кілька тижнів тому не вірилося, що прийде такий п'янючий день і ми будемо душею й тілом на цих дорогах. Між нами стояли незбагнуті мури, грані, мертві смуги і навіть смерть з своєю косою, але ось щось сталося, увірвалася нова стихія, появилося сто двадцять дивізій, закутих в залізо людей, і наша планета раптом змінила свій напрямок.
Що це таке справді історія? Чому вона саме така? Яке її призначення? І яке місце наше в її володіннях? Відповіді справжньої нема, бо все, що діється, — діється поза нашою волею. А наші відповіді — лише здогади. Треба бути свідомим атомом в її космічній структурі і розрізняти контрасти. Щоб уміти їх узгід-нювати. Щоб був процес. Огонь і вода для того огонь і вода, щоб могти зварити шматок м'яса.
Попри нас, як в калейдоскопі, біжать і минають Ожидів, Одесько, Ясенів. .. Назустріч біжать Броди. Наша тритонова візія з своїм вантажем, ігноруючи всі вимоги дивізій, як сон, стремить до сходу, обертаючи мрію в немрію. Десь під вечір влітаємо до самих Бродів.
ЗІС вдоволено зупиняється, мов би розуміє, що це її остання точка по цьому боці. М'яка, сантиментальна, з вигорілим голу. бим небом погода. Сонце, що безучасно западало за обрій, теплі тіні від жовтогарячих дахів і зелених старих, обчухраних лип, безробітна юрба людей, що вешталася по нерівних цегляних хідниках, стіни і паркани, заліплені в перемішку плякатами "За родіну, за Сталіна", "Слава переможній армії Гітлера" і палкими привітами Україні та її героям, з тризубами і жовто ^синіми прапорами — все це разом творило загальний тон часу, у якому Україна рвалася назовні з усіх щілин землі, як сила вулкану, закованого силою землі.
І приємні для нас вісті: границя ще не закрита і ми можемо котитися далі нашою дорогою. Перед нами ще половина дороги, яких сто п'ятдесят кілометрів, бож мета наша — Рівне. Але чи витримає герой сталінської індустріялізації ЗІС, чи подолає всю віддаль? Ніч обіцяла бути місячною, бочка з пальним не порожня, настрій ударний, отже мусить витримати. Знов сідаємо на свої місця, знов рушаємо і знов добряча беззуба бабця ЗІС гомонить свою казку про огненного дракона, мимрить своїми моторами, Гарантуючи нам перемогу.
Границю ж пролетіли сливе непомітно поміж спілими житами, зеленими гайками, і, за винятком мене, ледве чи хто інший думав про неї, бо хлопці, як звичайно хлопці, почали саме щось про Сагайдачного заводити, "що проміняв жінку на тютюн та люльку", що їм, очевидно, живцем з самої душі виходило і що так чортячо пасувало до загального справді козацького настрою, без якого наша людина погано почувала б себе на землі, і що так виразно промінювало з кожного загорілого на бронзу обличчя.
Назустріч летіла відома стара "волинська тиха сторона", моя прабатьківщина, яка давно вже затратила свою "тихість" з її бурхливим, асфальтовим шляхом на Київ, по якому справді, як дракони, гнали машини, щоб, бува, не спізнитися і зловити того бика за хвоста, на якому, як відомо, примостилася блудна Европа. Не менше блудним почував себе й я на цьому її порозі, ніби той син з Євангелії, який вертався з далекої чужини, переповнений непевністю, що саме знайде на місці родинного огнища і як зустріне його земля предків. ЗІС нестримно бігла назустріч Ра-дивилові.
"ВОЛИНСЬКА ТИХА СТОРОНА:
Може, Москва випалила І Дніпро спустила В синє море, розкопала Високі могили — Нашу славу.
Т. Шевченко ("Сон")
І ось, нарешті, Радивилів! Волинь. Яка ж це година? Сьома. Сонце все ще на небі. Машина якось сама зупиняється, а я механічно зіскакую, щоб торкнутися рідної землі. І як тут багато знаків доби: і прапори, і тризуби, і хлопці в ритуальних мазе-пинках, і плякати, що сливе захрипло пропагують "нашу славу".
