Зачаровані музиканти - Пагутяк Галина
І час перестав існувати.Усе те, що відчував хлопець, все одно не можна було висловити.Він лише здогадувався про його важливість для себе, продовжуючи перебувати вдома, на ліжку, і водночас – тут, відчуваючи крізь верітку пружні стебла трави, що ворушились наче змії.Він не помітив, як вогонь спершу почав пригасати, а потім розгорівся дужче.І стало душно, як перед грозою.Хтось з хлопців застогнав уві сні, але не прокинувся.
Матвій, чиї очі блукали разом з місяцем по небу, не міг зняти з себе напруги. Руки були стиснуті в кулаки, губи оніміли, ноги затерпли від непорушного лежання на землі, що не встигла як слід прогрітися сонцем.А проте він не міг перервати споглядання місяця, захоплений у полон могутньою силою, зачарований неповторністю такої злуки з небесним світилом, адже якщо він колись і опиниться на такому лузі, то вже спутаним конем, як оці вітцівські коні – задля власної ж безпеки, і щоб не перервався рід.Достоту як племінний жеребчик.Звісно, таке йому й на думку не спадало.Се було б страшним приниженням, попри його зовнішню слухняність. Наука не йшла йому в голову, не мав він схильності й до військової справи – не зарубав би навіть курки.І ніхто не готував з нього спадкоємця маєтку.Третій син у родині ставав або вояком, здобуваючи собі маєток, або посвячувався Богові, і вже Бог забезпечував йому статок.Десятилітнім хлопцем його відірвали від журавнівських лук, від ріки, від гір, як від материних грудей, від товаришів дитячих забав, проклавши між ними межу, яку він тепер не міг перейти.
Усе це слабким болем відзивалось у ньому, коли він дивився на місяць, вимивало на поверхню, як вода вимиває з товщі глини прозоре біле каміння по той бік Ріки.І з того боку, ніби озиваючись до Матвія, долинув звук.І ще раніше,ніж той звук вирізьбився в музику, війнув зимний вітер, і полум’я стало стовпом.Се було так незвично, що хлопець одразу прийшов до тями й сів.І що дивно: пастухи спали, хоча звуки наростали і вже були над водою. Музика якась була дивна, ні церковна, ні світська. "Музики нема чого боятися, — подумав хлопець. – У музикантів руки зайняті бубнами, дудами, лютнями, а не зброєю." Звідки було йому знати, що музика разить серце ліпше, ніж стріла чи меч.
Він дізнався про це за хвилю.
Вітцівські коні, серед яких були й ті, що небавом повезуть його до науки, заіржали і збилися докупи.Але пастухи їхні наче понапивалися сонного зілля, ані оден не заворушився.Не руш – ніби хтось наказав паничеві – їм не треба цього видіти. По вінця наповнений місячним болем, хлопець став на ноги, як оборонець маленького світу коней, пастухів і свого дитинства, тільки відступив трохи убік, щоб язики полум’я не торкались його. Він побачив світлу пляму, що пливла над Рікою, насуваючись просто на нього, і незабаром у повітрі, важко сказати, на якій висоті, з’явились коні, такі потужні й прекрасні, аж перехоплювало подих.І на тих конях сиділо троє музикантів у сріблом шитій старосвітській одежі: один з бубном, другий – з флейтою, а третій – зі скрипкою.Вони пропливли над Матвієм, награючи музику,ні веселу, ні сумну, а якусь наче нелюдську, а за ними проліг шмат чорної безодні, а далі з тієї безодні виринув ще кращий кінь, а на ньому пані з огненним волоссям, в пишній сукні, поверх якої здіймався під вітром зелений плащ.На голові вона мала вінець з квітів, наче корону.Вона обернула до Матвія сліпуче біле лице і вдарила його поглядом просто в саме серце. А коли проминула, то обернулася і полоснула своїми очима по його очах, і він на мить осліп.А вогонь піднявся угору, упав і поповз по луці вслід за нею.
