Князь Ігор - Малик Володимир
Все, що в Ігоревому дитинстві було світлого, пов’язане з цією людиною.
Стрільба з лука, вправи з мечем, списом та арканом, їзда верхи на коні, піші мандри по лісах, луках та полях, полювання з соколами, вивчення військових хитрощів, ігри в піжмурки, довгої лози, челика, плавання у водах Десни та на човнах, перші незграбні закарлючки, написані на жовтуватому пергаменті дитячою рукою, — аз, буки, веді, глагол... А ще пісні, яких Славута знав безліч і немало сам складав, награючи при цьому на гуслях... Хіба можна це забути?
Однак найголовніше — Славута відразу полюбив темноокого жвавого хлопчину, якому в сім’ї мало приділяли уваги. Батько — через війни, полювання, князівські снеми та інші клопоти, мати — через те, що був середульший. А, як відомо, в сім’ї, де троє дітей, батьківська і навіть материнська ласка ділиться між дітьми не порівну: спочатку вся увага — первістку, пізніше — найменшому, а середульший завжди залишається обділений. Тому, коли вчитель пригорнув малого, пригладив міцною чоловічою рукою його вихрастого чуба і назвав не княжичем, а Ігорком, дитяче сердечко враз потягнулося до чужої, але доброї, чулої людини, як тонкий пагінець до сонця... Славута на кілька літ замінив Ігореві отця і матір: жив з ним в одній кімнаті, слідкував за його харчуванням, за здоров’ям, а коли той хворів, поїв різними травами та зіллям, звареними в череп’яному горщику, натирав груди лоєм, парив ноги в гарячій воді з гірчицею, спалював бешиху, коли та прикидалася, перев’язував рани, замовляв кров та відливав переляк. Вечорами, особливо довгими зимовими, коли за вікном завивав вітер і сипала снігом у шибки віхола, розповідав цікаві бувальщини про князів та дружинників-богатирів, про їхні війни з хозарами, печенігами та половцями або сягав у таку давнину, коли на Русі ще й попів та церков не було, а люди поклонялися своїм предковічним добрим та злим богам — Дажбогу, Хоросу, Трояну, Велесу, Стрибогу, Перуну, Мокоші, берегиням, лісовикам, домовикам, русалкам, дідькам, відьмам, чортам, а ще — сонцю, вітру, дощу, грому, деревам, рікам, гаям, лісам, озерам, звірам, птахам... Це був для хлопця новий, невідомий, незвіданий світ, що манив таємничістю, казковістю, незбагненною вигадкою і красою. Проти теперішніх пісних і мертвих богів, що зирили з ікон холодними байдужими очима, колишні боги здавалися і зрозумілими, і цікавими, і живими... Чого тільки не знав Славута, чого не нарозповідав він хлопчині! І про далекий теплий вирій, куди відлітають на зиму птахи; і про краї східні та північні, звідки, кажуть, колись прийдуть страшні гоги та магоги, вогнем і кров’ю затоплять Русь і навколишні країни; і про далекі землі, де живуть песиголовці, бродять по степах кентаври — напівлюди-напівконі, де воюють проти навколишніх племен жінки-амазонки... А коли розповідати стомлювався, то брав до рук важку книгу із срібними защіпками і читав при свічці "Поученіє Володимира Мономаха", "Александрію" або "Девгенієве діяння"...
Того ж року, коли Ігор почав навчатися, отець узяв його в Лутаву на князівський снем. Тут вони зустрілися з великим князем київським Ізяславом Давидовичем. Сюди приїхали також старший брат Ігорів Олег, стрункий чорночубий юнак, князь курський, двоюрідний брат Святослав Всеволодович, що був набагато старший за Ігоря, та троюрідний брат Святослав Володимирович із Вщижа. Князі обмінялися подарунками — соболями, горностаями, чорними кунами, песцями, пардусами, баскими кіньми під дорогими сідлами. Три дні приймали гостей, і три дні невтомний Славута розважав князів піснями, грою на гуслях та розповідями про княжих предків, яких, на подив усім, знав так добре, ніби сам жив при їхніх дворах.
Незабаром Ігор познайомився з князівською віроломністю і справжньою війною.
Той самий Ізяслав, який нещодавно цілувався зі Святославом у Лутаві, втративши в міжусобній війні Київ, вирішив відняти у Святослава Чернігів і привів під його стіни половців.
З коротким мечем при боці, в легких латах, стояв Ігор з матір’ю на високому валу і крізь вузькі бійниці в заборолах дивився, як хижі степовики, гарцюючи на конях, підпалюють села за Десною, а князь Святослав Ольгович, бояри і Славута лаштують до бою чернігівські полки та берендеїв[42]. Половців було розбито, і князь Ізяслав відступив на денний перехід від Десни. Та несподівано того ж дня захворів Святослав. Таємні прибічники Ізяслава, яких немало було в городі, поспішили сповістити його, що Святослав розпустив рать, а сам лежить хворий... Ізяслав повернувся, вбрід перейшов Десну, спалив єпископське село і почав готуватися до вирішального бою. Перемагаючи хворобу, Святослав швидко зібрав дружину, послав гінців услід за берендеями і, коли ті прибули, ударив на ворога. Берендейська кіннота розгромила половців, загнала в Десну, де одні потопилися, а інші здалися в полон. Ізяславові пощастило переправитися з дружиною на той бік, і він пустився навтьоки. Цього разу чернігівці переслідували його протягом кількох днів і загнали аж на Сейм.
А що ж Ігор?