Хлопець захитався і знепритомнів.А коли отямився, то побачив, що на лівому боці грудей у нього спалена сорочка, а в рані кров змішалась з попелом.
Він не здивувався цьому. Навіть не так – по-іншому просто не могло бути.Час і світ, у якому жив Матвій, були переповнені видіннями, які ставали цілком реальними.Сліпі прозрівали, каліки ставали на ноги, а німі починали говорити так складно, як священик у церкві перед мирянами.Щось подібне трапилось з паничем: він бачив по-іншому, ходив по-іншому, і, певно, б заговорив якнайкрасніше, від самого зраненого серця, якби було до кого.
А пастухи перед світом прокинулися й побачили на траві випалену смугу вогню, а на місці кострища ще теплий попіл замість жару.Трусячись від ранкового холоду, вони протерли очі, шукаючи коней, і знайшли їх майже при самому березі, в не дуже безпечному місці.І що дивно – про панича ніхто не пам’ятав, наче той не лежав уночі на верітці, дивлячись на місячне коло, мовчазний та замислений.Тільки ота випалена борозна, ніби хтось украв у них вогонь.Через те в душі кожного з чотирьох пастухів залишився осад, відчуття якоїсь втрати.Пастухи кинулись завертати коней, але чомусь позабували їхні імена.Коні сахались від них, як від чужих, не впізнавали.
— Що за напасть! – вирвалось у Івашка.Він вже трохи зігрівся, і роса парувала з одежі, наче він сам був конем, що пробіг не одну милю по вкритій інеєм долині.Раптом він згадав, що казала йому мати-небіжка:" Перше слово, як встанеш, належить Богові."
Хлопець лапнув на грудях мідного хрестика на шнурку, набрав повітря і наказав:
— Клякайте!
Троє його молодших товаришів витріщились на високого міцного хлопця, за яким аж тужила битва.
— Івашку, таж звалиться зараз котрийсь з берега! —вигукнув Михайло. —Що ми в церкві, аби клякати?
І одразу ж зрозумів, що сказав зле.Ноги йому підігнулись, він клякнув і перехрестився раніше від Івашка.А за ним інші занурились в туман і щедру росу, що обіцяли ясну днину.
Дідич бачив, як вертались нічні пастухи, входили через браму, притихлі, мовчазні й усе ще задихані.Позаводили коней до стайні, здавши двом конюхам на руки, а потім пішли до челядні снідати.Михайло йшов позаду й почув, як відчинилось вікно в спочивальні старого дідича. а в молодого вже було отворене. "Рано встав панич, — подумав хлопець. — Відколи приїхав з науки, ще так рано не вставав". Раптом йому спало на думку, що той міг спати з отвореним вікном.Певно, у тій академії грубезні мури, нічого не страшно,та й з ким би мала воювати академія? Чень не з турками!
Пан Домницький наче й у місті жив, але кілько того міста...Зразу за ратушею й торговицею передмістя, і ріка.Місто мусило йти від ріки, бо Дністер розливався два рази на рік:навесні і влітку. Дідичів отець побудував дім на горбі, правда, звідти тільки чути ріку, але не видно.
"Щось мені плентається в голові," — похопився Михайло.І тоді згадав чорну випалену смугу на траві, а перед тим – величезне коло місяця.І стало йому моторошно дивитися на темний отвір паничевого вікна. Казали, ніби дім збудований на недозволеному місці, через те отець дідича пішов у монастир, а два сини пана Олександра згинули на війні, та ще вмерла йому жона.
Івашко спинився на порозі й озирнувся на Михайла. Лише один раз, але й того вистачило. Хлопець похилив голову й пришвидшив ходу.
Пан Олександер вдихнув повітря, яке пахло Рікою, димом, кіньми і столоченою травою.Коли він визирнув у вікно, відразу забув, що йому снилось.Таке завжди буває. Не знати скільки би він простояв, дивлячись на білий цвіт, на траву, на сонну челядь, якби не почув за своєю спиною тріск.Спершу тріснув дорогий келих з венеціанського скла, з на чверть недопитим вином, розпався на три частини, і вино закапало на підлогу.Слідом за ним трісло коштовне люстро у різьбленій дубовій оправі, по ньому пробігли навскіс тріщини.Далі з глухим стогоном розпалась надвоє порцелянова ваза з синім кобальтовим візерунком.З неї викотились дві почорнілі срібні монети і швиденько вибіг павук, шукаючи рятунку. Олександру здалося раптом, що він теж скляний, і його скляне серце ось-ось трісне.
...Два тижні по тому, пізно увечері двоє старших шляхтичів, вбраних у скромну, майже чернечу, одежу, в один і той же час стрілись коло міської криниці.За одним з них віддалік йшов слуга, за другим не було нікого, видно, той чоловік не боявся нічних здрайців.Був він кремезний, хоча й невисокий. Кивнувши один одному, шляхтичі пішли поряд, до міської брами, не кажучи ні слова.Їх випустили стражники через малу хвіртку в мурі. Повітря було задушливе, небо темне й непроникне.Обидва знали, що наближається гроза, і з високого берега Дністра можна було побачити спалахи блискавиць.Утім, шляхтичі прямували в протилежний бік, і лише наддали ходи.Слуга запалив смолискип і показував дорогу.Йти було недалеко – до дворища Олександера Домницького, журавненського райці . У ті часи, на початку ХУ1 століття, шляхетські двори поза містом були обнесені мурами не мурами, але достатньо захищені, щоб протистояти запальним сусідам, що з’ясовували між собою стосунки спершу зброєю, а тоді вже через суди.Завдяки цьому багато з них увійшло в історію, не думаючи про це, їхні патріотичні подвиги й діла милосердя лишились непоміченими, а грамоти з привілеями не збереглись, бо в пориві люті нападники кидали їх у вогонь. А от скарги, протоколи, судові рішення збереглися до наших часів.Утім, тим, чий прах змішався з журавненською землею, про це нічого невідомо.Та й не дуже вони довіряли словам, писаним на папері – догоджали Богу, будуючи храми й каплиці, хоча століття викришили й камінь.Олександер Домницький не залишив по собі справ у суді, а про славу не дбав так, як дбав про честь.Віддавна самітній удовець з малолітнім сином, він усе більше віддалявся від міста, і через силу виконував не надто складні обов’язки в магістраті.
Незважаючи на пізній час брама осідку Домницького була відчинена, і товариші Олександера, які колись вчились з ним у Падуї, могли увійти. Нижчий зростом шляхтич, пан Миколай Р. подумав, що когось напевно тут чекають, або вже хтось прибув з родичів, хоча необачно так залишати браму незамкнутою, а вищий, пан Лукаш Г. зауважив про себе, що лише велике горе має таку властивість відчиняти двері й серце навстіж. Тобто подумали майже про те саме, але в пана Миколая був розум більш приземлений, ніж у його товариша.Утім, гайдуки пана Домницького пильнували двір, добре освітлений факелами, і про прибуття відвідувачів знали, ще як ті, вийшовши з брами, минули стару дупласту вербу.Їхня присутність заспокоїла обох шляхтичів, які були такі засмучені й розтривожені, що не розтуляли вуст, берегли сили для битви.Що ж то була за битва? З ким мали битися двоє давніх приятелів, щоб захистити третього? Лиш вони знали, про яку битву йдеться.Ніхто в містечку про це навіть не здогадувався.Миколай з Лукашем хіба боялися, що справа зайшла надто далеко, й Олександер може наказати їх не пустити.
Але гайдуки, що стояли на високому ганку, поштиво відчинили перед ними двері.Виглядали напруженими і змученими.І хоч обидва шляхтичі приблизно знали, що їх очікувало, їм передалося оте відчуття непевності й напруженості ситуації.