Усе для нього тут було нове: і князівська зрада, і війна, і смерть, і перемога. Ці дні значили для нього більше, ніж тижні і місяці попереднього безтурботного життя. Закінчилося дитинство — почалося отроцтво. Своїм ще недозрілим розумом він раптом осягнув ту істину, що коли хочеш вижити, то носи при боці меча! І з того часу він його носив — спочатку дитячого, іграшкового, а з чотирнадцяти років — справжнього, бойового.
Той чотирнадцятий рік був важкий і переломний у його долі: взимку простудився і тяжко захворів отець, князь Святослав Ольгович. Відчуваючи близький кінець, він послав у Курськ сина Олега. Батькові турботи були недаремні: на чернігівський стіл уже давно відверто зазіхав його племінник Святослав Всеволодович, що мав сорок літ і був тепер старшим серед Ольговичів.
Не діждавшись сина, князь помер. Його вдова, Ігорева мати, боячись, що Святослав Всеволодович примчить з недалекого Новгорода-Сіверського швидше, ніж Олег з Курська, зібрала боярську думу. Запросили сюди і єпископа Антонія та Славуту, які знали про смерть князя.
— Нам треба виграти час, достойні бояри і велії мужі, — сказала княгиня таємному зібранню. — А тому будемо мовчати про смерть князя Святослава до приїзду його старшого сина, спадкоємця. Щоб ця печальна звістка не дійшла передчасно до Новгорода-Сіверського...
— Згода, княгине, — відповів за всіх тисяцький Георгій.
— Тоді покляніться на святому Євангелії, що зберігатимете цю таємницю!
Бояри переглянулися. А тисяцький нерішуче промовив:
— Але ж, княгине, серед нас єпископ... Якось незручно приводити його до присяги, зане же святитель єсть. Та й...
Тисяцький замовк, утупивши погляд у Славуту.
Всі знали, що учитель — друг Святослава Всеволодовича.
Славута підвівся перший, поклав руку на Євангеліє і урочисто проказав:
— Святослав Всеволодович — мій друг, але честь мені дорожча. Клянуся зберігати таємницю!
Заметушився і єпископ, невисокий смаглявий гречин. Швидко підхопився, підняв золотого хреста.
— Клянуся Богом і Божою Матір’ю, що не пошлю до Всеволодовича, і вас, бояри, Святою Трійцею заклинаю не уподібнитися Іуді, який видав ворогам Христа, і не зрадити покійного князя! Цілуйте хрест!
Усі поклялися і поцілували хрест.
І ніхто не знав до пори до часу, що тієї ж ночі, повернувшись з князівських хоромів додому, Антоній написав Святославові Всеволодовичу листа:
"Стрий[43] твій помер, а по Олега послали. А дружина по городах далече. А княгиня сидить у розпачі з дітьми. А товару множество у неї... Приїжджай скоріше! Олег ще не прибув, і ти по своїй волі вчиниш договір з ним!"
Ледве встиг Олег в’їхати в Чернігів — без дружини, без спільників, як сюди зі збройною силою доскочив двоюрідний брат і став поблизу.
Чи ж міг Олег змагатися з ним? Після недовгих перемов та обміну листами він змушений був поступитися. Святослав Всеволодович зайняв Чернігів, пообіцявши зі своїх земель виділити уділи княжичам Ігорю та Всеволоду, коли підростуть, а Олег Святославович перейшов у Новгород-Сіверський. З ним поїхала княгиня-мати з молодшими синами та дочками.
Так іудина підступність "святителя", про яку стало невдовзі відомо всім, обернулася для Олега та його сім’ї втратою Чернігова. Вже тоді Ігореве серце запеклося недобрим почуттям і проти Антонія, і проти Святослава Всеволодовича.
Непрості стосунки склалися в Ігоря та його братів зі Святославом. І винен у цьому був передусім Святослав, який не тільки силою захопив Чернігів, а й зламав слово — не дав ні Ігорю, ні Всеволоду зі своїх володінь обіцяних волостей. Княжичі зростали без всякої надії на власні князівські уділи. І навіть справжня війна, що спалахнула між Олегом та Святославом, не поправила становища молодших братів, бо нелегко було Новгороду-Сіверському змагатися з Черніговом. І тільки рання несподівана смерть брата Олега припинила ці чвари: Ігор успадкував після старшого брата новгород-сіверський стіл, виділивши зі своїх земель малолітньому племінникові Святославу Ольговичу Рильськ із волостю, а братові Всеволоду — Трубецьк і Курськ.
З того часу між Ігорем та Святославом установився мир. Ігор слухався Святослава, допомагав йому у війнах за київський стіл, та доброти, приязні до нього не мав. У безперервних князівських чварах, нападах, наїздах вигоріло його серце, закам’яніло, стало черствим і жорстоким. Глібів — тому останній приклад...
І він не розкаюється, що так учинив... Правда, Святослав останнім часом трохи втихомирив князів — кого просьбами, кого грозьбами. Та чи надовго? Розбрат і ненависть між князями — то невиліковна хвороба! Звичайно, Святослав так не залишить його нападу на Глібів — гримне з київських гір. Та хай гримає! Хто ж розпочав нинішню котору? Володимир... То хай на нього й гримає!
А ще ж половці! Не минає року, щоб не пронеслися вони, як нищівний, усе руйнуючий смерч, по Руській землі, змітаючи городи і села на своєму шляху. Скільки сил коштує боротися з ними! Скільки людського життя і крові тратить у цій боротьбі Руська земля!
Де вже тут узятися доброті в серці?
РОЗДІЛ ДЕСЯТИЙ
1
Кончак скликав ханів усього Дешт-і-Кипчака[44] на воєнну раду. Причина її скликання була важлива: поразка хана Коб’яка та його союзників на Орелі похитнула і підірвала силу Половецької землі.
Кіш Кончака на Торі, неподалік від злиття його з Дінцем, вирував у той день, як вулик.
